Атомні перегони

"Вибух у пустелі" - так охрещено новий роман Івана Корсака, який благословило у світ видавництво "Ярославів Вал".

Автор, розгортаючи перед читачами замулені сторінки нашого минулого, відшукуючи в них славні колись, а нині призабуті імена наших достойників, невтомно підтримує вогонь національної пам'яті нашого народу.

В новому історичному романі "Вибух у пустелі" письменник зосередив свою увагу на участі українців у розробленні та застосуванні атомної зброї у середині минулого століття. Цю тему занедбано в нашій літературі й, окрім книжки Юрія Ранюка "Лабораторія № 1, ядерна фізика в Україні" (Харків: Акта, 2006), практично нічого не запропоновано широкому читацькому загалу. Особливо актуальна вона сьогодні, в лиху годину, коли у важкій війні Україна намагається відстояти свою незалежність.

Насамперед варто зауважити, що фізика як галузь природничих знань досягла у ХХ столітті небувалого успіху в поясненні багатьох процесів і явищ. Людство зрозуміло, звідки Сонце черпає енергію і чому воно світить, чому зірки різного кольору і якими силами можна вирватись за межі нашої Землі, щоби мандрувати у Всесвіті чи висадитись, наприклад, на Місяць. З-поміж різних відгалужень фізики саме ядерна фізика стала престижною і зумовила стрибок у розвитку нашої цивілізації. З розщепленням атомного ядра вивільнюється колосальна енергія, тому постало питання практичного її використання.

Але перш ніж будувати атомні електростанції, крейсери, криголами тощо, нагальним стало питання створення атомної бомби, яка одним ударом величезної руйнівної сили могла б паралізувати противника. Таке завдання було зумовлене Другою світовою війною, коли нацистська Німеччина, намагаючись уникнути поразки, хотіла застосувати атомну зброю перша. На той час (1930–1940-ві роки) фізична наука в німецьких університетах досягла чи не найвищого в Європі злету, особливо ядерна фізика.

Ще у вересні 1939-го, одразу після окупації Польщі, німці затвердили проект розроблення атомної бомби. Над його втіленням у Німеччині працювали учасники "уранового клубу", зокрема такі світила як Вернер Гайзенберг, Вальтер Боте, Отто Ган, Карл-Фрідріх Вайцзекер, Ганс Ґейґер, Пауль Хартек, Фріц Штрассман, Фріц Гоутерманс та інші. Багато з них мали вже досвід розщеплення атомного ядра. Перші три – лавреати премії Нобеля – найвищої наукової нагороди.

В. Гайзенберг запевняв міністра озброєнь Німеччини Альберта Шпеєра, що "є підстави очікувати в найближчий час зброї в мільйони разів потужнішої, ніж відомі досі вибухові речовини". На початку 1945 року Шпеєр вихвалявся: "Нам би ще рік - і тоді ми виграємо війну. Існує вибухівка розміром як сірникова коробка, яка здатна спопелити весь Нью-Йорк".

Донесення розвідок про німецькі ядерні плани стимулювали уряди великих країн до своїх пошуків у цьому напрямі. Одразу з Німеччиною до "атомних забігів" долучились США, СРСР, Англія, Франція, Італія та Японія. В США за розпорядженням президента Рузвельта стартували секретні роботи над атомною бомбою під назвою "Манхеттенський проект". Місцем для його втілення стало Богом забуте, а нині відоме на весь світ містечко Лос-Аламос у штаті Нью-Мексико. Керував проектом генерал Леслі Ґровс, а від фізиків його очолив Роберт Оппенгеймер. Часу на все було обмаль і бракувало б навіть тоді, "якби сонце голоблею якось підперти", як дотепує автор.

В усій цій історії Корсаку вдається відшукати і "український слід". Він описує, як Р. Оппенгеймер наполегливо запрошує до проекту спеціаліста з вибухових речовин професора хімії Гарвардського університету Георгія (Юрія, Джорджа) Кістяківського (1900 р. н.), автора визнаної монографії "Фотохімічні процеси".

Щоби підпалити "ядерне багаття" (тобто створити "доцентровий вибух", при якому підкритична маса палива стає надкритичною), він повинен був придумати "сірник" - запал до атомної бомби. А далі вона сама палахкотітиме "диявольським полум’ям". Георгію аж ніяк не хотілося "зриватися" з насидженого місця після непростих життєвих доріг, які він здолав. Позаду були рідний Київ, денікінська мобілізація, Туреччина, навчання в Берлінському університеті, докторат, Прінстонський університет. Одружився, мав доньку. Але німецька загроза нависла над усім світом, а що це означає, він собі ясно уявляв.

