Балада про космос

Мене колише вітер на своїх руках
Й вода несе у глибінь простору.
Я відчуваю збуджене тремтіння у ногах,
Лечу в обійми невідомого ще космосу.

Я бачу зірку! Зірка помирає…
Переродившись в світлий подих хмар,
Сама себе в обійми загортає,
Втікаючи від смерті і примар.

Ще світиться. Дорогу прокладає.
У далечінь незнану та чудну.
І раптом в мене подих завмирає,
Коли побачила красу таку!

Всі барви спектру - не до порівняння,
Існує тут окремий цілий світ –
Без болю, сорому та зволікання,
І квітами малює сонця цвіт.

Я простягаю руки до незнаного,
Я огортаюсь у його тепло,
Шепочу безсоромливе признання
Про те, як добре з хмарою було.

Я повернусь сюди ще на світанку
І огорнусь у теплую росу,
Чекатиму тебе безперестанку,
Щоб осягнути надзвичайную красу.

© Ольга Баландюх (Ольвія), 26.03.16