Андрій Куліш. Сафарі для двох. Розділ 7
Антиутопія 

Андрій Куліш. Сафарі для двох. Розділ 7

Антиутопія 

* * *

Комендантський режим діяв уже третю годину, але мене це майже не обходило: у темряві при певній обережності мож­на пройти повз патрулі цілком безпечно. Шлях нічним містом забрав близько трьох годин, бо я на­магався йти кварталами, де не було електросвітла.

На темних вулицях майже не було ніякого руху, хіба що інколи проїжджали військові вантажівки або швидко проска­кували вертляві міліцейські «уазики». Нервували зрідка освітлювальні ракети, що зависали над кварталами на кільканад­цять секунд і змушували притискатися до дерев чи ховатися від неживого хімічного світла за стіни руїн, спотикаючись на уламках битої цегли (аби тільки не вчовпатися ногою в купу лайна, бо напаскудив народ по згарищах - аж у носі кисло; що не розвалини - то й публічний туалет).

Майже на чверть години «застряг» біля Будинку вчителя: довелося зачекати, поки пройшла колона МТЛБ. Волочили за собою гармати Д-30 - вочевидь, перекидали на іншу дільни­цю фронту якийсь окремий артдивізіон. А, може, знову від «братьєв» нову порцію озброєння отримали?

Кілька разів стволом «узі» провів патрулі, котрі, здава­лось, самі боялися застиглих мертвих стін та руїн. Телепні, хто ж патрулює нічне місто без собаки?

Перебігаючи через скверик поблизу станції метро «Лук'янівська», звернув увагу на низьке гудіння, що доносилося від вентиляційної шахти. Ну от: ні колючого дроту, ні вартово­го! А там, у розгалужених підземеллях метрополітену, знахо­дяться казарми «радянців», сховища зброї, харчів, пального, майже всі штаби і органи управління... І незахищені венти­ляційні шахти наче запрошують: «Хлопці-диверсанти, ну де ж ви забарилися зі своїм тротилом, напалмом і газами смер­дючими!..» Чи, може, вони ці шахти замінували?

Останні кільканадцять хвилин дороги я витратив на те, щоб зорієнтуватися і пробратися територією заводу через ме­талеві завали до своєї позиції. Вже нагорі, у залізяці-циліндрі, присвітив ліхтариком на годинник - о, перша ночі.

Надувши гумові подушки, сяк-так умостився на металевій підлозі і з піднятим коміром заснув. Було би майже тепло, якби не дошкульна пронизлива вологість - передвісник близь­кої осені.

Цього разу мені не снилося нічого, це була спокійна гли­бока дрімота, котру організм у таких важливих ситуаціях «вмикає» за давно відпрацьованою програмою. Навіть коли усвідомив, що крізь повіки вже рвуться до очей перші промені сонця, то дозволив собі ще трохи подрімати, аж поки облич­чям не відчув, як добряче пригріло крізь люк угорі. Слава Бо­гу, а то перед ранком вже підмерзати почав, як біле ведмежат­ко з анекдоту: «Мамо, в нашому роду бурі медведі були? - Ні. - А грізлі? - Теж не було. - То якого ж біса я мерзну так?!»

Розплющив очі, позіхнув, підсунувся до своєї «робочої» щілини: гарний, залитий сонцем, безхмарний ранок без тума­ну і вітру, чистісіньке блакитне небо. Годинник показував пів на сьому. Десь далеко ревіло двигуном потужне авто, на цвин­тарі й довкола - ні душі.

Швиденько поснідав і просмакував шалену насолоду від гарячої кави з термоса.

Було тихо. У бічні шпарини розглянув знову все внизу і ще раз заспокоїв себе припущенням, що любителі «речей, ко­рисних у хазяйстві» вже давно повиносили з території заводу все, що могло згодитися, тож, мабуть, сюди давно ніхто не приходить.

Відкрив футляр і зібрав гвинтівку (сталь добряче нахолола за ніч); приладнав до неї приціл, протер усе фланелькою і приставив зріз дула до шпарини (мимохідь вирішив не користуватися сьогодні глушником). Чорне пластикове ортопедич­не [47] руків'я улесливо і м'яко лягло в долоню, вмить набрало тепла людської руки і неначе стало її органічним продов­женням.

В окулярі застрибав сонячний зайчик, я дістав з футляра розсіюючий фільтр-бленду, поклав про всяк випадок поруч, щоб був під рукою.

Клацнув перемикачем збільшення на мінімум і без трудно­щів знайшов синій обеліск. Вимірювач відстані показав двісті вісімдесят метрів, усе чітко і без проблем.

Дістав із кишені пластикову коробочку - всередині, залиті парафіном, лежали патрони. Відрахував десяток, неспішно відколупав з них парафін, старанно протер шматиною кожну золотаву гільзу і поплював на гострячки куль зі зрізаною спе­реду томпаковою оболонкою [48], потім заладував магазин. Цією партією патронів (улюблений «вінчестер триста вісім») я користуюся вже другий рік. Спробував плавність ходу затвора і приєднав магазин: отепер все готово.

Піднявся, зробив десяток сильних рухів руками, потім усім тілом і знову підсів до шпарини.

