Андрій Куліш. Сафарі для двох. Розділ 8
Антиутопія 

Андрій Куліш. Сафарі для двох. Розділ 8

Антиутопія 

* * *

Крізь найсолодшу дрімоту доноситься стук маленьким ку­лачком у двері і голос із неповторним тембром:

- Стасе, відчиняйте! Стасе, це я, Марія!

«Я чую, що Марія, але навіщо стільки галасу!..» Трима­ючи у правій руці на рівні стегна пістолет, лівою штовхаю важкі двері. Очі засліплює сонце.

- Доброго ранку, Стасе! - вона світиться прямо дитячою радістю, на маленькому обличчі незвичайне збудження:

- Стасику, то це ви були вчора там, на Лук'янівському?..

- Добре-добре, потім! Мені треба дещо взяти для Тані, де її речі?

- Заходьте... Пані Маріє, котра година?

- Одинадцята вже. Ви що - досі спали?

- Як бачите...

- І ще нічого не знаєте?

Я намагаюся зосередитись, але то мені погано вдається, бо, здається, мозок болить так, як болять натруджені руки, ко­ли протягом дня безупину рубав дрова.

Марія дивиться на мене, як на прибульця з Марсу:

- То ви ще нічого не знаєте?! І літаків не чуєте?

Тільки зараз я звертаю увагу на безперервний і натужний низький звук, що гуде угорі над нами.

- А що це, чиї літаки? Бомбардують?

- Та це ж ООН, миротворчі сили! Війська прислали, їх уже повно у місті, вони ще з опівночі приземляються в Жулянах і у Борисполі!

Таки треба проснутися.

- Пані Маріє, як Таня, як вона почувається?

- Все гаразд, самі побачите!

Трохи згодом ми піднімаємося цегляними сходами поміж кущами бузку до Маріїної домівки, дорогою вона розповідає, що в чотирьох найбільших містах висадились миротворці Об'єднаних Націй, і що бойові дії припинено - «силове пере­мир'я»; оонівські дипломати збирають переговори й мирну конференцію. Марія радісно цокотить без перерви, я хитаю головою на знак розуміння і схвалення, але думаю про Таню.

А літаки заходять на посадку прямо над нами - вони йдуть один за одним чередою низько й солідно, це сіропузі потужні транспортники «гелексі» [57], за ними С-130 [58]. Трохи вище у пронизливій блакиті видно білі пухнасті смуги - інверсійні сліди винищувачів прикриття. Усе НАТО підняли по тривозі, чи що? Прочухалися, нарешті, за два роки! А то все: «невтру­чання», «пріоритети»...

Увійшовши до кімнатки, намагаюся примруженими проти вікна очима розгледіти Таню. Вона лежить на ліжку і... шляк мене трафить! її волосся стало чорнющим, як галчине крило!

- Що, невдало вийшло?.. - чую Маріїн шепіт позаду, - Я подумала: раптом її будуть шукати, то треба ж змінити зов­нішність.

Таня тимчасом підтягується на руках, обережно сідає і пи­тально дивиться на мене:

- Ти чого?.. Погано виглядаю?

- Та нічого, - дипломатично відповідаю я, - Головне, щоб тобі самій подобалось.., - і раптом з її здивування починаю дещо розуміти... Потім знімаю з полиці дзеркало і підставляю їй. Нахилившись, вона заглядає туди і злякано сахається на­зад. Заглядає знову, куйовдить пальцями смолянисті пасма і тихо каже:

- А я вчора лежала, сонна від наркозу, і думала: навіщо це вона мені голову миє?..

Я обертаюся: Марія стоїть з невинним обличчям дитини, яка вчинила шкоду, і щось мугикає собі під ніс, як ні в чому не бувало. Я обіймаю її за плечі, міцно цілую, і ми починаємо ре­готати на повні груди. Марія сміється, тоненько попискуючи, як мишка; вона показує коричневим від йоду пальцем на Та­ню, а та спочатку посміхається, потім не стримується, і смі­ється разом з нами.

Раптом Марія опам'ятовується:

- Стасику, чого ж ми стоїмо війні ж кінець! Я ж маю справжнісіньке шампанське, допоможіть мерщій дістати зі схованки! - і тягне мене за рукав до сусідньої кімнати.

