Андрій Куліш. Сафарі для двох. Розділ 6
Антиутопія 

Андрій Куліш. Сафарі для двох. Розділ 6

Антиутопія 

* * *

- Стасе.., - хтось легенько поклав руку мені на плече, - Стасе, що з тобою?, Це Таня. Я підняв голову: темно, аж чор­но, і тихий напівшепіт Тані:

- Ти так закричав... Щось недобре приснилося?

- Так. Пробач, я, мабуть, тебе розбудив...

- Ні, я ще не встигла заснути.

Боліла голова, дуже. Я відчував у собі розпач, він мав запах зеленої росяної лісової трави, забризканої Ритиною кров'ю.

Сів на лавці, з усіх сил спробував струсити з себе рештки сну, разом з розпачем і болем. Таня увімкнула бічний світиль­ник, уважно подивилася на мене:

- Погано виглядаєш. Маєш нервові проблеми? Тебе му­чать жахи?

- Якщо це можна назвати жахами.., - в роті було сухо, язик був шорстким, мов терпуг.

- А що ж тоді це було? Ти спросоння назвав мене Ритою.

- Давай зробимо каву, все одно ніч пішла на пси. Хоча за­мість кави я випив би горілки, і з задоволенням, - я піднявся і почалапав до плитки.

Таня не відставала:

- Стасе, розкажи мені трохи...

- Навіщо?

- У мене є певний досвід у цих справах.

- А, забув про твій фах...

- Послухай, я справді хочу допомогти тобі. Будь-яка нер­вова проблема без відповідного вчасного втручання має тен­денцію поглиблюватися. А ти як фахман мусиш при своїй ро­боті мати врівноважену психіку.

Я подивився на неї: «Знає, чим дістати!» - і після недовго­го вагання вирішив розповісти їй усе. Не задля бажання стати піддослідним кроликом, а просто - «вилити душу».

Ми знову всілися при виході, у темряві. Десь далеко паще­кували собаки. Від Видубецького монастиря почулося кілька пострілів, злетіли одна за одною декілька різнокольорових освітлювальних ракет, потім знову все втихло.

Я не бачив виразу її обличчя, коли вона слухала про мої дивні сни-спогади, які, наснившись колись уперше, почали приходити щораз частіше й частіше; про важкі хвилини про­будження, коли просиналось немов би двоє різних людей; про деякі моменти в моєму житті, коли руки самі собою робили складні вояцькі речі, яких мене ніхто ніколи не вчив, але я знаю, що я вмів це завжди, може, навіть у глибокому дитин­стві!..

Вона слухала дуже уважно, це було видно з її питань, хоча їх напрям був мені не завжди зрозумілим.

- ...А де це відбувається з тобою?

- У Польщі. У Варшаві, на Мазовше, поблизу Лодзі, ще десь...

- Ти бував там колись реально? - вона глибоко затягну­лася димом, світлячок цигарки розжеврівся і на мить висвітив замислене гостре обличчя.

 - Жодного разу.

- Якою мовою ти розмовляєш з тими своїми товаришами?

  - Польською, звичайно...

- Ти знаєш польську?

Так, це теж загадка: у дитинстві мені до рук випадково потрапила польська газета, я розгорнув її і побачив літери й слова, що були мені мов рідні. Я вільно розмовляю чисті­сінькою польською мовою, один знайомий поляк казав — на правдивому лодзінському діалекті.

- А та війна - проти кого ти воюєш у снах, на чиєму боці?

- Це взагалі якась мара! Я воюю проти німців у сорок яко­мусь році, членом диверсійної групи польської Армії Крайо­вої! Та ж я народився сорок років по тому! Але звідки у мене в пам'яті номер «парабелума» [37] з тих часів: чотириста шіс­тнадцять двадцять вісім, клеймо тридцять восьмого року заво­ду «Оберндорф», на руків'ї тріснута ліва щічка; Боже, це ж я його на краківському вокзалі за водокачкою біля вбитого есе­сівця підібрав, о Господи!..

- У тому й справа...

- Що? Ти про що?