З правого боку в кутку цвинтаря з'явилися троє чоловіків з лопатами, показували один одному щось на землі - певне, копачі, готуються копати могилу.

Вдалині продовжували ревіти автомобілі - мабуть, там проходить автотраса. Інколи вихоплювався звук танкового двигуна.

Погляд на годинник: певно, Таня вже збирається виходи­ти. Як мінімум, ще три години чекати. Як максимум - якщо вона сьогодні з якоїсь причине не зустрінеться з Левом, то... Побачимо.

Чекання - одне з основних занять снайпера. Інколи чекаєш кільканадцять годин чи навіть добу, щоби наступний розділ твого очікування спресувався у кількох секундах - наскільки зважено-спокійних, настільки ж і гарячково-нервових; у початкуючих снайперів ці парадоксальні секунди забирають кілька кілограмів ваги тіла. І нервів. А може, й кілька місяців старості (якщо, звичайно, доживеш до неї при нашій «весе­лій» професії).

... Вона, певно, вже йде до бункера. Я думаю про неї з под­війним почуттям ніжності й страху. Я хвилююся, щоб вона чимось не видала себе, щоб у неї не трапилось якоїсь неузгод­женості в «легенді», я боюся просто за її нерви.. Таню, три­майся...

Намагаюся зняти небажану наростаючу напругу в най­простіший спосіб - механічно жую бутерброди, перемелюю, як корова чи верблюд. Ще трохи кави з термоса. Дякую тобі, Таню, за каву і за бутерброди. Дай Боже, як все буде гаразд, то сьогодні увечері ще й горілки вип'ємо - ні, не за упокій душі Лева, ми тільки знімемо стресову напругу невеличкою кількіс­тю спиртного. Як каже наша Марія - «шматочком самогону».

На цвинтарі з'являються подекуди люди, вони знаходять «свої» могили і завмирають біля них на якийсь час, потім за­ходяться порядкувати. Знічев'я розглядаю через приціл стару худорляву жінку, по-сільському пов'язану хусткою, у темно-синьому чоловічому піджаку з підкоченими рукавами. Вона сидить навпочіпки і висмикує суху траву на могилі, потім приклякає до неї - до рудого глиняного горбика - і плаче, витираючи щоки рукавом.

... Таню, Таню. Все буде гаразд. І все ж я задам тобі те пи­тання, про море. Ми поїдемо туди на нашому «вагені» і буде­мо вигріватися під теплим сонечком, і мовчи собі, мовчунко, скільки тобі заманеться, тільки посміхайся хоч зрідка...

...Одинадцята тридцять. Копачі приступають до нової ями, трохи ближче до мене. Роздивляюсь уважно - ті самі. Певно, тут постійне місце їх заробку. На думку спала довоєнна хохма з оголошення: «Нашому цвинтарю потрібен сторож. Надамо постійне помешкання за місцем роботи»...

... Дванадцята двадцять. З-за віадука викочується великий автобус-«Ікарус» - жовта міська «гармошка» - і прямує на цвинтар. Як на поховання, то ще ранувато. Так і є - це ті, на кого я чекаю: зо три десятки озброєних людей, одягнених по-різному - хто у камуфляжі, деякі в темних комбінезонах - проганяють усіх із цвинтаря. Ну то що, хлопці, починаємо «кіно і танці»?

Не зводячи з них очей, допиваю каву і якнайзручніше вмо­щуюся біля своєї шпарини із гвинтівкою. Ремінь - за лікоть, запобіжник - в положення «вогонь»; затвор - назад і плавно, ледь притримуючи рукою, вперед (майже фізично відчуваю, як патрон тісненько і вигідно всовується округлими боками до затишного кубельця патронника, зубок викидувача плямкає об закраїну гільзи, а гострячок кулі хижо націлюється у світлий отвір в кінці довгого чорного тунелю ствола з чотирма спі­ральними нарізами).

З того ж повороту, з-за віадука, на великій швидкості ви- гуркують три камуфльовані бронетранспортери-«семидесятки» [49] і, не гальмуючи, розвертаються віялом біля автобуса, потім стають. З переднього й заднього швидко вискакують з усіх люків здоровенні мордовороти з автоматами в руках і бе­руть у кільце середній бронетранспортер. З висоти мені видно все, як на долоні.

Відчиняються броньовані дверцята - я нахиляю голову до прицілу, ледь дотикаючись правим надбрів'ям до гумового на­балдашника окуляра. Максимальне збільшення, відстань триста сорок: один із охоронців простягує свою величезну ла­пу всередину десантного відділення і галантно вихиляє спину; з дверцят висовується русява гривка - Таня. Зістрибнути для неї зависоко - охоронець, відкинувши автомат за спину, знімає дівчину і обережно ставить її на землю.