Удвох натужно відсовуємо величезну шафу, під нею, ви­являється, вирубано паркет. У заглибленні підлоги - цілий склад: цинкові коробки з автоматними патронами, гранати- «ефки»  [59], туби з порошком до ксерокса і стоси паперів із синьо-жовтими плямками... Марія довго порпається у тих за­валах, грюкає гранатами, торохтять порожні й набиті кулемет­ні стрічки, нарешті вона висмикує з-під купи заліза велику зе­лену пляшку і енергійно випростовує руку:

- Ура!..

* * *

«Ваген» солідно, але весело котиться на виїзд із Міста, ву­лицею ми розминаємося з довжелезними колонами бронет­ранспортерів та вантажівок. Усі вони біло пофарбовані, а з кожного боку намальовані величезні чорні літери ІДО; все виглядає точнісінько так, як на тих фотографіях, що бать­ко привозив із війни в Югославії. На броньованих баштах скалять зуби негри у блакитних шоломах, спливають по­том біловиді скандинави в опасистих бронежилетах. Мілі­ціонери походжають тротуарами і роблять підкреслено байдужий вигляд. Учорашніх патрулів ніде не видно.

Перед пам'ятником Щорса, пофарбованим у ядучо-черво­ний колір, двоє семітів у ярмулках урочисто розмахують аме­риканськими прапорами. Поруч сивовусий дідусь у шарова­рах награє на гармошці, оонівці фотографуються з ним, і він посміхається трохи сумною посмішкою. Біля ніг лежить на першому жовтому падалішньому листячку лежить коробка «сухого пайку» з позначками НАТО.

Дітлашня, яка раптом заполонила вулиці, гамірно носить­ся уздовж проїжджої частини і вициганює у оонівських солда­тів шоколад і жуйку. Ті галдять і з цікавістю розглядаються довкола, фільмують усе і всіх маленькими любительськими відеокамерами. Туристи!.. На обличчях перехожих - цікавість, розпруженість і спокій. А сонце ж!., а повітря!..

Ми виїжджаємо на околицю, я розслаблено відкидаюся на спинку сидіння і дивлюсь на випростовану ліву ногу Тані. Во­на перехоплює мій погляд.

- Як, Таню - порядок?

- Так, добре, майже не відчуваю.

Вранці я хотів знести її з п'ятого поверху на руках, але во­на уперто відмовилась: «Мені треба ходити!», і досить браво прошкандибала вниз по сходах, я тільки допоміг їй піднятися до кабіни. А мені так хотілося понести її на руках. Просто ду­же приємно було, коли зносив її сходами - вона притулилася головою до мого плеча, її подих грів мені груди крізь сорочку, і так було добре...

Над знайомим виїзним постом вітерець легенько розвіває блакитний прапор ООН на довгій тичці, прибитій до зеленого вагончика. Постовики сидять біля саморобного столика у ком­панії з арабами в блакитних беретах і п'ють пиво з бляшанок. Всі вкупі намагаються обійтися без перекладача - жестику­люють, розмахують руками, регочуть. Автомати постовиків лежать поруч на лавці, обережні сини ісламу сидять у броне­жилетах. Ніхто не перевіряє ніяких документів; на посту, як і всюди, усіх охопила «розслабуха». Усім байдуже - що і як бу­де далі, аби не війна.

А воно й справді обридло. Хоча, як на мене, то я навіть приблизно не можу собі уявити, чим доведеться зайнятися у мирний час. Історія таки повторюється: отак колись мій дід прийшов з війни, та й не знав, куди прихилитися, бо вмів тіль­ки з танкової гармати стріляти, а більше нічого...

Під'їжджаємо до лінії укріплень.

Таня нахиляється, вмикає приймач, і кабіну заповнює гус­тий баритон диктора - радіостанція ООН. У словах вчува­ється старий галичанський діалект, але інтонації видають аме­риканця. Впевненим тоном, майже весело, він розповідає про комендантські обмеження «стану перемир'я», потім перехо­дить до новин.

