Ісідора Дункан: бідність подарувала їй свободу

29 листопада 2017
Іванна
Служительки древнього культу грецького бога Діоніса влаштовували дикі, на перший погляд, зимові містерії: вони відправлялися в гори і там, відкидаючи усі рамки суспільних обмежень, прямували за природнім покликом, поєднуючись зі світом у незвичному вакханічному танці. Це були заклики з глибин самої душі, особистий наказ вічно юного бога – повторювати своїми рухами коливання трав, подих вітру, порухи гілок на деревах. Вони не лише слухали і віддавались природі – вони самі ставали природою, її частиною і її дарами.

Але це було давно і виглядало по-ритуальному гармонійно та правильно на той час. А як би сприймали служительку Діоніса сьогодні? Як би вона жила у ближчі нам дні?! Наприклад, наприкінці ХІХ століття… Люди сміялися б з неї, вигнали з суспільного кола, переслідували через нерозуміння природності її танцю? Чи захоплювалися, боготворили, падали до ніг… А вона жила. У білосніжному хітоні танцювала босоніж настільки віддано самій собі, що оголяла цим власну душу і пропускала через неї весь світ, і світ належав тільки їй.


Ісідора Дункан рухалась у своєму танці так, як веліло їй серце. Під класичну музику вона пластикою відтворювала поезію і почуття, передавала емоції та філософські смисли. За це прихильники її таланту називали танець Ісідори "Дівчина і Смерть", а вона хотіла бути "Дівчиною і Життя", бо передавала своїм тілом саму його суть.

Дора Анджела Дункан народилась 27 травня 1877 р. у Сан-Франциско, США. Ще немовлям вона та двоє старших її братів і сестра залишилась без тата – батько покинув родину, коли втратив свої статки. Діти росли під крилом матері: терплячи постійну бідність, переїжджаючи з будинку в будинок, бо жінку з чотирма дітьми виселяли через неможливість платити за помешкання, але вони ніколи не скаржились на це.

Через відсутність хоч якихось грошей у сім'ї, які прив'язували б до певних матеріальних аспектів – діти Дункан пізнавали світ і шукали своє місце у ньому завдяки власному сприйняттю ситуацій. Замість грошей і затишку, повного стола і красивого одягу любляча мати-музикант наповнювала вечори класичною поезією і музикою, казала завжди тільки правду – стосовно всього на світі – та дозволяла дітям йти власним шляхом і дала їм абсолютну свободу дій. Ісідора використала цю можливість сповна.
 
Вона перестала вірити у Санта-Клауса у шість, бо мама зізналась, що не має грошей на подарунки – разом з тим вся сім'я перестала вірити у Бога, бо батьки розійшлись навіть після клятв вінчання. В десять відкрила власну танцювальну школу вдома, де вчила рухатись дошкільняток, у тринадцять кинула загальну школу, бо вважала освіту у ній такою, що обмежує дитячий потенціал. Через стосунки батьків та завдяки спостереженням за оточуючими парами, в Ісідори сформувалось уявлення про шлюб, як про рабство для жінки, тому вона пообіцяла собі ніколи не виходити заміж…

Але, все ж, одного разу уже далеко не юна Дора порушила свою обітницю і поставила штамп про шлюб у якійсь французькій книжечці, що нагадувала паспорт, поки був відсутній справжній американський. Також в тій книжечці вона підправила дату народження, щоб у РАГСІ не спричинити дискомфорту своєму молодшому на 18 років чоловікові. Зовсім скоро після знайомства вони об'єднались під спільним прізвищем Дункан-Єсеніни.

Молодий, але такий популярний "селянський поет", слава якого гриміла по всій Росії, вже при першій зустрічі стояв перед Дорою на колінах. Підкорений талантом танцівниці, на прийомі художника Якулова, Єсенін читав їй свої вірші, а відома вже тоді на весь світ Ісідора, пестила його золоте волосся, не розуміючи жодного слова, проте усвідомлюючи всю глибину у такті та ритмі складу. Вони одружились, хоча вона не знала російської, а він не розмовляв жодними іншими мовами, їхній шлюб тривав два роки. Дункан порушила власну клятву не зв'язувати себе сімейними узами чи то через велике кохання, яке загорілось раптово і закінчилось, як тільки вичерпало себе, а чи то через вподобання тодішньої російської традиції. Їй було до смаку радянське розуміння церемонії у РАГСІ: "Підпис, поставлений у документі, не тягне за собою жодної відповідальності і може бути визнаний недійсним через бажання будь-якої зі сторін".

Їй тоді було 44 роки – відома, шалена, непокірна і не традиційна танцівниця; йому – любителю села, імпульсивному, палкому поету – 26. У Єсеніна до Дори було три невдалі спроби завести родину, а у неї – ціла низка особистих трагедій.
Своєю творчою наснагою Ісідора Дункан завдячувала бідності, яка дозволила ще у дитинстві стати безпосередньою та вільною – вільною від тягарів суспільної вимушеності бути такою, як всі; вільною від упереджень; від гонитви за матеріальними благами; від обов'язку подобатися всім… Вона відчувала свободу у своєму серці і мала величезне бажання поділитись нею з оточуючими. Вихід багатому внутрішньому світу Ісідора знайшла через танець – рухи, які виконувала не за каноном балетного стилю, а за відчуттями, що вирували в середині. Танцювати вона почала ще у лоні матері і робила це протягом всього життя.

На шляху жінки траплялися багаті поціновувачі її таланту, шалено закохані красені та спонсори для будь-яких забаганок. Але хтось був уже старий і одружений, як поляк Іван Міроскі; хтось був занадто захоплений кар'єрою, як угорський актор Оскар Бережи (з яким вони навіть встигли заручитись); хтось дуже заплутаний у власних інтрижках, як британець Гордон Крег; а хтось занадто ревнивий, як Паріс Юджин Зінгер.