Я кладу вказівний палець на спусковий гачок, а великий - на перемикач збільшення: з дверцят важко гепає на землю огрядний пузань із сивою шапкою волосся, у сірому вим'ято­му костюмі. Великий палець трохи вперед - збільшення на «вісім», постать Лева насувається трохи ближче, галстук на череві сповз убік і видно, що сорочка розстібнулася на пупі. Лев бере Таню за лікоть, заглядає в обличчя і щось говорить. На мить я звертаю увагу на неї («рожеве плаття, який кретин вигадав цей бридкий блідо-рожевий колір?»): вона показує підборіддям вправо, Лев повертає туди голову, потім обоє, оточені щільним живим кільцем, починають пробиратися ву­зькими стежками поміж могилами.

Якийсь час охоронці петляють серед горбиків і хрестів, намагаються не розривати кільце; коли це їм не вдається, вони починають ступати прямо по могилах і Лев (його голову я весь час тримаю в центрі прицілу) щось роздратовано каже їм - кільце стає безладним і схожим на п'яний натовп болільни­ків після футбольного матчу. Марна справа, хлопці, башку Ле­ва я все одно бачу незатуленою, можете не старатися.

Таня розглядається довкола, намагаючись відшукати за спинами охоронців потрібний напрямок, нарешті вся група добирається до синього обеліска і зупиняється. Збільшення - на «десять»: майже на все поле зору - кремезна туша Лева. Я пересуваю прицільну крапку в центрі перехрестя трохи вище, зупиняю її якраз у центрі вуха, напівприкритого сивим пасмом; спокійно випускаю носом повітря, утримуючи крапку на тому ж місці, а вказівний палець ніжнесенько посуває спуско­вий гачок назад. Попереду мене голосно репає повітря - «джах!» - водночас амортизатор м'яко штовхає плече, а вели­кий палець рефлекторно відтискує перемикач збільшення тро­хи назад, і я відновлюю поле зору в окулярі майже на тому ж місці. Охоронець, що стояв найближче до Лева, сіпає вбік го­ловою і його брови повзуть догори;

Лев звалюється через гор­бик могили, його рука заточує коло у повітрі, вдаряється об глинисту землю і завмирає біля жіночої ноги. Сиве волосся і верхня половина обличчя вкриті темно-брудною масою, що мокро блищить на сонці. Все. «Кіно» скінчилося, зараз вони почнуть «танці».

Двоє з автоматами приклякають біля тіла, один з них три­має в руці малу радіостанцію і щось вигукує у мікрофон, його голос доноситься аж до мене; решта охоронців - нервово пе­ресмикують затвори і затравлено кидають погляди навбоки. Доноситься суха тріскотня першої автоматної черги. Пора «робити ноги»! Але я ще хочу глянути на Таню...

Вона завмерла, обличчя бліде, аж воскове, непорушно ди­виться на застиглу чоловічу руку біля своєї ноги, потім по­вільно зводить очі у моєму напрямку (як вона здогадалася, що я стріляю звідси, невже профіксувала звук?)

Довкола вже зчиняється стрілянина - навмання, одна куля б'є у метал за кілька метрів нижче мого майданчика і против­но вищить рикошетом, весь циліндр глухо гуде. Таню, не стій, присядь, поки ці дурні перевісяться! Поки... СТОП! Який, до біса, план! ... Адже лева привела на цвинтар саме ти! За півгодини до цього доколупається будь-який занюханий слідчий! Пся крев!..

Так, працюємо далі!..

Мозок шукає вихід, гарячково й навпомацки, а руки роб­лять своє: затвор - автоматично - назад і вперед, а приціл уже сам наїжджає центральною крапкою перехрестя на якогось із охоронців; я не знаю - навіщо, я роблю це тому, що я це роблю!

Таню, що будемо робити? - уважніше, Стасику, на цьому парубійкові бронежилет - голова, центральна крапка, спуск, поштовх - є! Затвор - назад і вперед!

Як її вирвати звідти зараз? Ніяк! Півсотні стволів назус­тріч, не менше!

Ще один у камуфляжі, заряджає гранату у «підствольник» [50] - куди ж це ти, падло, хочеш її пульнути? - поклав автомат на коліно, ногу поставив на горбик під синім обеліс­ком, очманіло вилупив очі, мов баран; наставляю прицільну крапку йому в потилицю, спуск, поштовх, затвор!.. Пружина викидувача висмикує з патронника гарячу гільзу, вона дзвінко вдаряє поруч у металеву стіну, цокотить по підлозі.

Як відтягнути момент, поки розворушене осине гніздо не оговталося, поки хтось не запитав себе: «А чому, власне, Лев опинився на цвинтарі, хто міг знати, що він вирішить туди пі­ти - хто повів його і підставив під кулю?» Якщо вони вштрик­нуть їй до вени пентотал [51], то випитають усе...

Ого, це вже лупить кулемет - з «бетера» [52]. Переводжу на нього приціл, водночас кидаю оком на Таню: вона стоїть на тому ж місці, затуливши обличчя долонями, ліве плече й ру­кав - у брудних темних бризках...

Кулеметник висунувся по пояс із люка, руки і плечі трясе дрібна вібрація від пострілів, з-під ствола на броньований дах транспортера розсипаються гільзи, смуги трасуючих куль прошивають повітря над віадуком. Триста п'ятнадцять, крап­ку йому - під нижній зріз шолома, між очей, спуск, поштовх - готово! - затвор назад-вперед... Пороховий дим гостро драж­нить ніздрі.