Бойові дії припинено скрізь, стріляють тільки у Криму: там місцеві «шовінюги» проголосили суверенну державу, ко­мандуючий Чорноморським флотом заявив про повну підтримку і погрожує, що при появі першого ж оонівського сол­дата віддасть наказ корабельній артилерії відкрити вогонь. У Севастополі й Сімферополі йдуть повальні арешти «державників», когось уже встигли розстріляти, розгорілися криваві етнічні чистки в татарських селах, кримські татари запекло захищаються, оголосивши «джихад», «газават» і ще там щось; на всьому півострові не стихає стрілянина...

Під кінець диктор передав смішну, на його погляд, нови­ну: якийсь кретинуватий терорист пробрався на центральний пульт управління Чорнобильської АЕС і погрожує влаштувати такий собі вселенський ядерний «ба-бах» - бідолаха досі не знає, що ядерне пальне з усіх блоків вивезли ще в дев'яносто восьмому. Смішно, аж кисло.

По новинах вдарили акорди музики «Бітлз»: янкі люблять розважати тубільців...

- Стасе...

- Що?

- Ну, і як ти себе тепер відчуваєш?

- Це ти про що?

  - Ну, ти ж, так би мовити, змінив хід історії? - інтонація Тані неначе у чомусь мене екзаменувала, «прощупувала».

- Ти, до речі, теж маєш до цього деяке відношення.

Її очі трохи згасли, вона дещо помовчала.

- Це було страшно. Аж досі моторошно... Стасе, а хто ще стріляв там, на цвинтарі?

- Тобто - як?, - трохи розгубився я, - Я, один. Ніхто ж більше не знав, що і коли відбуватиметься там, на Лук'янівському. Та й не планували нікого більше... А що?

- Нічого... Так швидко все відбувалося, вони так падали один за одним... Я подумала - вас було троє чи четверо.

- Нас було двоє: я і ти…

Ми вже за оборонною лінією. Назустріч суне велика авто­мобільна колона, її очолює білий бронетранспортер Об'єдна­них Націй, з нього мені махають: «З'їжджай на узбіччя!» На великій швидкості повз «ваген» мчать «волги» і «жигулі» з синьо-жовтими прапорцями. їдуть на переговори? Що ж, не вмієте перемагати, то ходіть за чужим поводирем...

Дорогою далі ми не говоримо, хоча час від часу я пог­лядаю на неї і вона відповідає мені розуміючим поглядом. А таки нам добре вдвох.

* * *

Заночували у невеликому ліску, все ще не ризикуючи (про всяк випадок) зупинятися на нічліг у селі. У тьмяно освітле­ному просторі кунгу Таня, сидячи за столом, краяла хліб, а я вештався біля плитки - розігрівав вечерю. Врізавши кілька скибок, вона сперлася на лікті:

- Дуже цікаво спостерігати, як ти кухарюєш.

- Чому?

- Мене ще ніколи в житті не годував мужчина, - її облич­чя мало якийсь новий вираз, заспокоєний і, я б сказав - ду­шевний.

І що їй на це відповісти?

- А я ще там, на цвинтарі, здогадалася, навіщо це ти зро­бив... - Таня каже це байдужим голосом, але я вгадую хви­лювання.

- Що зробив?

- Вистрілив у мене.

- Чому ти гадаєш, що то я?

- Ювелірна робота. Хірург дивувався: Лева - точно у скроню, а мене лише зачепило, та й то в ногу. Ти хотів відвес­ти від мене підозру?

Я мовчки киваю головою.

- Це що - так було заплановано?

Я не відповідаю.

- Слухай, і ти від самого початку знав, що будеш у мене стріляти?!

Я мовчки заперечую - хитаю головою з боку в бік, але во­на, здається, не вірить. А я особливо й не стараюся перекона­ти, тільки кажу:

- Це вже там, на цвинтарі, так склалося. Іншого виходу не було.

Якийсь час вона розмірковує, втупившись очима у стосик хліба перед собою, потім зітхає:

- То це я що - повинна тобі подякувати?

- Нема за що, - і додаю примітивно-жартівливу приказку: - Приходьте ще, як будуть гроші; будемо раді на вас подиви­тись.

- Через приціл?!.

- Чорний гумор, як казав один мій знайомий водій...

Вона знову про щось замислилася.

...Прибравши зі столу, ліг на скриню-рундук і заснув одра­зу й безпам'ятно - далося взнаки цілоденне шоферювання.

* * *

Ми проснулися, поснідали і поїхали далі.