Усі вони розбивали їй серце, ставили на друге місце після роботи чи інших коханок, хтось бажав перетворити її на слухняну виконавицю його волі, чого Дора ще у 12-річному віці пообіцяла уникати. Але вона не забороняла собі любити. І вона любила їх. Всіх їх любила, а від декількох навіть народила дітей.
 


Шалене щастя дарувала Ісідорі дочка Дідра, батьком якої був талановитий постановник Крег та син Патрік – онук винахідника швейної машинки Зінгера. Малята були її світлом і сенсом, адже з самого початку свого шляху вона – ще сама дитина – брала на себе опіку і намагалась навчити чужих дітей танцю. Спочатку трохи, а потім дуже молодших за себе вона навчала відкривати і висловлювати світ через рухи, читати вірші у коливаннях тіла і показувати свій світогляд пластикою. Її ж цьому ніхто і ніколи не вчив.
 
Передавати своє танцювальне ремесло іншим Дора почала ще у десятилітньому віці, чим потім навіть трохи заробляла. На піку власної популярності в Ісідори була школа у Парижі, ще одна мала відкритись в Москві, але не вистачило обіцяного совєтами фінансування. А також вона побудувала храм в Греції – на пагорбі Копанос, який до сьогодні є центром вивчення модерного танцю. Хоч починалось все з прийомів та ресторанів, де спершу вечори "з дриґанням ніг" були неприємні для творчої особистості, але допомагали прогодувати рідних, а потім босоногий політ душі відкрив дорогу на велику сцену.

Так, їй приписують винайдення стилю модерн, який був абсолютно не властивий для балету на рубежі ХІХ та ХХ століть, через відкидання усталених канонів танцю. Проте, все нове – добре забуте старе. Стиль Ісідори Дункан – її рухи, її пластика, її вміння відобразити власний світогляд – це лише повернення до давньогрецьких культів та традиції природності і вміння жити в гармонії зі світом – перш за все – зі своїм внутрішнім світом, своїм власним Я.
 
Навіть там, у Греції, яку Ісідора з рідними підкорювала у тому ж давньому традиційному хітоні, в якому і висловлювала себе на сцені, у неї був хор, в складі якого десяток хлопчиків супроводжували своїм співом виступи танцівниці.

Та зароблене багатство, здатність отримати бажане, купити комфорт і побачити світ, у який вела її слава, що випереджала саму Дору, не дали змоги утримати, зберегти найцінніше – власних дітей. Їх у свої обійми прийняла ріка Сена, на березі якої перевернулось авто з малюками дорогою у  Версаль. Ця втрата Ісідору зводила з розуму. Перед нею з'являлись привиди, вона бачила у снах гроби та чула похоронний марш. Смерть за участю автомобіля стала знаменням на долі танцівниці. Сум за дочкою і сином тягарем лежав на серці, а тому вона кидалась і горнулась до чужих дітей. Жінка настільки хотіла знову відчути радість материнства, що у знемозі, впавши посеред вулиці на коліна, попросила незнайомого італійця подарувати їй немовля. І він виконав прохання, та й цьому дитяті не судилось прожити більше кількох годин після народження.

Можливо, саме тому для молодшого на стільки років Єсеніна, Ісідора Дункан стала швидше матір'ю та об'єктом для поклоніння, аніж дружиною. Вона дбала про нього, намагалась змінити, возила по світу. Він кохав її, обожнював. Їхня пристрасть горіла яскраво і всеохоплююче, та це не був вогонь зігріваючий – це був вогонь до повного вигорання. Якось, коли вона гастролювала Кавказом – отримала коротку телеграму: "Я люблю іншу. Одружений і щасливий. Єсенін".

І вона знала, що так буде. Вона передбачала це ще перед їхнім весіллям, як передбачала смерть своїх дітей. Вона була зв'язана з потойбічним світом якимись невидимими нитками, що допомагали відкрити завісу і шляхи у невідоме та підсвідоме, побачити те, що іншим було знати зась. Можливо, тією ниткою був постійно присутній у її номерах, такий контрастний до білого вільного вбрання, червоний шарф. Він був і окремими партнером, і символом полум'я – того самого, яке об'єднало і спалило їхню з поетом любов; того, яке асоціювало її зі смертю у глядачів і, врешті, того, яке привело її саму до смерті.

Померла Ісідора Дункан так само незвично, як і жила, як і танцювала – раптово та неординарно, якщо можна так сказати про смерть. З фразою на устах: Adieu, mes atis! Le vais a la gloire! (Прощайте, мої друзі! Я іду до слави!), вона сіла в кабріолет Bugatti для вечірньої прогулянки Англійською набережною Ніцци. Плечі від вечірньої прохолоди прикривав довгий червоний шалик. Коли машина набрала швидкості, а вітер підхопив його кінець, шарф заплутався на спицях колеса і, миттєво стиснувши горло великої танцівниці, – перевів її через межу життя і смерті. Це сталось 14 вересня 1927 року, коли танцівниці було лише п'ятдесят.                                                                                                                                  Підготувала Іванна Подольська 
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Кольорами по буденності: як українка вдосконалює fashion-індустрію в Америці
Чарівна й талановита українка Дарина Барикіна, яка наразі проживає в Америці та допомагає робити fashion-індустрію неповторною, поділилася з нами, як змінила домівку, чим для неї є фотографія і як з тієї, яка стояла за об'єктивом, опинилася перед ним.
Читати більше