- Я багато чула про такі речі, коли вчилась, але ще жодно­го разу не стикалася з цим... Схоже, ти маєш до справи з яви­щем реінкарнації - знаєш, що це таке?

- Чув... А ти сама в це віриш - у перевтілення душі?

- е важко трактувати однозначно. Людський мозок і са­мосвідомість завжди залишатимуться вічною таємницею. І ніхто ніколи не ствердить, що він збагнув цю таємницю до кінця.

Розпочинався приємний сірий світанок з легенькою воло­гістю, Таня зіщулилася у дверях кунга, охопивши плечі тонки­ми долонями.

- Ще кави? - запитав я і після ствердної відповіді під­нявся. Але пішов не до плитки: узяв свою куртку і накинув Тані ззаду на плечі. Вона підняла теплі очі. Не можу збагнути, що я відчув до неї: вдячність, невизначену близькість? Просто приязнь? Будь як, мені таки добре з нею.

- Стасе, давай, поснідаємо і все ж відпочинемо, треба по­спати.

- Згода.

Після раннього сніданку я влігся, а Таня ще якийсь час па­лила цигарку. Противно дзижчали під стелею мухи. Не спа­лося. Можливо, діяла міцна кава, а може, підсвідомо боявся, що зараз перед очима знову з'явиться тіло Рити у закривавле­ному зеленому светрі серед високої трави, і застиглі очі, що бездумно й мертво дивляться у пронизливу блакить неба.

- Стасе, а давай спробуємо от що...

Я розплющив очі. У неяскравому світлі бічної лампочки Таня дивилася на мене із зацікавленістю і трохи дитячим за­палом - як до нової гри.

- ...Якщо ти погодишся, звичайно. Щоб зняти твою напру­гу у сприйнятті цих явищ, треба чітко розібратись, що то є насправді. У будь-якому разі можна спробувати це дослідити. Для цього треба впровадити тебе у стан регресії. Правда, я ще ніколи цього не робила...

Я зіграв переляк:

- А це що - боляче?

- Ні, зовсім... Стасе, я ж без жартів. Вирішуй сам, це твоя проблема. А мені як психологові надзвичайно цікаво.

Все ще дуркуючи, я відповів:

- Ну, якщо після цих експериментів я буду продовжувати ходити своїми ногами, і ти загарантуєш, що фізіономія зали­шиться цілою, то я згоден. Але тільки під наркозом!

- Вгадав, до речі: у нас в аптечці є транквілізатори? Це по­винно допомогти.

- Я не наркоман, але з твоїх рук прийму цю гидоту з ра­дістю.

- Стасе, ти нестерпний тип.

- ...і саме за це мене люблять жінки.

- Добре, Казанова, давай, що там у тебе є.

Я знайшов у нарукавній бойовій аптечці одноразовий пластиковий шприц із промедолом [38] і хвацько штрикнув собі дозу в стегно прямо через штани, згідно з інструкцією застосування. Таня уважно простежила за процедурою і, коли я ви­кинув порожній шприц у відчинені двері, сказала:

- Еге, а уколовся, як справжнісінький «нарком»! Може, ще одну дозу? Як на твою вагу...

- Еге ж, і коли налетять Левові башибузуки, ти будеш від­биватися від них сама, а я, щасливий, буду кайфувати.

- От і замкни про всяк випадок двері.

Нарешті я влігся на лежаку вже з відчуттям легкої втоми у всьому тілі. Таня трохи посиділа поруч, а по якомусь часі ска­зала:

- Порахуй вголос.

- Що порахувати?

- Що хочеш. Слонів. Просто прикрий очі й рахуй, від одного й далі.

- Один, два, три, чотири... - в голові ледь чутно шуміло. Власний голос, що рахував абстрактні цифри, здавався чу­жим, лунав наче трохи збоку й згори; ця ситуація була знайо­мою, це вже колись зі мною було...

...я лежав тоді у підвалі на двох приставлених докупи письмових столах, обабіч стояли люди у масках із марлі; хтось поклав мені на носа смердючу ефіром вогку ганчірку, порахував до п 'яти і наказав продовжувати. Зараз витягати­муть кулю. З-під ключиці. І зашиватимуть рану від уламка гранати - на стегні (розпанахало, мов бритвою, а чомусь не болить)...