Нічого не сталося, нічого не змінилося, але щось було не так. Знову - кабіна «вагена», і знову - та сама шосейна стріч­ка за лобовою шибою перед нами, але ми з Танею вже їхали, немов у різних купе, наче кожен купив квиток окремо, в іншій касі попереднього продажу.

Не знаю, чи я щось не те сказав? чи не так повівся?.. Але вона стала іншою. Я би сказав - відмеженою. Від мене, від усіх подій, що відбулися протягом цих п'яти-шести днів... Ми зовсім перестали розмовляти, Таня повністю поринула в себе, у свій, незнаний мені світ. Вона сиділа на сусідньому сидінні, поруч, але її думки були бозна-де, за тридев'ять земель. І на мої слова чи раптові питання відповідала так, наче я збудив її з далекого невідомого сну.

Село Возсіятське здалеку, з-за мосту, все ще не виглядало людним, тільки зблизька стали помітними постаті на городах.

Поміж дорослими, котрі викопували картоплю, носилися малі дітлахи, збиваючи ногами куряву. Біло-блакитно диміла купа сухого картопляного бадилля.

У центрі села, біля спаленої автостанції, юрмилися люди. Не доїхавши до них, я зупинив авто, повісив «узі» на плече і пішов до натовпу.

В юрмі кілька французів-«миротворців» роздавали мило, сірники, якісь згортки. Збоку від натовпу старий знайомий дядько-самооборонець у тому ж заяложеному військовому картузі, перекинувши свій ППШ на спину, складав гуманітар­ну допомогу до торби, прив'язаної до тачки-«кравчучки». Я тихо підійшов ззаду, впер дуло «узі» йому між лопаток і зло­вісно прошепотів:

- Не рухайся!

Дядько повільно повернув голову і, пізнавши мене, кисло скривився:

- Ну, оце ти вже мене дістав! Зара' від тебе гівно зали­шиться, чуєш?

Я не витримав і розсміявся, потім зняв ремінь «узі» з пле­ча і простягнув автомата йому:

- Тримай, дарую! Мир, га?..

Дядько, ще не второпавши, кліпнув очима, але автомата взяв.

- Слухай, у мене є справа до тебе, на пару пляшок. Треба солярки трохи і переночувати спокійно. Погріємось?..

Старий хвильку розмірковував, потім повернув убік голову:

- Дімка!

З натовпу вигулькнув веснянкуватий знайомий хлопчак, наїжачено глипнув на мене.

- Чіпляй тачку і гони додому, скажеш матері, щоб пожрать готувала - у нас гості. Давай миттю, а я скоро прийду.

Відкривши дверцята кабіни, він усе ще недобрим оком ки­нув на Таню:

- О, і ця урла тут! Посунься, бо я кусаюся! - і до мене: - А теща ж де - у будку запер? Чи так і не найшов? Знать, так хо­тів знайти! Заводь, поїхали, завертай он туди, понад річкою!..

Дорогою до колгоспної тракторної бригади ми познайоми­лися. Старий і справді був командиром самооборони у селі.

-...Ну й злий я був тоді на тебе! От, попався б ти мені то­ді! - грізно махав він виделкою, сидячи за столом напроти ме­не, і повертав голову до Тані:

- А ти чого смієшся, ги-ги та й ги-ги, думаєш, як вилізла з такою пукавкою, то вже тут усі й обкакалися? Героїха, мля!..

Щоки Тані рум'янілися від чистісінького пшеничного са­могону, настояного звіробоєм. Поруч сидів Дімка, всі його веснянки аж світилися від задоволення - час від часу він крадькома заглядав під стіл: тримав на колінах ще один мій подарунок - Зхай пауер» з пачкою патронів.

- Так по радіо й не кажуть, хто то був!.. - докотилися сло­ва старого.

- Це про кого? - я прослухав.

- Ну, про тих, що Лева бахнули - чув?

- Круто, класні снайпери били, пацани казали, що цереушники стріляли, з трьох точок водночас! - це вже Дімка.

Цокнула виделка, рука Тані завмерла над тарілкою, а її очі перестали сміятися.

* * *

Обережно проводячи «ваген» повз той самий спалений танк при дорозі, я намагався пригадати, скільки ще кілометрів лишилось їхати - двадцять? сорок?