Думай, хлопче, метикуй, ну!.. Швидкий погляд на Таню: вона зіщулилася, втягнула голову у плечі, закриває вуха рука­ми, очі заплющені, наче від болю - вона єдина нерухома фігура серед метушні і безпорадного безладдя.

А де той, з радіотелефоном? - це спрацьовує у мені реф­лекс фронтового снайпера: у першу чергу цілити в командира і радиста - ага, ось, одна тільки голова виглядає з-понад мо­гильного горбика, він зосереджено вишукує очима у моєму напрямку і без перерви говорить у свій мікрофон. Акуратно беру обличчя у перехрестя - крапкою на перенісся (може, він зараз на мене мінометний залп викликає?); спуск, поштовх, затвор! - над горбиком майнула і зникла рука з радіотелефо­ном - готово!

Серед загальної тріскотні виникають нові звуки, вже поб­лизу - це кулі все частіше звенять по металу навколо мене, знову глухо гуде вся моя величезна бочка: все, вони засікли напрям! Хоча, напевно, ще не вирахували мою «бійницю».

Один піднявся на весь зріст і випростав руку, показує у моєму напрямі і щось кричить іншим; чого ж ти встав, дур­ню? - перехрестя, триста тридцять, спуск, поштовх, затвор - отак!

Де Таня?!

Таню, зараз я щось придумаю, я повинен щось зробити, треба тебе від них ізолювати. Ізолювати. Ізолятор. Лі­карня. На варіанти нема часу, давай! Блідо-рожеве плаття, максимальне збільшення, ліва нога вище коліна, ще трохи вбік, щоб не розтрощити їй кістки... Лише зачепити, щоби звідси повезли не до контррозвідки, а до лікарні, а там - Бог поможе... Прицільна крапка в окулярі така велика... У мене мокрі руки! Я на секунду стуляю повіки. Таню, у мене немає іншого виходу! Спокійно, рожеве плаття, ліва нога вище коліна, ще лівіше, двісті вісімдесят п'ять, спуск, поштовх - ну що там, господи?!

Вона опускає руки від ошелешеного обличчя - збоку на лівому стегні по блідо-рожевому тлі розходиться невеличка темна пляма. Таня повільно перехиляється вбік, простягує обидві долоні до рани і видно, як пальці здригаються, вона бо­їться доторкнутися, трохи заточується і обережно сідає на мо­гильний пагорбок, обличчя скривлене від болю, а здивування зникає; вона вже спокійна, наче таки дочекалася того, що по­винно було статись. Я відхиляю голову від прицілу, зап­лющую очі і кілька разів сильно тисну пальцями на повіки.

Стрілянина вщухає. Під прикриттям наїжачених автоматів до бронетранспортерів швидко запихають трупи, а Таню пос­піхом заносять на руках до автобуса; реве двигун, «ікарус» за­точує коло і рушає геть, а бронетранспортери розвертаються в мій бік. Зо два десятки охоронців починають, пригинаючись, швидко перебігати цвинтарем у моєму напрямку - і роблять то, як на мій погляд, досить грамотно.

У мене залишається щонайбільше десять хвилин. Я розпи­хаю по кишенях повні, важкі автоматні магазини (до болю шкода залишати гвинтівку, що виконала свою роботу; термос, подушки - а, чорти їх бери, за відбитками пальців у цьому бардаку однак ніхто шукати не буде!). З «узі» в руках спуска­юся вниз. Петляю поміж спотвореними залізними монстрами, далі перебігаю головним подвір'ям до відчинених перекосо- бочених воріт.

Вулицею їде великий брудно-зелений вантажний «Урал» армійського зразка, я на ходу застрибую на підніжку й встром­ляю досередини ствол автомата. У кабіні за кермом - худорлявий переляканий чоловік, поруч сидить хлопчак років два­надцяти.

Вилазьте, швидко! - обидва без слів відчиняють двер­цята і вистрибують з кабіни. Я захекано падаю на сидіння, за кермо, і вдаряю ногами по педалях, шарпаю важіль коробки передач. Рвучко рушаю, намагаючись зорієнтуватися - куди їхати, аби наздогнати жовтий «ікарус», що везе Таню. Через кілька хвилин безпорадного вештання завулками, коли до свідомости починає доходити думка про зайве блукання, натика­юся на білий мікроавтобус «швидкої допомоги», що стоїть, за­їхавши на тротуар. Ще не знаю чому - але так буде краще - різко гальмую авто і вистрибую з кабіни на землю.

Водій «швидкої», літній роботяга, заливає до баку бензин із великої каністри; побачивши мене, він прикипає поглядом до «узі» в моїй руці. Бензин із горловини каністри пролива­ється повз лійку і бризкає водієві на стоптані черевики.

Позаду чути звук двигуна легкової машини, я повертаю голову; з-за рогу до провулка вривається на великій швидкості жовтий «фольксваген» зі зловісно знайомою емблемою на ка­поті - блискавка на чорному колі. Я миттєво обертаюся спи­ною і стаю біля водія «швидкої», роблю вигляд, ніби допома­гаю йому щось робити при машині, але «фольксваген» позаду вже вищить гальмами і чути, як хряцають відчинені ще на хо­ду дверцята.