- А що було до цього, коли ти почав воювати, скільки тобі було років?

- Шістнадцятий...

...Я повертався додому після занять у підпільному ліцеї. На розі Квяткарськєй і Ягєллоньськєй озирнувся довкола - ні­кого! - і нишком проколов дірку в колесі вермахтівського ван­тажного «опеля». Зашипіло з пробитої шини, а я, телепень, замість тікати, почав малювати крейдою на борті якорець  [39]. А коли з-за рогу вимаршував патруль, чиясь сильна рука заволокла мене за комір до підворіття - високий літній чоловік у брунатному дощовику вивів темними дворами до парку і там, серед пожовклого шелесту бабиного літа, заглянув у вічі: «Хочеш по-справжньому боротися, то залишай дитячий саботаж малим харцерам. Ти вже можеш тримати у руці піс­толь...»

І знову різкий голос Тані:

- А де ти виріс?

... Звичайно ж, у дворі, у глухому цегляному дворі - кілька­поверховому колодязі, де ми жили аж до вересня тридцять дев'ятого, бо то вже опісля опинилися у Варшаві, у Гражини. А у тому, першому дворі, посередині стояв давно сухий фонтанчик, повен торішнього листя і дрібного сміття, і сусіда-одноліток, вухатий Давід, полюбляв до нього мочитися, коли йому ліньки було піти десь у закуток. А я дражнив його: «Жидзє пшеклєнте, сюсяйон як бидлєнта!» [40] І летів мені у потилицю дзвінкий «лящ» - моя сестра, сімнадцятирічна руда Ігзька, лупцювала мене, бо женихалася з Давідовим стар­шим братом, я сам бачив, як вони цілувалися у під"їзді...

...А ще пам'ятаю перший вивчений напам'ять віршик:

- Кто ти єстешь? - Поляк мали!

- Які знак твуй? - Ожел бяли! [41]

... Жіночий голос аж неприємно вривається у трепетне мариво і питає, й домагається відповіді...

... Ні, шановна пані, справа виглядала ось як: з полковником Ніколаї [42] я познайомився, коли служив у драгунах, у Сьомому Тюрінгському полку, це було в дев'ятсот восьмому році (а полковник приїхав тоді інспектувати наш ескадрон); а потім, коли Кайзер доручив йому очолити всю нашу розвідку, то пол­ковник забрав мене до себе, призначив до диверсійного відділу. Разом і війну починали, але з вересня шістнадцятого року ми вже не бачилися, бо мене забрали в полон російські козаки. І до грудня сімнадцятого року я пробув у таборі в Тобольську. Потім вступив до більшовицького «Інтернаціонального пол­ку» імені Спартака, а здезерував від червоних під Києвом, це у Малоросії. Ми перли там усією масою, попереду йшла всяка босота - китайці, корейці, австрійці - а тут біля залізничної станції (чи Крути, чи Кроти, не пам’ятаю) нас зустрів вог­нем якийсь батальйон київського ополчення. Уявіть собі: діт­лашня, у гімназичних шинельках, сопливі зовсім; мали на кож­них двох по одній гвинтівці, а до неї кілька обойм патронів, ото було і все їхнє озброєння. Не мали навіть чим пострілятися, тож ми багатьох взяли живцем, єм би всипати шом­полів та по домівках розігнати до батьків, але наш команду­ючий - краском Муравйов - наказав порубати їх шаблями, всіх до єдиного. Але я, прошу пані, солдат, а не катюга-різник; окрім того, вдома, у Потсдамі, на мене чекав такий же хлопчак-гімназист - мій син Віллі. Отож я і втік від більшовиків тієї ж ночі, і одразу ж мене перехопив кінний авангард яко­гось «народного командира» Махна. Всі звали його Батьком, хоча він був зовсім не старий; так ото він вислухав мої приго­ди, потім дав мені грошей, хліба, величезний кусень шпеку і з провожатим відправив до Єлисаветграду, а звідти я вже й добрався додому залізницями...