Німці вже окупували Бельгію і захопили там чимало уранової руди, вивезеної з Бельгійського Конго. Після окупації Франції вони здобули пристрій для розділення ізотопів урану – циклотрон. А після захоплення Норвегії отримали доступ до заводу-виробника важкої води, яку вони планували використати як засіб для гальмування швидких нейтронів. Автор розповідає, як англійській розвідці ціною неймовірних зусиль вдалося підірвати цей завод, захований у скелястих горах.

Іван Корсак принагідно виводить образи представників кількох поколінь славного роду Кістяківських. Дід Георгія Олександр (1833–1885) був професором кримінального права Київського університету. Це він дослідив і видав збірник законів "Права, по которым судится малороссийский народ". Сини Олександра – Богдан (1868–1920), Володимир (1865–1952) та Ігор (1876–1941) – також стали знаними людьми.

Найстарший Богдан – батько Григорія, – був правником, соціологом і філософом права. Його "українізував" родич Кістяківських Володимир Антонович, познайомивши з І. Франком та М. Павликом. У 1889 році Богдан відвідує Львів і навіть стає хрещеним батьком сина І. Франка – Тарасика. І. Франка та Б. Кістяківського з друзями заарештовує австрійська поліція, сприймаючи Богдана Олександровича за російського шпигуна. Після повернення до Києва його відраховують з університету і заарештовують удруге. Навчання довелось продовжувати в Берлінському, а потім - Страсбурзькому університетах, де Богдан здобув ступінь доктора наук. Згодом він повертається у Київ, а далі їде на Кубань, де його призначають "юрист-консультом Кубанського крайового уряду" на чолі з Миколою Рябоволом, який прагнув приєднати цей край до України. Однак не судилось.

Рябовола вбивають денікінці пострілами в голову, майже так, як це зробили недавно "путлерівці" у Москві з Борисом Нємцовим за проукраїнську позицію. Там, на Кубані, через хворобу помирає й Богдан. Десь у той час його наймолодшого брата Ігоря як правника гетьман Павло Скоропадський запросив на посаду державного секретаря, а згодом зробив міністром внутрішніх справ. Як писав П. Скоропадський у своїх "Спогадах": "У ділянці ж створення поліції та прийняття рішучих заходів у той час серед осіб, яких я знав, він був єдиною людиною, яка здатна на те, що в ту епоху було дуже важливо" [с. 251]. Щоби вплинути на ситуацію, він навіть заарештував С. Петлюру. Надія Суровцева у своїх "Спогадах" зазначає, що Ігоря називали "українським Столипіним", хоча "його імпозантний вигляд маскував повне безсилля" [с. 87]. До того ж на нього сильний вплив мали праві кола.

Середульший син Олександра – Володимир – став видатним фізико-хіміком. Був дійсним членом Української АН (з 1919 р.) та АН СРСР (з 1929 р.), професором Ленінградської політехніки. Заснував колоїдний електрохімічний інститут. У Києві ж залишився тільки рідний брат Георгія – Олександр – професор-орнітолог, який мешкав у комунальній квартирі.

Щоб роман не перейшов у суто документальну оповідь, Іван Корсак вводить образ Оленки, з любові до якої Георгій ладен відшукати п’ятипелюсткову квітку на китиці бузку. Його знахідка-вигадка для коханої так і залишиться лежати у Києві на домашньому столі, бо доля закине юнака у далекі світи. Тим часом Оленка закінчить фізико-математичний факультет у Київському університеті й згодом знайде роботу в Українському фізико-технічному інституті (УФТІ), заснованому в Харкові 1930 року. В той час це був найпотужніший науковий заклад в Україні. Саме в УФТІ започатковувалась ядерна наука Радянського Союзу.

Одним із напрямів досліджень в УФТІ стала ядерна фізика. Тут була заснована й лабораторія № 1 з вивчення ядра. Вона вважала себе безпосереднім продовжувачем лабораторії Е. Резерфорда у Кембриджі. Лабораторією ж № 2 став потім Інститут атомної енергії, який очолив І. Курчатов. За іронічними словами автора, в цих лабораторіях "поважні вчені бабралися з мікросвітом" та "шпигували за електронами".

Особливу популярність мали фізики-теоретики Дмитро Іваненко, Лев Ландау та Григорій Ґамов ("три мушкетери", як їх ще називали). Г. Ґамов став предтечею розщеплення атомного ядра, запропонувавши теорію про потенціальний бар’єр ядра і ймовірність його подолання. З третьої спроби Ґамов зумів-таки прослизнути крізь бар’єр більшовицьких кордонів і опинитися в США, де став автором кількох нобелівських ідей.