Я дзигою обертаюся на місці і, натиснувши на спусковий гачок автомата, починаю йти на жовтий легковик: стріляю від пояса, навіть не встигаю роздивитися того, хто вийшов із ма­шини - він відлітає назад, збитий з ніг кількома кулями «дев'ять-пара-ХП» [53], і вдаряється спиною у дверцята, а я вже пе­ресовую ствол правіше і хряскіт скла змішується з металевим стуком куль об капот і весь корпус. Я тисну на гачок, аж поки затвор не стихає, клацнувши у задньому положенні - трид­цять дві кулі за кілька секунд, і красунчик-«фольксваген»  став жалюгідною купою металобрухту. З-під капота щось крапає, чоловік на землі біля відчинених правих дверцят шкребе пальцями пилюку на асфальті; до кабіни я навіть не заглядаю, бо вже повертаюся до «швидкої допомоги», висмикуючи вод­ночас із горловини автомата порожній магазин, щоб замінити його повним.

Водій тупо дивиться мені за спину, на побоїще, потім рап­тово (аж я інстинктивно підкидаю ствол у його бік) жбурляє каністру і гиркає на мене:

- Сідай, чого стоїш - тікаємо!

Втрачати нема чого - я кидаюсь до «швидкої». По кількох секундах вона зривається з місця. Водій вмикає сирену, повер­тає голову до мене, підморгує одним оком і сміється на повні груди під противне пронизливе завивання:

- Нехай зупиняють!

- Гальмуй! Розвертай, їдемо назад! - приходить мені до голови запізніла ідея. Водій кидає здивований погляд, але мовчки виконує вимогу і ми рушаємо у зворотному напрямку.

Зупиняємося на тому ж місці, біля «фольксвагена». Прову­лок порожній, нікого не видно. Я втягую носом повітря - пах­не бензином, біля трупа з-під машини блищить калюжа.

- Давай свої ноші, забираємо його!

Поки він витягує з «швидкої» ноші, я помічаю біля неру­хомої руки вбитого пістолет, дебела важка «беретта» [54]. Нахи­ляюся і підбираю: магазин повний, перший патрон у патроннику («профі!»). Жбурляю пістолет на гумовий килимок «швидкої» - не годиться зброї на дорозі в пилюці лежати!.

Звалюємо тіло «спецушника» на ноші (важкезний дядько!) і запихаємо до своєї машини.

- Маєш сірники? - питаю водія.

Він дістає з кишені потерту коробочку й простягає мені.

- Відійди назад. Сідай за кермо, я зараз, - запалюю разом два сірники, підкидаю в калюжу під «фольксвагеном»: бухкає й розбігається навбоки веселе блакитно-руде полум'я (паскудненький у них бензин!). Я прожогом кидаюся до кабіни «швидкої допомоги».

В ту мить, коли ми зриваємося з місця, позаду протяжно реве потужний спалах, у бічному люстерку видно густу чорно-руду хмару, що оповила жовтий легковичок.

- Куди їхати?.. - питає водій, рвучко оперуючи водночас кермом, важелями і педалями. Я мовчу, розмірковую. Тоді він питає:

- Ти не з тих, котрі тільки що Лева урекали?

- Звідки ти знаєш, що його вбито?

- Передали по зв'язку, - він хитає підборіддям в бік неве­ликої радіостанції між сидіннями.

Уважно дивлюся на нього: він зосереджено слідкує за до­рогою, ніяких емоцій на його обличчі немає. Щоб не мовчати, запитую:

- Як тебе звати?

- Григорович я.

- А я - Стас. Там була жінка, з Левом. Її поранено. Як ду­маєш, куди її могли повезти?

Григорович повільно, з поважним виглядом знімає з раді­останції мікрофон, відкашлюється, потім клацає перемикачем і запитує:

- Центральна? Я нуль-три-дев'ятий! Альо, центральна?.., У динаміку шипить, свистить, і з того шурхоту озивається жі­ночий голос:

- Я центральна, слухаю тебе, дев'ятий!

- Везу важкопораненого - з тої бойні, на Лук'янівському. Тут... його командир питає - куди звідти дівку повезли пора­нену?

- До нас, її вже зашивають.

- Добре, кінець зв'язку...

Він кладе мікрофон, вимикає радіостанцію і питає очима: «Ну, як?» - я схвально хитаю головою, потім кажу:

- Давай туди.

- Єсть, командире! - і вмощується зручніше, не випуска­ючи керма з чорних жилавих рук. Раптом рвучко повертається і дістає десь із-за спини зіжмаканий, але досить чистий білий халат:

- Одягни.

Косуючи оком, Григорович спостерігає, як я вгинаюся в тісняві кабіни, щоб натягнути рукави, потім питає:

- Її треба добити? Ту бабу?

«Здогадливий»! Я тягну з відповіддю, продовжую вовту­зитися з халатом, потім відказую:

- Її треба вкрасти. Допоможеш?

- Ну ти й даєш!..