... Еге, Сіркові розбишаки були твердими хлопами, я двічі зустрічався з ними в Європі! Одного разу в Австрії ми оточи­ли такий невеличкий козацький загін, наших кнехтів було вчетверо більше, а вони, люципери (прости, Єзусе!) постави­ли вози в коло і, заки сонце сіло, вистріляли наших з половину; вони вміли воювати, а грабували не згірше за наших, хіба що живого лупу не брали... На шаблях їм не було в Європі рівних, і знаєш - чому? То дивне, але не було у них певної школи фехту­вання, чуєш, не було! Вони не фехтували, а сікли на капусту, і то був Страшний Суд... А як пиячили хвацько!.. Якось ми та­ки взяли живцем одного козацюру та й вирішили для сміху споїти перед смертю - капітан у нас жартівник був! Наливаємо тому хлопові повні жбани, ну й самі потроху хлище­мо... Ну, споіли, упав, зачинили його у стайні та й полягали самі. А він опівночі виліз через стріху, передавив голими рука­ми вартових і втік. З капітаном на спині... Потім, курва, мусіли всім загоном за капітана Сіркові викуп сплатити... От, бачиш, оцей шрам? - це у мене від козацького списа, о...

... Хто це так дратуюче розпитує, так принаглює? Для чого їй потрібно знати все достеменно?..

... Заткни пельку, не шкварчи, я ж кажу, що не був присут­нім на суді, я тільки-но дав свідчення секретареві суду, яко­мусь пузатому єзуїтові з бритим тім'ям. Він задавав пи­тання, то я й відповідав: а як же, спробуй-но приховати щось від Інквізиції!. Я розповів йому докладно, як ми з тим сучим сином Бертом вступили до охорони Людовіка Сьомого, як по­тім я втік звідти в 1181-му чи в 1182-му... я втік до «брігандс» [43], а він залишився; потім, поки я рубався в лаві з таки­ми ж, як сам, задрипаними сіроманцями, Берт став уже на той час командиром «синьо-білих лучників», і не тому, що мав командирські здібності; підставою для того підвищення стали потужні цицьки лахудри-Женев'єви, котру він приго­лублював по черзі з начальником особистої охорони Його ексцеленції. Уяви собі: поки я ночував під возами і заробляв со­бі сьогоднішні болячки у спині, він - на білосніжних перинах - заробляв (важким потом, мабуть, ге-ге!) білі пера на шолом! Правильно катюга йому потім відрубав при всьому народі прутня, перш ніж стяти зарозумілу голову... Слухай, бабо, чого ти дереш горло, мов кішка у березні?!

... Коли вже лава рушила до бою, то найголовніше - відчу­вати зліва й справа лікті таких, як сам, закутих у залізо. Кожному страшно, це правда... Але боїться кожен наодинці сам із собою, а коли нас багато, то це вже не страх. Це вже гарячка якась бойова, все вирує у тебі всередині, і мечем об щит бряцаєш разом з іншими: крок-хрясь! крок-хрясь!.. І кри­чати хочеться, на всі груди, ревіти - від запалу й збудження. Ті, що назустріч, теж бояться - нашої лави, бо ми сталевою армадою сунемо безжалісно і так страшно!.. А вгорі, аж під сонцем, орли зависли, вичікують на падло, вони завжди зна­ють. скільки свіжо нарубаного м'яса буває опісля такої різа­нини. Скількох орлів нагодували ми V клятій лівійській пусте­лі!..

... А ще - треба завжди дивитись йому в очі, як уже зій­шлися в зударі впритул, як уже вбиваєш - тоді не буде страшно в той момент, коли й тобі хтось вирячиться в очі і застромить меча під панцир у кишки!

Прошу, не треба більше!.. Мені дуже боляче згадувати все це!..

Щось штрикнуло в руку вище ліктя. Рука була моя. але відчувалася віддалено, наче існувала сама собою на відстані кількох метрів. Голка пройшла через шкіру, мов через складену в кілька разів ковдру. Це Таня ще раз впорснула мені промедол, але про це я дізнався вже наступного дня. А поки що темний простір, у якому я м'яко плавав, збільшився до розмірів Усесві­ту і я повільно почав падати в його бездонну глибину...

