Багато про мало

30 березня 2015
Наталя Святокум
Хто б знав, як ми тут, бідні, втомилися нарікати! Тому вже давно не займаємося цим псячим ділом. Живемо собі тихо, спокійно, скраєчку так і ненав’язливо. Село у нас маленьке, менше, ніж у людей села. Простору в селі лишилося мало такого, щоб нічий, бо ми собі тут розбираємо по шматочку манісінькому, то теля припнути, то тракторця поставити. А що, воно все одно, пустуючи, користі не приносить, а так може хоч трохи, але все одно якось мало, не вистачає нам. Гриземося, бува.

Нас майже не турбують усілякі заїжджі фермери, їм не до шмиги добиратися сюди і жити майже в повній ізоляції від зовнішнього світу. Не те, що в сусідньому селі, де лишилося ще трохи молоді і цілий корівник! Отам уже самим жителям повітря мало, навіть іноді здається, що і нашим трохи дихають, бо там усе кізяками і жомом пропахлось. У нашому ж куточку нас залишилося мало, ми дітей своїх у світ широкий відразу відправляємо, щоб не скніли тут і не дихали тими коровами фермерськими, бо добряче чути, бува, як вітер у наш бік.

Заселені хати в рідному селі тепер рідко, частіше покинуті та майже розвалені, так що нам усім гарно видно, коли у сусіда через три садиби лобода в городі, а у баби Марії коза худіша, а, значить, і молока менше дає. Це добре, коли менше, аби тільки не та, що у своїм хліві, бо тоді мало не жаба давить.

А взагалі ми живемо всі душа в душу. Навіть коли гриземося, пам’ятаємо, що увечері стане тихо в хаті й до людей треба буде вийти. Зберемося, бува, з бабами нашими ввечері на лавці насіння полузати, поділитися кожна своєю бідою, яка все зводиться до того, чого у кого мало, - і несказанно легше стає через певність, що бува і гірше, ніж у тебе. Грошей мало у всіх, любові ще менше, діти мало уваги приділяють… Одним словом, є чим жити, поки всі бідніші бідного.

От Марися щовечора розповідає про те, що покійний Петро став рідше до неї приходити, і ми всі їй дуже співчуваємо, бо знали цю пару завжди, здавалося, вони в усі часи гризнею своєю село веселили. То їй чогось мало, а то – йому. Тільки минулої весни помер Петро перед самим Великоднем і бабі Марисьці тепер спілкування мало, а нам – адреналіну. Тоді такий ґвалт в селі зчинився, жахіття просто: труну купили малу, а на більшу грошей мало було, Мариська вила на всю, а ми всім гамузом якось намагалися виправити ситуацію, бо пізно вже кинулися шукати труни більшої – батюшка з сусіднього села приїхав, а у священників тепер, особливо сільських, часу обмаль, все по жорсткому графіку: похорон, похорон, хрестини, а тоді ще два похорони як мінімум. Аякже, він же у нас один на три села, ми вже підлаштовуємося, бо як власну церкву будувати – у нас прихожан все одно мало.

От Ониська навпаки намагається відмовчатися. Виходить до компанії пізніше за інших, боязка така і покірна. І так у неї слів мало, що доводиться ледь не кліщами витягувати, щоб порадувати її своїм співчуттям і підтримкою. Бо як же підтримати в біді, коли біда не озвучена? Ониська вередлива, але з нами таке не проходить, все одно маємо досвід з нею впоратися. За якусь годину можна таки з перших уст довідатися про її бусурмана-чоловіка, який тільки й знає кулаки чухати об Ониську.