Григорович із захопленням хитає з боку в бік головою, діс­тає цигарку-самоклейку і прикурює, смердючий дим самосаду сповнює кабіну. Він затягується кілька разів, потім повертає голову назад, до трупа на ношах:

- Гей, корєш, тобі дим не заважає? А хочеш - теж закури, дозволяю!

Я здивовано дивлюся на нього, а він сміється, вишкіряючи жовті від тютюну зуби, всі його зморшки на обличчі руха­ються. Тільки той сміх чомусь гіркуватий:

- Чорний гумор. Бляді...

Крізь цегляну браму без воріт ми в'їжджаємо на широке лікарняне подвір'я. Григорович зарулює машину похилим пандусом до приймального покою, зупиняє, відчиняє двер­цята, крекче - вибирається з кабіни і зникає за дверима. Трохи згодом з'являються двоє літніх санітарів, неспішно витягують ноші з трупом, і один стиха матюкається:

- Якого хєра його притаскали, він же задубів давно... - і крадькома зиркає на мене. Я демонстративно відвертаю бай­дужий погляд. Мабуть, думає, що я «спецушник».

Звідкись підтюпцем повертається Григорович і чекає, по­ки ті, з ношами, віддаляться, потім муркоче під ніс:

- Її вже зацерували, вона на третьому поверсі, у хірургії, там один охороняє, прямо у палаті...

Прикидавши «узі» промасленим ганчір'ям, я висідаю з ка­біни. Григорович висмикує ключі з замка запалення і, зали­шивши дверцята розхиленими навстіж, ми входимо до лікар­няного корпусу. Крокуємо напівтемними сходами й коридора­ми, повітря насичене запахами ліків, хлорки і смердючого лі­карняного супу (обідня пора). Попід стінами човгають зігнуті постаті хворих у довгих вилинялих коричневих халатах, з ми­сочками й чашками у руках.

- Стій. Зараз, он за тими дверима, буде коридорчик, другі двері зліва - це її палата. Охоронець там же, з нею.

- Чекай біля дверей, я свисну.

Наближаюсь до палати і простягую руку до клямки, але двері відчиняються самі - виходить кругловида руда молодич­ка у білому халаті, зиркає на мене питливим оком, нічого не каже і швиденько йде геть. Я набираю повні груди повітря, штовхаю двері і заходжу до палати з виглядом славетного професора-хірурга.

Палата невеличка і затишна, ліжко тільки одне; широке вікно повністю затягнуте жовтою шторою.

Зі стільця у кутку піднімається молодий хлопчина, мій ро­весник, у темному комбінезоні, на носі чорні окуляри-«краплі» (кіногероя з себе корчить?), щелепи жмакають у роті жуй­ку; з-під пахви стирчить короткий ствол «віхря» [55].

- Доброго дня, - сухо кидаю я йому і повертаюся до ліжка.

Таня лежить із заплющеними очима, перевдягнена у зно­шену синю лікарняну сорочку. Я схиляюся над нею: спить. Непомітно просовую руку під свій халат, намацую під ним «хай пауер».

А хлопець-охоронець сам підходить ззаду до мене і торкає за плече. Випростовуюся і в розвороті з розмаху б'ю його ру­ків'ям пістолета по голові, у праву скроню. Хлопчина сичить (чується ядучий запах «стіморолу»), хапається за голову і за­валюється на мене, я відступаю вбік, і він падає обличчям на край ліжка. Я б'ю ще раз, по потилиці, чіпляю його за комір і волоком по підлозі тягну в куток; по розсіченій скроні тонень­кою цівкою збігає густа яскраво-червона кров.

Відчиняю двері стінної шафи - вона глибока й порожня, в кутку лежать великі стоптані лікарняні капці.

Григоровичу! - той уже всовується до кімнати. Разом швиденько запихаємо непритомного хлопця до шафи, його автомат я вішаю собі на плече і повертаюся до Тані. Заглядаю в обличчя: певно, їй дали добрячий наркоз або щось заспокій­ливе, від шоку.

- Таню... Таню, забираймося звідси...

Вона зовсім не реагує.

Григорович нервово смикає двері:

- Давай її на каталку! - біля входу й справді стоїть каталка - звідки, коли він встиг? Я підсовую руки дівчині під шию і коліна, обережно перекладаю на каталку неважке гаряче тіло, а Григорович швидко і зручно вирулює її на темний коридор. Йдучи поруч, обтягую на Тані сорочку, що з'їхала вище колін: з-під краю біліє бинтова пов'язка, крізь неї збоку на стегні просякло трохи рожевої сукровиці.

Перед сходами у кінці коридору Григорович зупиняє:

- Ліфт не працює, зараза, бери дівку на руки, нема коли ноші шукать!

Я підхоплюю Таню і майже біжу сходами вниз. Дуло авто­мата б'є їй у ребра і вона кривиться; я рвучко смикаю плечем, ремінь сповзає мені до ліктя і автомат опиняється внизу, тицяє мене тепер за кожним кроком під коліно. Господи, аби не спіт­кнутися, не впасти на цих клятих сходах!

