Багато про мало

30 березня 2015
Наталя Святокум
Хто б знав, як ми тут, бідні, втомилися нарікати! Тому вже давно не займаємося цим псячим ділом. Живемо собі тихо, спокійно, скраєчку так і ненав’язливо. Село у нас маленьке, менше, ніж у людей села. Простору в селі лишилося мало такого, щоб нічий, бо ми собі тут розбираємо по шматочку манісінькому, то теля припнути, то тракторця поставити. А що, воно все одно, пустуючи, користі не приносить, а так може хоч трохи, але все одно якось мало, не вистачає нам. Гриземося, бува.

Нас майже не турбують усілякі заїжджі фермери, їм не до шмиги добиратися сюди і жити майже в повній ізоляції від зовнішнього світу. Не те, що в сусідньому селі, де лишилося ще трохи молоді і цілий корівник! Отам уже самим жителям повітря мало, навіть іноді здається, що і нашим трохи дихають, бо там усе кізяками і жомом пропахлось. У нашому ж куточку нас залишилося мало, ми дітей своїх у світ широкий відразу відправляємо, щоб не скніли тут і не дихали тими коровами фермерськими, бо добряче чути, бува, як вітер у наш бік.

Заселені хати в рідному селі тепер рідко, частіше покинуті та майже розвалені, так що нам усім гарно видно, коли у сусіда через три садиби лобода в городі, а у баби Марії коза худіша, а, значить, і молока менше дає. Це добре, коли менше, аби тільки не та, що у своїм хліві, бо тоді мало не жаба давить.

А взагалі ми живемо всі душа в душу. Навіть коли гриземося, пам’ятаємо, що увечері стане тихо в хаті й до людей треба буде вийти. Зберемося, бува, з бабами нашими ввечері на лавці насіння полузати, поділитися кожна своєю бідою, яка все зводиться до того, чого у кого мало, - і несказанно легше стає через певність, що бува і гірше, ніж у тебе. Грошей мало у всіх, любові ще менше, діти мало уваги приділяють… Одним словом, є чим жити, поки всі бідніші бідного.

От Марися щовечора розповідає про те, що покійний Петро став рідше до неї приходити, і ми всі їй дуже співчуваємо, бо знали цю пару завжди, здавалося, вони в усі часи гризнею своєю село веселили. То їй чогось мало, а то – йому. Тільки минулої весни помер Петро перед самим Великоднем і бабі Марисьці тепер спілкування мало, а нам – адреналіну. Тоді такий ґвалт в селі зчинився, жахіття просто: труну купили малу, а на більшу грошей мало було, Мариська вила на всю, а ми всім гамузом якось намагалися виправити ситуацію, бо пізно вже кинулися шукати труни більшої – батюшка з сусіднього села приїхав, а у священників тепер, особливо сільських, часу обмаль, все по жорсткому графіку: похорон, похорон, хрестини, а тоді ще два похорони як мінімум. Аякже, він же у нас один на три села, ми вже підлаштовуємося, бо як власну церкву будувати – у нас прихожан все одно мало.

От Ониська навпаки намагається відмовчатися. Виходить до компанії пізніше за інших, боязка така і покірна. І так у неї слів мало, що доводиться ледь не кліщами витягувати, щоб порадувати її своїм співчуттям і підтримкою. Бо як же підтримати в біді, коли біда не озвучена? Ониська вередлива, але з нами таке не проходить, все одно маємо досвід з нею впоратися. За якусь годину можна таки з перших уст довідатися про її бусурмана-чоловіка, який тільки й знає кулаки чухати об Ониську.

Вона щоразу сподівається, що баби не помітять синців, тому й виходить з першою зіркою, коли гарно вже засутеніє над нашим невеличким селом. Але ж ми всі рідні, бо мало нас, тому все одно допитуємо потерпілу і радимо, хто і що може. Буквально вчора якась з бабів вичитала в старій газеті про силу наговірної води, цілу ніч нашіптувала над рідиною для Ониськи, бо та у скруті з чоловіком нестримним. Хоч, каже, і намагається не чіпати, та все одно якесь слово та й вилетить, а за нього якийсь синець та й осяде під оком. Так от, сила наговірної води в чому – набрати в рота і тримати її, що б і скільки чоловік не говорив. Кажуть, діє. І, мабуть, правду кажуть, бо сьогодні Ониська хоч і мовчить, а не схлипує. Не бив, значить.