- Стасе, зупини тут! Ненадовго...

- Що трапилося? - я загальмував.

- Допоможи мені зійти, — і потягнулася вглиб кунгу за своєю сумкою. Я обережно допоміг їй зійти з кабіни на землю і делікатно хотів відійти на той бій машини, але вона не пус­тила мене:

- Потримай сумку.

Цвіркун десь поблизу різав так, що у вухах лящало. Таня розстебнула сумку і витягла свій страшнючий револьвер.

- Що ти хочеш робити?

- Хочу постріляти. У танк.

Стала, як заправський ковбой: широко розставила ноги, злегенька нахилилась і підняла «пітона» поперед себе обома руками. Гахнув постріл, куля сухо ляснула по чорній броні. Цвіркун замовк, стало зовсім тихо.

Якусь мить вона стояла так, втягнувши голову в плечі, по­тім розпружилась і простягнула револьвер мені:

- Все, забери. На згадку.

Вона знову поринула у свій далекий, чужий мені світ. А чим далі дорога наближалася до кінця, тим серйознішого й стурбованішого виразу набирало її обличчя. Я теж захви­лювався - невідомо чому. За великим рахунком - все в по­рядку, ми зробили свою роботу...

- Таню...

Вона підняла голову, я намагався удавати безтурботного.

- Таню, маю пропозицію... Давай, поїдемо до моря, до Одеси, тобі треба відпочити. Сам тихо, спокійно - їдьмо? Прямо сьогодні, цією ж машиною! - випалив я і затамував по­дих.

Вона мовчала, а я боявся принаглювати. По короткій хвилі відірвав погляд від дороги: Таня посміхалася кудись убік ніяковіючи сором'язливо, м'яла в пальцях розірвану цигарку, крихтами висипався на підлогу тютюн.

Але ж так і не відповіла.

...Начальник штабу збіг сходами і, поки я допомагав Тані спуститися з кабіни, топтався довкола і намагався обняти нас обох разом:

- Нарешті!.. Слава Богу!..

Таня випручалася з його обіймів і сухо, майже суворо, поз­доровалася, не подавши руки:

- Добридень. Ми все виконали, ви вже знаєте. Я зробила так, як ви від мене вимагали. А що у вас?..

- А в мене теж усе готово для вас, як домовлялися, - пок­вапливо, аж запопадливо запевнив її Начальник штабу, озир­нувся до вікон і махнув комусь рукою. Незабаром двері на ґанку відчинилися і у супроводі озброєного солдата до нас по­чав наближатися, шаркаючи ногами, якийсь чоловік. Вже зблизька я приглянувся: сіро-жовте обличчя, арештантська ро­ба з неповторним запахом в'язничної камери, коротко стриже­не волосся; губи дрібно тремтіли і кривилися до плачу. На­чальник штабу якимось фальшиво-урочистим тоном наказав конвоїрові:

- Все, зніміть йому наручники і можете йти! Стерегти більше не треба, відтепер він вільний.

- Ну от і все, тепер все буде добре, ну, все вже позаду... - обійнявши арештанта, заспокоювала його Таня.

Якийсь час я тупо колупався в кишенях, сам не знаючи, що там шукаю. А Таня нарешті згадала про мене і поверну­лася, не знімаючи руки з плеча чолов'яги:

- Стасе, познайомся, це - мій чоловік...

...Розмірено-важко гудять двигуни, час від часу весь кор­пус літака дрібненько здригається.

Мій сусіда зліва, літній татарин, тицяє пальцем у скло ілюмінатора, показує на руді зморшки Перекопу, що зрідка з'являються у проміжках серед пухких ватяно-білих хмар, і щось захоплено розповідає дружкові - молоденькому неголе­но-чорнявому чеченцеві у зеленій пов'язці через лоб. Той ввічливо робить вигляд, що слухає, але помітно, що він трохи нервує. Мабуть, вперше летить літаком, або ж, напевно, йому моторошно від нашого вантажу - трьох центнерів тротилу і ще якоїсь чортівні у стандартних зелених армійських ящиках.

До приземлення ще хвилин двадцять. Трохи нудно. Як ка­зав мій друзяка Дітер-лучник напередодні грюнвальдської бійки [60]: «Маленька нудьга перед великою забавою».