Вона щоразу сподівається, що баби не помітять синців, тому й виходить з першою зіркою, коли гарно вже засутеніє над нашим невеличким селом. Але ж ми всі рідні, бо мало нас, тому все одно допитуємо потерпілу і радимо, хто і що може. Буквально вчора якась з бабів вичитала в старій газеті про силу наговірної води, цілу ніч нашіптувала над рідиною для Ониськи, бо та у скруті з чоловіком нестримним. Хоч, каже, і намагається не чіпати, та все одно якесь слово та й вилетить, а за нього якийсь синець та й осяде під оком. Так от, сила наговірної води в чому – набрати в рота і тримати її, що б і скільки чоловік не говорив. Кажуть, діє. І, мабуть, правду кажуть, бо сьогодні Ониська хоч і мовчить, а не схлипує. Не бив, значить.

Тетянка значно молодша всіх нас, тому у неї всього менше: і досвіду, і статків. А чоловіка й дітей взагалі не було, якось так вона з дівок відразу до нас на лаву і прийшла. Дивна така, вчитися не схотіла, їхати в місто теж, каже, мамину могилку не покине віками. А нас хіба мало, щоб за могилкою доглянути? Так ні, лишилася. Ми навіть трохи сердимось за це на неї й досі. Хоча як для вечірніх посиденьок Тетяна – скарб. Вона одна на все село має мобільний телефон і навіть ним користується. Тому на "швидку" з району в разі чого ми можемо розраховувати. А це вже великий плюс. І ще має цілих двоє знайомих із села отого, з корівником. Переповідає нам, як там люди щоранку йдуть на роботу і наскільки у них теж усього мало. А знати, що десь, хай і більше трохи, а все одно – мало, погодьтесь, завжди важливо.

Буває, до нас заглядають і наші діди. То справжня кара, але їх небагато, тому ми посміхаємося на всі зуби і розпитуємо про рибаловлю. Хоча кожна з нас знає, що риби та рибалка не приносить взагалі, або знову ж таки – мало. Бо жоден ще на уху не запросив. Ми, баби, не вимогливі, але щось трохи й неприємно – до нас, знач, можна, а до них – зась! Ми навіть одного разу вирішили без запрошення до них піти, порибалити.

Зібралися вдосвіта, з-за повороту піддивилися, куди йдуть, зачекали півгодини – все одно в той бік одна дорога, звертати їм нікуди. Заспокоїли Мариську, бо галаслива, що й казати. Одягли на Ониську зелену хустку, щоб лице синє не видало її присутність у зеленому очереті, вимкнули Тетянин телефон, аби не теленькнув невчасно, – і пішли. Добряче пошкребли плечі та ноги чагарями, але чого не зробиш заради чоловіків, яких і так мало. Ми ж-бо знаємо, що їм теж романтики подавай, а то чого б ото раз на тиждень пхатися до нас на посиденьки. Та щось ми, певно, не так підслухали. Бо навіть до очерету не дійшли – а наші парубки кружка сидять, а на траві ряднина простелена, от тільки не зрозуміло, з чиєї хати, бо засмальцьована і заставлена всякою всячиною. А так би ми розібрали, бо воно велика перевага, коли людей мало, принаймні знаємо, хто і чим світлиці застеляє. Так от, а на ряднині тій пляшка, чарочки, огірочки…

Одним словом, не порибалили ми, але то таке. Проте пішли чагарями у зворотному напрямку, переконані, що діди наші бодай не глухі: чули, як Тетянка розповідала одного вечора про пікнік. Ми навіть зраділи, пам’ятаю, що чоловіки вирішили усе самі перевірити, що до чого. Адже знають, що нас у них теж мало залишилося.

От скільки багато всього у нас. Навіть якщо й усього і всім мало.

Коротше, не нарікаємо ми тепер ні на що. Нам би, звісно, маршрутку якусь до райцентру пустити, щоб повз село з корівником, але й те під питанням. Страшно, як від зв’язку з іншими населеними пунктами втратиться наша камерна рідність.
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Як Франко молодицям писав: Уляна Кравченко
Гадаю, ви помітили зі скількома молодими, успішними й не дуже, жінками мав діалог "дух, що тіло рвав до бою" - видатний Іван Франко. На які ж теми спілкувалися активістка жіночого руху й Каменяр українського народу - читайте в матеріалі.
Читати більше