Тетянка значно молодша всіх нас, тому у неї всього менше: і досвіду, і статків. А чоловіка й дітей взагалі не було, якось так вона з дівок відразу до нас на лаву і прийшла. Дивна така, вчитися не схотіла, їхати в місто теж, каже, мамину могилку не покине віками. А нас хіба мало, щоб за могилкою доглянути? Так ні, лишилася. Ми навіть трохи сердимось за це на неї й досі. Хоча як для вечірніх посиденьок Тетяна – скарб. Вона одна на все село має мобільний телефон і навіть ним користується. Тому на "швидку" з району в разі чого ми можемо розраховувати. А це вже великий плюс. І ще має цілих двоє знайомих із села отого, з корівником. Переповідає нам, як там люди щоранку йдуть на роботу і наскільки у них теж усього мало. А знати, що десь, хай і більше трохи, а все одно – мало, погодьтесь, завжди важливо.

Буває, до нас заглядають і наші діди. То справжня кара, але їх небагато, тому ми посміхаємося на всі зуби і розпитуємо про рибаловлю. Хоча кожна з нас знає, що риби та рибалка не приносить взагалі, або знову ж таки – мало. Бо жоден ще на уху не запросив. Ми, баби, не вимогливі, але щось трохи й неприємно – до нас, знач, можна, а до них – зась! Ми навіть одного разу вирішили без запрошення до них піти, порибалити.

Зібралися вдосвіта, з-за повороту піддивилися, куди йдуть, зачекали півгодини – все одно в той бік одна дорога, звертати їм нікуди. Заспокоїли Мариську, бо галаслива, що й казати. Одягли на Ониську зелену хустку, щоб лице синє не видало її присутність у зеленому очереті, вимкнули Тетянин телефон, аби не теленькнув невчасно, – і пішли. Добряче пошкребли плечі та ноги чагарями, але чого не зробиш заради чоловіків, яких і так мало. Ми ж-бо знаємо, що їм теж романтики подавай, а то чого б ото раз на тиждень пхатися до нас на посиденьки. Та щось ми, певно, не так підслухали. Бо навіть до очерету не дійшли – а наші парубки кружка сидять, а на траві ряднина простелена, от тільки не зрозуміло, з чиєї хати, бо засмальцьована і заставлена всякою всячиною. А так би ми розібрали, бо воно велика перевага, коли людей мало, принаймні знаємо, хто і чим світлиці застеляє. Так от, а на ряднині тій пляшка, чарочки, огірочки…

Одним словом, не порибалили ми, але то таке. Проте пішли чагарями у зворотному напрямку, переконані, що діди наші бодай не глухі: чули, як Тетянка розповідала одного вечора про пікнік. Ми навіть зраділи, пам’ятаю, що чоловіки вирішили усе самі перевірити, що до чого. Адже знають, що нас у них теж мало залишилося.

От скільки багато всього у нас. Навіть якщо й усього і всім мало.

Коротше, не нарікаємо ми тепер ні на що. Нам би, звісно, маршрутку якусь до райцентру пустити, щоб повз село з корівником, але й те під питанням. Страшно, як від зв’язку з іншими населеними пунктами втратиться наша камерна рідність.
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Коти, яких спіймали на гарячому (фото)
Цікавість котів безмежна. Їм завжди цікаво, що ви робите, куди пішли, що принесли і, звичайно, що їсте. Навіть якщо ви будете їсти огірок, кішка буде сидіти поруч і всім сумним виглядом показувати, що совісті у вас немає, якщо не ділитеся... Тому-у-у... всім котиків:)
Читати більше
Як з'явився восьмигодинний сон, якщо наші предки спали двічі за ніч?
У 18 столітті люди спали двічі за ніч, вставали на кілька годин серед ночі, а потім йшли назад до ліжка, вже до світанку. Що з того часу змінилося та чому люди сплять 8 годин — досліджуємо далі.
Читати більше