Архітектурна постправда

Рептилоїди серед нас. У цьому немає жодного сумніву. Чи прилетіли вони з космосу, чи вийшли з підземних печер, чи втілилися як духи руйнування завдяки нашим власним необережним думкам, я не знаю. Але плоди їхньої діяльности очевидні. Рептилоїди є носіями "постправди" – концепції свідомого хаосу.

Постправда каже: "Немає різниці, чи існувало щось, чи ні. Однаково, маю я рацію чи не маю, бо рація – річ відносна. Головне, що я є тут і тепер, зі своїми бажаннями і прагненнями".

Отже, правда як така нікому не потрібна – переконують нас. Вона оголошується застарілою. Разом з нею застаріває й пам’ять – ниточка від дійсного "тоді" до дійсного "тепер". Увесь шлях думки, почуття, вчинки людини - більше не мають ніякого значення. Адже саме пам’ять дозволяє нам побачити зміст того, що з нами відбувається, весь об’єм прожитого і його силу, і обирати напрям. Тепер напряму немає.

Рептилоїди, що маскуються під людей, трощать Київ своїми безсенсовими спорудами – безсенсовими якраз тому, що вони іґнорують пам’ять, розлиту довкола, живу тканину буття, хоч яким воно є – і знищують історичні будинки, що їх доволі часто ще й оголошують "псевдоісторичними" й "такими, що не мають цінности". Вони не приховують своєї мети: прибрати те, що їм заважає – пам’ять, правду, життя. І з їхньої точки зору вони діють логічно.

Десь ми вже чули про такі переконання. Це старе як світ "революційне бачення світу". Кожен варвар, кожна нова лавина завойовників вважала себе остаточними володарями всього. Розпорядниками і законодавцями. І залишала по собі пустелю. Кожен раз людство піднімалося з пороху і починало з нуля. Александрійська бібліотека налічувала 700 тисяч творів, і практично всі вони загинули. Отже, від античного світу нам дісталися крихти.

Ми станемо вповні людьми, коли навчимося зберігати ниточку з минулого. Коли всі набутки предків, що опинилися в наших руках, передамо нащадкам. Тільки це убезпечить нас од катастрофи – моральної передовсім.

Наше місто донині є полігоном більшовизму. Цей експеримент триває сто років і ще не скінчився. Київ продовжує руйнуватися (як, втім, і багато инших українських міст) і перетворюватися просто на скупчення недобудівель, мета зведення яких: а) зиск; б) задоволення амбіцій відомих у вузькому колі проєктантів, що, певно, усерйоз вважають себе самобутніми і сучасними. Чому "недобудівель"? Тому що вони дегуманізовані, сліпі й глухі до людей і не мають зв’язку зі світом, що їх оточує. Вони являють собою инший світ, нелюдський, світ, позбавлений смаку й гармонії. І цей світ наступає. На діялог він не йде і воліє взагалі удавати, що не помічає нас. Місто – не наше. Я хотів би, щоб ми чітко це розуміли.

Місто почало втрачати своє обличчя ще до II-ї світової війни, коли окупаційна комуністична влада, стверджуючись, зводила такі нелюдські споруди, як нинішній Будинок Уряду чи Міністерство закордонних справ. Рівночасно знищувалося старе, передусім церкви. Непоправним став вересень 1941 року: більшовики, відступаючи перед німцями, підірвали Хрещатик і прилеглі до нього квартали. Повернувшись, вони розгорнули те, що триває й дотепер – принципове руйнування єдиного образу міста, валячи будівлі та "втикаючи" на звільнене місце утвори "епохи соціялізму" замість берегти існуюче й відновлювати втрачене. Зрозуміло, чому: більшовикам не потрібні були живі осередки пам’яти, якими є втілені в камені ориґінальні задуми і взагалі все, що має індивідуальність та історію. Бо це спонукає до мислі. Бо це надає сенс.

Теперішнє скандальне будівництво театру на Андріївському узвозі – типологічне продовження архітектурного більшовизму. Хрестоматійний приклад. Споруда ніяк не гармоніює ані з ландшафтом, ані з навколишніми будинками; споруда зводилася без узгодження з громадою і стала своєрідним "потойбічним сюрпризом" для киян. Вона справляє ефект чорної діри своєю відсутністю будь-якого контакту з середовищем. Усі ці риси притаманні совєтським озіям.

У сучасних рептилоїдів-більшовиків настанова така: якщо вже почали руйнування, то треба довести його до кінця. Щоб це зробити, вони відтискають на марґінес гуманітаріїв, які заперечують варварству, і наймають технократів, спокушаючи їх грішми й професійною реалізацією. Технократ, у загальному сенсі – людина, що захоплена способом дії, який вона практикує у рамках свого фаху, і слабко або й зовсім не співвідносить його з довкіллям. Натомість гуманітарій (знову ж таки, у загальному сенсі) бачить спочатку ширшу картину, а потім вже подрібнює її відповідно до вимог часу і власної спеціялізації. Тому він розуміє, що постправда, яка говорить про відносність усього, в тому числі й істини, це брехня. А технократ може прийняти таку концепцію, бо дивиться на поспільне через часткове.

Ті, кого тут названо "рептилоїдами", є злочинцями. Вони гноять і випалюють місто. Ось свіжий приклад – "раптова" пожежа історичного будинку на Хрещатику. "Немає будинку – немає проблеми". Це очевидно сталінський принцип.​
 

Треба розуміти, що вони не відступляться. В них є план і мета; їхня свідома концепція – еклектика, мішанина зі споруд різного штибу і в жодному разі не наявність якогось архітектурного ансамблю. Цілість – їхній ворог. Стиль – для них смертельна образа. Виклик. Все має бути знівельоване. Один гігантський мурашник, усі частинки якого взаємно множаться на нуль. Ймовірно, саме це вони називають "різноманіттям".

І тут виникає питання до нас – тих, хто хотів би, щоб місто мало своє обличчя. Яким йому належить бути? Чи здатні ми скласти програму його розвитку? Бо "програму" рептилоїдів можна перебити лише зустрічним рухом. І виробити консенсус із технократами, які бажають тільки функціональности або тільки формальних експериментів. Домовитися про зони, де і що може будуватися. Це покладе край хаосу.

Зрештою, все, що нам треба – побачити своє рідне місто в цілому. Побачити його з любов’ю. Побачити, як воно має виглядати.

Архітектуру порівнюють з "музикою, що застигла". І варто нам дослухатися до слів давнього китайського автора про музику – вони справедливі й для будівель, які ми зводимо.

"Досконала музика має свій ґрунт. Вона повстає з рівноваги. Рівновага виникає зі справедливості, а справедливість - із сенсу всесвіту. Тому про музику можна говорити тільки з людиною, яка збагнула сенс всесвіту.

Музика тримається на гармонії неба й землі, на відповідності темного й світлого.

Держави, що почали занепадати, і люди, приречені на загибель, також мають свою музику, але музика їхня не буває ясна, радісна. Тому чим галасливіша музика, тим сумовитіші стають люди, тим більша загроза нависає над державою, тим дужче занепадає морально володар. Таким чином втрачається сама сутність музики’.

(З книжки Лю Бувея "Весна й осінь", 239 рік до н.е.)

Я вірю, що людське візьме гору, бо людина не втече від себе самої. Нелюдське не встоїть.​