* * *

... Просинатися дуже не хотілось. Повіки були важкими, як і вся голова - лежала на подушці, як чавунне ядро, думки все­редині ледь рухались. А поза черепом десь чувся шум води. Поборовши нехіть, розплющив очі. Шум стих. У напівтемряві з'явився жіночий силует - Таня витирала мокре волосся руш­ником.

- Котра година? - спитав я глухим чужим голосом.

- Привіт! Пів на десяту, - її голос був дзвінким і свіжим. Запахло милом і вологим рушником.

- Ранку чи вечора?

- Ранку. Ти проспав цілу добу.

«Некисло тобі, хлопче, давити щоки протягом доби? Так і схуднути можна... І до чого тобі були ці ідіотські експеримен­ти?.. Ти що - спеціально сюди за цим приперся?»

Таня взяла зі столу чашку, простягнула:

Ваша кава до ліжка, сер. Попий, проснешся. І раджу ви­купатись - легше буде прочуняти.

Човгаючи босими ногами, я поплентався до душової, пус­тив воду, ополоснувся, потім намилився і ще раз крутнув кран. Жалюгідна цівочка ляпнула на плече і урвалася. Еге ж, це повинно було колись статися, адже я жодного разу не по­повнював запас води. Стиха матюкнувся і почав витирати рештки мильної піни рушником.

- Що трапилося, Стасе?

- Що, що.., - пробурчав я, - вода скінчилася!

Вона розсміялася дзвінким сміхом:

- І що тепер?

- Що тепер... Не треба буде милитись, як надумаю колись викупатися, - мені вже й самому було смішно.

На столі шкварчала яєшня і спокусливо рожевіло сало. Сі­даючи снідати, запитав:

- То що, лікарю, який діагноз? Пора «на дурку»?

Її очі споважніли, вона відповіла не одразу:

- Схоже, це дійсно реінкарнація, навіть самій дивно. У будь-якому разі я хотіла би зустрітися з тобою по війні, аби дослідити твою психіку глибше. Це виглядає на феномен.

- А що мені робити з цим зараз?

- Нічого. Сприймай усі ці погади як свої - вони, зрештою, і є твоїми. У всіх людей є спогади, добрі й погані. Просто ти трохи більше пам'ятаєш, скажімо так. Тобі можна навіть позаздрити, бо маєш можливість заглянути в минуле. Я би ради­ла просто зацікавитися, зробити собі з того маленьку приєм­ність. Або шукай у цих снах про минуле якісь корисні для се­бе речі, для сьогоднішньої дійсності. От і все, що я можу поки тобі порадити, але це повинно полегшити життя, якщо ти прислухаєшся.

- Дякую...

Вона відклала виделку, сперлася підборіддям на підстав­лену руку і подивилася на мене якимсь іншим, новим пог­лядом:

- Тепер я розумію, чому ти такий.., - і відвела рукою пас­мо волосся з лоба вбік.

- Який?

- Ну, незвичайний, чи що... У порівнянні зі своїми ровес­никами ти виглядаєш, як з іншого світу. Це в тобі поєдналася психологія кількох поколінь - але яких! Ти завжди був воїном, у всіх своїх попередніх життях. Слухай, у тебе сьогоднішньо­го, у Стаса, коли-небудь бували невдачі, особисті помилки, прорахунки? Я маю на увазі - ти схибив коли-небудь як фахман?

- Не знаю, досі воно якось мені везло...

- Ото ж бо й воно... Тобою керує солдатський досвід кіль­кох поколінь. Ти несхибний воюючий автомат, бо дієш не сам, усе підказують вони - твої попередники: диверсанти, найман­ці, конкістадори, ландскнехти... Такого наслухалася цієї ночі - не приведи Господи, утікти хотілося... Ти страшна людина, Стасе. І добре, що ти - на боці Добра.., - вона вистукала ніг­тем цигарку з пачки і без поспіху запалила.

- Таню, ти такого наговорила зараз про мене, що не знаю, як далі себе поводити.

- Хай усе буде так, як є. Ті, що живуть у тобі, не доз­волять, щоб ти пішов неправедним шляхом. Тільки так, і не інакше...