Дочекатися, приземлитися, а там буде веселіше. Якщо ті, внизу, не підстрелять наш літак на глісаді...

Київ, січень-липень 1996 р.

PS

Скачати електронну книгу: Андрій Куліш. Сафарі для двох

https://drive.google.com/file/d/1ontIjnTifFwrX7c-y396WSD5pSa8kIKI/view?usp=sharing

Примітки

1. Пластит - потужна диверсійна вибухівка.

2. Hi-Power - 9-міліметровий автоматичний 15-зарядний пісто­лет системи «браунінг» зразка 1935 р.; потужна військова мо­дель, досі є взірцем при конструюванні армійських пістолетів.

3. Uzi - 9-міліметровий пістолет-кулемет ізраїльського вироб­ництва (конструктор У. Гал).

4. CR-25 («Зпірег КіЯе») гвинтівка американського виробниц­тва (конструктор Стоунер); снайперська версія автоматичної гвинтівки М-16 — найпоширенішої в армії США. Калібр - 0.308 (7,62 мм).

5. Скорочене пояснення технічних умов вивірки і пристрі­лювання стрілецької зброї (т. зв. приведення до нормального бою).

6. «McMillan» - важка снайперська гвинтівка М-85 калібру 12,7 мм.

7. «Стріли-ЇМ» - ручна зенітна ракетна пускова установка ра­дянського виробництва (її ракета має головку самонаведення).

8. РПГ - ручний протитанковий реактивний гранатомет.

9. Винахід афганських моджахедів: суміш високооктанової та низькооктанової речовин (бензину та мазуту) наливається до половини у пластиковий кубок, настромлюється на гранату РПГ і герметично закріплюється широкою плівкою-скотчем. У результаті при влученні в танк до кумулятивного ефекту до­дається ще й запалювальний (температура горіння 600-700 градусів Цельсія).

10. РПО-А - реактивний піхотний вогнемет російського вироб- ницьва.

11. Сорок п'ятий калібр - 11,43 мм. Куля патрона «Оиік-ЗЬок» (конструктор Том Бурчинські) при влучення в тіло фрагменту- ється, кульовий канал розширюється до виходу у вигляді ко­нуса.

12. ППШ - 7,65 мм пістолет-кулемет Шпагіна, сконструйова­ний перед Другою світовою війною.

13. АГС («Пламя») - автоматичний станковий гранатомет ра­дянського виробництва.

14. «ЗУшка» - ЗУ-23-2 - здвоєна зенітна автоматична установка калібру 23 міліметри (виробництва СРСР).

15. «Ополчення НРУ» - парамілітарна організація, озброєна за наказом законного уряду; на захист державності до лав опол­чення стали члени всіх демократичних партій та організацій того часу.

16. «Броник» - бронетранспортер (війск. жаргон). Інколи «бро- ником» називають бронежилет.

17. С-300 - найсучасніший ракетний комплекс протиповітряно­го захисту.

18. SТЕN - пістолет-кулемет англійського виробництва часів Другої світової війни (конструктори Шеперд і Торпін). Калібр - 9 мм («пара»), 3 огляду на спрощену конструкцію та невели­кі розміри був широко розповсюдженим у підрозділах Руху Опору в Європі (через парашутні доставки).

19. «Зоська», «Парасоль» - назви молодіжних підпільно-дивер­сійних батальйонів польського Руху Опору (Армії Крайової) під час Другої світової війни.

20. Мі-24 - фронтовий важкоозброєний броньований гелікоптер радянського виробництва.

21. НУРС - авіаційний боєприпас - некерований реактивний снаряд.

22. Ка-50 («Чорна акула») - бойовий гелікоптер російського ви­робництва, один з найкращих у своєму класі

23.  БРДМ - броньована розвідувально-дозорна машина

24. «Чмо» (арм. жаргон) - недолуга людина, неборака.

25. «Тунгуска» - умовне найменування зенітного самоходного ракетно-артилерійського комплексу

26. МТЛБ - малий легкоброньований тягач, озброєний, як пра­вило, кулеметом калібру 7,62 мм.

27. КПВТ - крупнокаліберний кулемет конструкції Владімірова. алібр - 14,5 мм

28. РСЗО - реактивна система залпового вогню (така собі су­часна 3 атюша»).