Якийсь доходяга з жовтим худим обличчям, у коричнево­му байковому халаті, покірно і злякано тулиться під стіну, пропускаючи нас униз.

Ми вже надворі, я підбігаю до машини. Ноші стоять зовні, притулені до задніх дверцят. Поки Григорович розкладає їх і запихає всередину, я сторожко озираюся довкола: кілька хво­рих у різних кутках двору не звертають на нас анінайменшої уваги. На вікна корпусу лікарні я не дивлюся - не хочу при­вернути чий-небудь погляд.

- Їдемо! - Григорович біжить до кабіни, до керма, а я обе­режно заношу Таню до салону, машина рушає; вклавши Таню на ноші, вже на ходу хряскаю дверцятами, потім знову повер­таюся до неї.

- Таню... - я торкаю її руку; мені дуже хочеться, щоб вона розплющила очі. Вона і справді повільно піднімає повіки, ту­по дивиться кудись мені на груди. Я опускаю погляд: що вона розглядає? На кишені мого медичного халата синіми нитками вишито якісь літери - чиїсь ініціали.

З кабіни заглядає Григорович:

- Куди їдемо, командире?

- Бастіонний провулок! - і машину кидає вбік, це водій робить різкий поворот у бічну вулицю. Таня знов опускає по­віки. Крізь матові шибки сапону мені нічого не видно, у голо­ві швидко пролітає: «Як підвезе під самі двері контррозвідки - ото буде прикол...»

За вікнами чути дирчання зустрічних машин, якісь сире­ни. гамір. Правою рукою я притримую Таню (авто добряче хитає), а лівою дотягуюся до автомата, клацаю запобіжником і заганяю затвором патрон до патронника - про всяк випадок: вже з одного тільки галасу за непрозорими шибками стає зро­зуміло, що у Місті щось заварюється (забігали, сирітки!).

Машина різко гальмує.

- Що там?

- Сиди спокійно, все нормально, танк пропускаємо, - від­повідає водій.

Я просовую голову крізь віконце у кабіну, дивлюсь у лобо­ве скло. Ми на площі Толстого, попереду дорогу повільно пе­ретинає плямиста броньована туша «вісімдесятчетвірки». Вимірюю на око кут нахилу ствола гармати: застопорена. Шкре­буть бруківку сталеві гусениці, колисається антена, на пласкій вертикальній кришці інфрафари [56] намальована червона зірка; механік-водій висунувся з люка, крутить головою на всі боки. Перехожі не звертають на танк уваги, наче то «жигуль» собі переїжджає, а не сорокашеститонний монстр, озброєний до зубів. Я теж і не глянув би на нього, якби це було десь у степу між Вінницею і Жмеринкою, але ж це - вулиця мого рідного Міста... Паскуди...

Танк розвертається на місці, викрешує гусеницею снопик іскр з бордюра і задки повільно заповзає похилим пандусом до підземного переходу, розгалуженого під площею. Для чого? - неясно, але «прецедент» про всяк випадок треба запа­м'ятати.

Збоку звідкись випірнуло кілька міліціонерів, поглядають на танк, на перехожих; один з «мусорів» вилупився в наш бік і ми зустрілися поглядами. Йому не видно мого автомата, але я враз відчуваю, як долоня трохи пітніє на руків'ї; кладу вказів­ний палець на спусковий гачок. Враз Григорович перемикає зчеплення і ми знов рушаємо. Слава Богу, пронесло!..

Озираюся до Тані. Її очі заплющені, дихання рівне і спо­кійне. Я починаю сам себе гамувати: «Все, хлопче, заспо­койся, не панікуй! Подумаєш - трохи подряпав їй ногу! Та й шраму видно не буде плаття затулятиме; ну, міні-спіднички носити не буде, ото і вся біда. Зате голова ціла! А Левові ша­кали точно їй ту голову відкрутили би - після допиту «с пріс- трастієм»...

- Тепер куди? - це Григорович, я знову просовую голову до нього у кабіну, розглядаючись у лобове скло: ми вже біля Ботанічного саду. Показую дорогу до нашого гаражу.

Удвох заносимо Таню до «вагена», вкладаємо на лавку, я вкриваю її ковдрою, вона не просинається. Виходимо з Григоровичем назовні, він щось мугиче під ніс, підтягує на черевці зношені штани, потерті на колінах; помацавши по кишенях, просовує руку в кабіну, дістає з «бардачка» свою смердючу цигарку і запалює.

- Стасе, подаруй мені ту пукавку, га? - показує підбо­ріддям на відхилені дверцята «швидкої». Там, на підлозі, ле­жить «беретта» - про неї я вже й забув. От хитрюга - там же при ношах ще й автомат валяється...

Дивлюся на поморщене засмагле обличчя Григоровича і вперше замислююся: ну от, що мені тепер робити з цим дядьком? Несподіваний помічник? Небажаний свідок? Я не маю права лишати свідків, для таких ситуацій це закон. Але цей чоловік... Наскільки йому можна довіряти?

- Не дам. Візьми собі автомат.