Після сніданку я увімкнув приймач на хвилю «Свободи», слухав новини і подумки матюкав себе: поки ми тут експери­ментували, Лев уже повернувся з Праги, його витурила звідти Консультаційна рада - на вимогу Президента Чеченської Ічке- рії (його виступ збудив цілу бурю емоцій обережних європейчиків, але тут елегантно втрутився Президент США, молоденький Генрі Брауелл [44], і всі одразу слухняно проголосували за те, щоб «спустити Лева зі сходів»).

А наші «державники» тимчасом розпочали спробу віднов­лення статус-кво - підняли повстання у Чернігові, Харкові й Сумах. Лев кинув на придушення усі свої сили. Рада Безпеки ООН вже обговорювала становище, а у бункері Лева безперер­вно йшли наради з емісарами сусідів: судячи з двосторонньої активності - готувалося введення військ «на прохання» і так далі, за старим обкатаним варіантом...

- Таню, завтра - до Лева. Зволікати не можна.

- Так, пора...

Вона прибирала посуд зі столу, після моїх слів її рухи ста­ли повільнішими. Механічно складаючи харчі й начиння, за­мислилась. Я поглядав на неї і намагався не думати про те, що їй, певно, важче, ніж мені. Адже, якщо завтра я схиблю, то Лева зліквідує вона, Таня, а це - крок назустріч смерті, як ка­мікадзе, бо її застрелять одразу ж, на місці...

Я зовсім нічого не знав про неї: що спонукало її до цього рішення, що за цим крилося? Коли йдуть на такі завдання, зазвичай не говорять про це. Мені легше - бахну із засідки, звук пострілу загубиться, напрям навряд чи хто визначить; ви­конаю свою справу і почалапаю собі геть. А вона - якщо вже доведеться діяти їй - загине разом із Левом...

Чи боїться вона смерті? А я - боюся? Скоріше, мені бай­дуже не до самої смерті, а до того, як вона прийде. І так - не тільки я, а й переважна більшість тих, поруч із ким мені дове­лося воювати весь цей час. Кожному, хто пройшов через пару кругів пекла, стає просто «по барабану». Але боятися перес­тають. А от того, хто починає панічно боятися смерті, вона знаходить одразу, це стара прикмета війни. Це знали солдати на всіх війнах, завжди.

Я відчував, що Тані важко. Хотів сказати щось тепле, лас­каве чи просто підбадьорююче, але я майже не знаю таких слів. Принаймні, забув, коли їх вживав.

Весь день ми слухали радіо. Таня здебільшого лежала на лавці, дивилася в стелю, шмалила свої цигарки, читала якусь товсту книжку (по-моєму, більше робила вигляд, що читає - так буває, коли намагаєшся не нервувати і прагнеш якось вби­ти час).

Я поголився, потім копирсався у двигуні «вагена», переві­ряючи його стан; справдив обидва акумулятори, долив у баки солярки з двох запасних каністр.

У перервах між радіоновинами знову мусолив подумки всі деталі нашої завтрішньої акції. Все начебто передбачено, а однак інтуїція підказує: щось не так. Що?

Ближче до вечора я запропонував прогулятися свіжим по­вітрям. Пішли до огорожі Ботанічного саду - всього кілька хвилин дороги - і пробралися до нього крізь дірку, котрою я лазив ще хлопцем (через центральний вхід не пішли, бо там одразу за ворітьми рябіли маскувальні сітки, натягнуті над кількома військовими автомобілями, і стирчали ЗАСівські антени45, а біля чавунної хвіртки тинявся озброєний вартовий).

Перше враження було гнітючим: захаращені доріжки поза­ростали, багато дерев спиляно на дрова, мертвотна тиша і зі­в'яла краса довкола навіювала смуток. Але далі вглиб стало менше бруду, і в цій покинутості навіть відчулося щось від дикого лісу - первісне й заспокоююче. Ми повільно ходили стежками мовчки, вдихаючи зелені пахощі квітів і трав.