29. Від «kanone» - гармата (нім.)

30. «Мертвий простір» (термін) - дільниця прикритого просто­ру, на котрому ціль не може бути уражена траєкторією польо­ту кулі.

31. НУРС - некерований реактивний снаряд. Застосовується зазвичай в авіації - на бойових гелікоптерах або штурмовиках

32 UNHCR - структура Організації Об'єднаних Націй, що на­дає допомогу цивільному населенню в зонах воєнних кон­фліктів.

33. Мається на увазі літо 1659 р, коли козацьке військо гетьмана І. Виговського вщент розбило під Конотопом російського агре­сора - корпус вторгнення царя Олексія Михайловича (у тій битві загинуло 30 000 московитів).

34. СВД - снайперська гвинтівка радянського виробництва кон­струкції Драгунова. калібр - 7,62 мм (головний герой - як і автор - дуже її не любить).

35. ВСС - сучасна снайперська гвинтівка російського вироб­ництва, калібр 9 мм.

36. «Ем-пе» - «машінен-пістоле» (нім.); мова йде про німець­кий автомат серії МП-38, МП-40 і т.п.

37. «Парабелум» - німецький 9-міліметровий 8-зарядний пісто­лет армійського зразку конструкції Б. Люгера. Був на озброєн­ні всіх родів військ кайзерівської та фашистської Німеччини.

38. Промедол - медичний препарат наркотичної дії; застосову­ється як протишоковий засіб при пораненнях.

39. Якорець - символ польського Руху Опору. Монограма: верх­ня частина є літерою - (Polska - Польща), нижня – W (walczy - бореться). Загалом у польській символіці якір означає надію.

40. Жиди прокляті, мочаться, як худоба!

41. Хто ти? - Малий поляк! Який твій герб? - Білий орел!

42. Полковник Вальтер Ніколаї - керівник німецької розвіду­вально-диверсійної служби в часи Першої світової війни

43. Брігандс - найманці на службі бургундської корони у XII сторіччі.

44. Генрі Брауелл (нар. 1960 р.) - Президент США, обраний на позачергових виборах після голосного політичного скандалу, відомого під назвою «московгейт».

45. ЗАС - військова радіостанція закритого (секретного) зв'яз­ку, радянського виробництва.

46. МіГ-29 - сучасний бойовий літак, фронтовий винищувач.

47. Ортопедичне руків'я - руків'я стрілецької зброї, форма якого пристосована до форми пальців та м’язів руки.

48. Томпак - тонкий мідний шар на кулях стрілецької зброї. Куля зі зрізаним томпаковим шаром при влученні в людське тіло має властивість дещо розплющуватися, викликаючи величезні ушкодження тканини (вихідний отвір сягає 10—15 сан­тиметрів у діаметрі).

49. БТР-70 - восьмиколісний бронетранспортер радянського ви­робництва.

50. «Підствольник» — підствольний гранатомет до автомата Ка- лашникова (військ, жаргон)

51. Пентотал-натрій - сильнодіючий фармацевтичний препарат, що блокує вищу нервову діяльність; його часто застосовують спецслужби на допитах (для «розв'язування язика».

52. «Бетер» - бронетранспортер (військ.жаргон)

53. «9-Para High Power» - патрони підвищеної потужності ка­лібру 9 міліметрів «парабелум», австрійського виробництва.

54. «Беретта» - армійський автоматичний пістолет італійського виробництва, калібр 9 мм «пара», (15-зарядний).

55. «Віхрь» - сучасний 9-мм автомат російського виробництва, застосовується у спецпідрозділах.

56. Інфра (червона) фара - випромінювач інфрачервоного про­міння у вигляді великої фари з чорним склом; застосовується для нічної стрільби. На танках прикріплюється зазвичай збоку від гармати.

57. «Гелексі» - військово-транспортний літак С-5А (ВПС США) - найбільший і найпотужніший у своєму класі (хоча до українськоїї «Мрії» йому далеко)

58. С-130 - середній турбогвинтовий військово-транспортний літак (ВПС США)

59. «Ефка», «лимонка» - ручна граната Ф-1

60. Мова йде про битву між тевтонцями та польсько-литовським військом при селі Грюнвальд 15 липня 1410 року.