- Дякую! Ти не турбуйся, все буде гаразд, - він здогадався, про що я думаю, - Відгоню тачку десь далі, до Подолу, проко­лю колеса і вдарю на ґвалт. Скажу, що ти мене пістолетом примушував. І що вийшли ви обоє на Подолі. Збрешу, як тре­ба! - і знову вишкіряє прокурені зуби, цього разу посмішка весела і хвалькувата.

Я мовчки простягую йому руку і Григорович міцно тисне її своєю зашкарублою клешнею. На прощання підморгує: «Ну, бувай!», всідається за кермо, махає рукою, і «швидка», зато­чивши хвацьке коло, рушає. Я чомусь вірю цьому дядькові. Мабуть, тому, що він нагадує мені мого дідуся - такого ж ро­ботягу, колишнього шахтаря і водія, наскрізь прокопченого тютюновим димом «прими», хитруватого і разом з тим прос­того...

Таня досі спить. Ото анестезія! Я зачиняю двері і розкла­даю весь свій повний арсенал на столі, щоб був напоготові, про всяк випадок. Хоч би вже скоріше стемніло...

Треба було би поїсти, але не хочеться; перед очима ми­готять сьогоднішні картинки з цвинтаря, а всередині ще не стихло збудження.

Здалеку через зачинені двері гаражу глухо доносяться за­вивання автомобільних сирен - облава? Треба добряче помір­кувати: як далі бути? Вибиратися з міста завтра чи трохи заче­кати? Як бути з напарницею?

А напарниця кілька разів тихенько спроквола стогне у за­бутті. В кунгу пахне лікарнею - від її казенної сорочини.

Якщо всього-навсього наклали шви, то, значить, моя куля тільки зачепила. Слава Богу! - і Стасик молодець, як і нале­жить Фахманові. Бо якби трохи лівіше, то ходити б тобі, дів­чино. на протезі (пригадалася раптом Вінниця, березень мину­лого року, коли ми захопили в'язницю тамтешнього обласного КГБ: як вивозили звідти «камазами» всіх - і своїх і випадко­вих; як «відмикали» гранатами двері камер, а з однієї жіночої камери ніхто не зміг вийти сам - там були молоденькі дівчат­ка, їм нелюди порізали сухожилля на ногах... Сергій Діжник тоді особисто гебістів розстрілював)...

Трохи згодом, у присмерку, я обережно на руках переношу її на нашу явку (добре, що поруч, якихось півсотні метрів, бо коли нести її вгору, то вона таки не легенька). Дорогою вона кілька разів розплющує очі, але погляд безтямний і непри­томний.

Марії не пояснюю нічого, а вона й не розпитує (очевидно, поранений диверсант для неї не дивина) - кидається влаштову­вати Таню, бігає по кімнаті з бинтами, ліками, пляшечками і простирадлами. Вона носиться тісною квартиркою, вправно угинається між численними меблями і не звертає на мене жод­ної уваги, а я сиджу посеред крихітної кухні і тоскно мрію про чашку кави та кілька годин сну. Все у мені болить. І розум теж.

Нарешті Марія добирається й до мене: майже грубо прога­няє геть («Ідіть та виспіться, на вас дивитися боляче!»). Я ча­лапаю сходами, «на автопілоті» добираюся до кунгу і, не роздягаючись, падаю на лавку - провалююся в сон, як у яму. Останнє, що фіксує сонний мозок - це ідіотська фраза: «По­кійник був паскудною людиною...»

* * *

PS

Андрій Куліш. Сафарі для двох. Розділ 1. Антиутопія

https://uamodna.com/articles/andriy-kulish-safari-dlya-dvoh/

Андрій Куліш. Сафарі для двох. Розділ 2. Антиутопія

https://uamodna.com/articles/andriy-kulish-safari-dlya-dvoh-rozdil-2/

Андрій Куліш. Сафарі для двох. Розділ 3. Антиутопія

https://uamodna.com/articles/andriy-kulish-safari-dlya-dvoh-rozdil-3-antyutopiya/

Андрій Куліш. Сафарі для двох. Розділ 4. Антиутопія

https://uamodna.com/articles/andriy-kulish-safari-dlya-dvoh-rozdil-4-antyutopiya/

Андрій Куліш. Сафарі для двох. Розділ 5. Антиутопія

https://uamodna.com/articles/andriy-kulish-safari-dlya-dvoh-rozdil-5-antyutopiya/

Андрій Куліш. Сафарі для двох. Розділ 6. Антиутопія

https://uamodna.com/articles/andriy-kulish-safari-dlya-dvoh-rozdil-6-antyutopiya/

Андрій Куліш. Сафарі для двох. Розділ 7. Антиутопія

https://uamodna.com/articles/andriy-kulish-safari-dlya-dvoh-rozdil-7-antyutopiya/

Андрій Куліш. Сафарі для двох. Розділ 8. Антиутопія

https://uamodna.com/articles/andriy-kulish-safari-dlya-dvoh-rozdil-8-antyutopiya/

***

Скачати електронну книгу «Сафарі для двох»:

https://drive.google.com/file/d/1aGtvHFfd6wQFQidShMsrViMBtWL47fn4/view?usp=share_link

(Під час закачки дозволити системі завантажити, а потім відкрити файл.)