З кручі було видно синьо-свинцеву дзеркальну поверхню річки, а на ній по темній стрічці понтонної переправи повіль­но рухалися світлячки автомобільних підфарників. Трохи нижче по течії нерухомо-чорно стирчали з води поодинокі опори двох мостів. Отой, автомобільний, підірвала місцева боївка ОУН (я маю в ній знайомих), а залізничний роздовбала львівська штурмова ескадрилья «Орли Карпат» (голосна була історія: з Мукачева вилетіло два десятки МіГ-2946, до Міста через заслони протиповітряної оборони прорвалися десять, а до «човникової» бази в Полтаві дотягнули лише три...)

Ми постояли ще трохи у кущах над кручею, покуштували кислого дикого винограду і пішли далі.

Зрідка на алеях з'являлися здичавілі коти, що полювали тут, вочевидь, на пташину. Великий обідраний сірий котяра, крадучись, завмер, потім стрибнув, як раптово звільнена пру­жина, сполохнув із трави великого птаха. Таня сахнулась від несподіванки, схопилася за мою руку і так ми йшли далі - я тримав її вузеньку теплу долоню, а вона не забирала її.

По якомусь часі я подивився на годинник і на небо, що по­чало наливатися темно-сірою гущею:

- Пора повертатися, Таню. Мені ще треба приготуватись, я вирушатиму, як стемніє.

Ми йшли до свого дому, увесь цей час я тримав її тендітну  суху руку у своїй, а коли підійшли до гаража, то випус­тив її, щоб відімкнути двері і, хоч відбулось то цілком природ­но, я помітив, що ми обоє звернули на це увагу: я - жалкуючи невідомо за чим, а Таня... Не знаю, з виразу її обличчя, як зав­жди, було важко здогадатися.

Я почав збиратися. Темний светр, довгий плащ-вітровик, до сумки - малий термос, перекуску, дві гумові надувні по­душки, «узі», патрони у запасних автоматних магазинах; на спині приладнав ременями футляр із розібраною гвинтівкою. Таня спостерігала за мною, сидячи з ногами на лавці і охопив­ши руками коліна у вузьких обтислих джинсах.

Нарешті я був готовий. Став перед нею, пильно подивився у вічі й запитав:

- Що тебе тривожить? Що не так? - і відчув, як теплота сповнює мене всередині, це було все разом: ніжність і триво­га, жаль і щирість, для мене самого ці емоції були несподіван­кою. Вона підвелась, якусь мить постояла непорушно, див­лячись мені в очі, потім охопила рукою мою голову, нахилила до себе і слабко поцілувала в губи. Ще раз глянула в очі і зов­сім тихо сказала:

- Все, іди. Бережи себе.

- І тобі - щасливо. Все буде гаразд, повір мені...

* * *

PS

Андрій Куліш. Сафарі для двох. Розділ 1. Антиутопія

https://uamodna.com/articles/andriy-kulish-safari-dlya-dvoh/

Андрій Куліш. Сафарі для двох. Розділ 2. Антиутопія

https://uamodna.com/articles/andriy-kulish-safari-dlya-dvoh-rozdil-2/

Андрій Куліш. Сафарі для двох. Розділ 3. Антиутопія

https://uamodna.com/articles/andriy-kulish-safari-dlya-dvoh-rozdil-3-antyutopiya/

Андрій Куліш. Сафарі для двох. Розділ 4. Антиутопія

https://uamodna.com/articles/andriy-kulish-safari-dlya-dvoh-rozdil-4-antyutopiya/

Андрій Куліш. Сафарі для двох. Розділ 5. Антиутопія

https://uamodna.com/articles/andriy-kulish-safari-dlya-dvoh-rozdil-5-antyutopiya/

Андрій Куліш. Сафарі для двох. Розділ 6. Антиутопія

https://uamodna.com/articles/andriy-kulish-safari-dlya-dvoh-rozdil-6-antyutopiya/

Андрій Куліш. Сафарі для двох. Розділ 7. Антиутопія

https://uamodna.com/articles/andriy-kulish-safari-dlya-dvoh-rozdil-7-antyutopiya/

***

Скачати електронну книгу «Сафарі для двох»:

https://drive.google.com/file/d/1aGtvHFfd6wQFQidShMsrViMBtWL47fn4/view?usp=share_link