Дмитро Іваненко запропонував у 1932 році протонно-нейтронну модель атомного ядра і ця його робота вийшла друком на два тижні раніше, ніж подібна у В. Гайзенберга. Цього ж року "Високовольтна бригада" інституту повторила дослід англійських учених Кокрофта та Уолтона з розщеплення ядра атома літію, про що повідомила московська газета "Правда" ще до публікації результату. Перебуваючи в УФТІ, академік С. Вавілов публічно визнав: "Ваші вчені творять більше чверті фізики всієї держави". У 1940 році співробітники Харківського фізтеху подали заявку на винайдення атомної бомби та схему виробництва урану-235.

Для роботи в УФТІ було запрошено відомих зарубіжних фізиків, таких як Олександр Вайсберг, Фрідріх Ланге, Фрідріх Гоутерманс. Останній очолював "Високовольтну лабораторію". На початку 1938 року Гоутерманса заарештовують на московській митниці, де він оформляв свій виїзд за кордон. І тут автор вдало перекидає місток між подіями в СРСР та за його межами. У Гоутерманса НКВД вилучає "загадкову" записку Олени до Григорія.

Олену заарештовують і відправляють на виправні роботи в сибірські табори. Перед читачем пропливають картини з життя в'язнів. Щоб не замерзнути на лісоповалі, Олені радять підсипáти у кирзяки свіжий попіл. Деспоти, виколисані в "кривавому болоті монгольського рабства", ламали дітям один за одним пальці, допоки їхні мами не підписували потрібного їм папірця, або залишали в'язнів на ніч босоніж на льоду. Ноги потім ампутовували. Дистрофія і цинга були майже поголовно. Людство не опускало людини до такої ниці, до такого приниження її гідності, як це було в сталінських ҐУЛАҐ-ах. Незважаючи на все, Олена таки залишалась живою, бо жила мрією…

Іван Корсак переміщує читача в Лос-Аламос, де Г. Кістяківський разом з підпорядкованим йому колективом (600 співробітників, серед яких один під іменем "Ніколас Бекер" – основоположник оболонкової теорії атома Нільс Бор) набивали "мозолі в мізках", у поті чола працюючи над прискореним виконанням проекту. Пристрій Кістяківського мав стиснути півкулі до небувалої в природі щільності. Був острах, що може піти щось не так. Тому, щоб убезпечити людей у разі аварії і термінової евакуації, сюди проклали восьмирядову дорогу. Панував надзвичайний режим секретності. За таємницями атомного проекту США "полювали" близько двох сотень радянських розвідників. Учені не зовсім розуміли потребу в таких пересторогах. Дотепник Річард Фейнман продемонстрував якось секретникам, як за десять хвилин він може відкрити сейф з надсекретними документами.

Тим часом Георгій винаходить нову вибухівку – баратол. Почалися спроби вивідати і його секрети. Дещо Георгій розповів науковому раднику Черчилля лорду Червелу. Останній доповів Черчиллю, що баратол зовсім не підходить до вибухових лінз і що Г. Кістяківський перебуває на хибному шляху. Черчилль передає це президенту Рузвельту, той – генералу Ґровсу. Щоби протистояти такому напору, довелось, як пише автор, скористатись відомим способом – створити комісію, до якої залучили найменш компетентних.

Спроби росіян "задружити" з Георгієм були марні. Він приятелював лише зі знаним киянином Ігорем Сікорським та ще з такими як Олексій Сахновський, проектувальник автівок, зокрема відомих "студебекерів".

Отто Фріш мав завдання точно визначити критичну масу урану в обох півкулях та швидкість їх зближення. Експерименти ж зі зближенням двох півкуль для ланцюгової реакції проводив відчайдух Луї Слотин голими руками, лише з викруткою. Зрештою, це коштувало йому життя, коли він не встиг швидко розвести півкулі й багаття спалахнуло перед його очима. Через дев’ять днів його не стало…

Кульмінація роману Корсака наступає, коли в Лос-Аламосі була виготовлена бомба і настала черга її випробування. Воно відбувалось у безлюдному районі Аламагордо. Ніхто не знав, що буде. Вибухне вона, чи ні, а якщо так, то якої сили буде вибух? Енріко Фермі й Едвард Теллер побоювались, чи не загориться все повітря в атмосфері Землі. У Георгія було близько півмільйона своїх випробувань без єдиної великої аварії, але й він хвилювався.

Сталося! В епіцентр вибуху послали танки. Прилади, що вимірюють радіацію, зашкалювали. На місці вибуху утворився кратер глибиною вісім метрів та завширшки у пів кілометра. Після вибуху Оппенгеймер процитував рядки зі священної індійської книги "Бхагавад-гіта": "Якщо тисячі сонць раптом спалахнуть на небі, то стане людина смертю всьому сущому, загрозою на Землі".

Микола Григорчук,
доктор фізико-математичних наук,
провідний науковий співробітник ІТФ ім. М. М. Боголюбова
Національної академії наук України