Андрій Куліш. Сафарі для двох. Розділ 5
Антиутопія 

Андрій Куліш. Сафарі для двох. Розділ 5

Антиутопія 

* * *

От ми вже й у Місті. Жоден світлофор не працював, але й автомобілів було зовсім мало. І жодного міліціонера-регулювальника тільки міліцейські та військові патрулі у бронежилетах, шоломах, з автоматами й радіостанціями.

Колись гарне й показне. Місто було тепер брудним і неохайним. Таня з хмільною цікавістю розглядала вулиці, вигорілі комерційні кіоски, чорні від сажі рештки вітрин приватних магазинів. Засміченими тротуарами сунули численні перехожі (міський транспорт не ходив від початку війни, тролейбуси й трамваї стояли подекуди заіржавілими коробками без жодного скла, деякі світилися кульовими пробоїнами, як решето - свого часу їх використали як барикади). Інколи в провулках було видно стихійні «барахолки»; при тротуарах безногі й безрукі просили на хліб. Вікна будинків уздовж вулиць були затягнуті поліетиленовими мішками або забиті фанерою. Серед руїн по купах битої цегли линдали голодні худі собаки.

Холера, що ж воно так тоскно? Паче й надивився вже цих розвалин за два роки, а тисне, як вперше - бо це ж моє Місто...

- До Ботанічного саду, Бастіонний провулок, - це Таня підказала мені адресу явки, «ваген» важко, але впевнено почав вилазити нагору бруківкою повз Аскольдову могилу. Церква-ротонда на пагорбі була оточена нефарбованим парканом, збитим з високих двометрових обаполів, це вже хтось щось затіяв - сьогоднішні хазяї Міста мають свою, особливу прис­трасть до храмів. Оце б зупинитися, дізнатися, що там, де нас­тоятель - отець Ігор, староста громади - пан Степан... Не можна, не до того зараз.

Вже коли минав Аскольдову могилу, встиг помітити поміж дерев на схилі велику пачку пускових труб якогось РСЗО [28], здається, «Урагану». Це вони що - розташували тут батарею, щоб тримати під контролем Лівий берег?

- Чому ти так поїхав? - можна ж коротше! - це Таня по-пияцькому завзято показала свою обізнаність у вулицях.

- Треба об'їжджати станції метро. Біля них особливо ретельно перевіряють автотранспорт. Хоча, як на мене, щоб вивести з ладу тунелі, зовсім не обов'язково підганяти до станції грузовик із тротилом...

Гм, цікаво, ще років п'ять тому я жив недалеко від Ботсаду, на Каменева, разом з батьками та молодшим братом. Де вони зараз?.. Я втратив зв'язок із ними на початку війни, ли­ше з мамою коротко бачився рік тому (вона єдина лишалася на постійному місці - в дідуся, на півдні; не повернулася до Міста, бо тут уже було, як у пеклі). Братові зараз сімнадцятий рік, певно, вже десь воює разом із батьком. З Малого, мабуть, уже непоганий підривник, він з дитини цікавився всякими «підривачками». Згадалося: мені - чотирнадцять, братові - дев'ять, батько вчить нас стріляти - автоматично цілити тіль­ки в голову або в груди, брат часом не може точно влучити і капризує, псих малий, а потім всі троє хвалимося перед ма­мою подірявленими мішенями... Де ви всі тепер? Аби тільки живі...

На Печерському мості посередині були розкладені бетонні плити - мабуть, затулили вирву в асфальті; судячи з уцілілих перил, тут гахнула бетонобійна авіабомба.

З іржавої буди завмерлого за мостом тролейбуса вірменсь­ка сім'я влаштувала торгівельний кіоск: з вікон стирчали сол­датські чоботи, лопати, граблі, вудки, торгувалася з худою старою вірменкою в чорному одязі якась молодичка, а госпо­дар кіоску, літній «ара» у великому пласкому картузі, сидів з цигаркою на приступці тролейбуса і меланхолійно споглядав на перехожих... Обережно оминувши «кавказький універмаг», я спрямував авто вниз, повз гастроном «Семп» із вигорілими вікнами на розі по правий бік вулиці.

Там, де дорога роздвоювалася до Ботсаду й на вулицю Кіквідзе, у скверику зеленою жабою сидів залізобетонний дот, над ним звисали вицвілі рештки маскувальної сітки. Під амбразурою в затінку на траві сиділи й лежали, знявши ремені, кілька солдатів; вони палили цигарки і нишпорили на всі боки очима, виглядаючи на молодиць та дівчат.

З розчинених вікон сто тридцять третьої школи, де я ко­лись навчався, звисала пожовкла, погано випрана білизна, біля дверей гралися з собаками невмивані дітлахи; на паркані кривий напис: «Евакопункт». Весь шкільний фасад був под­зьобаний слідами куль і уламків (не заздрю тим, хто захи­щався в цьому будинку: паскуднішої оборонної позиції не придумаєш).

- Який номер будинку? - запитав я Таню, обережно зару- люючи громіздким «вагеном» на Бастіонний.

- Одинадцятий.

Мене ледь не сіпнуло - я дуже добре знав цей будинок:

- Таню, хто хазяїн явки?

- Моя знайома, зараз побачиш.

- Як її звати?

- Пані Марія.

- Звідки ти її знаєш? - очманів я.

- Я вчилася разом з її донькою в університеті. Людина надійна, не хвилюйся.

Ну, це вже я знаю не гірше за тебе. Бо і Марія знає мене - з дитинства, з хлопчака. Хоча востаннє ми бачилися давно, перед війною...

Світ малий і тісний, і в цьому я вже переконався не раз. Ще мій дідусь розповідав, як колись на війні опинився за двіс­ті метрів від рідного брата; доля розвела їх перед тим у тридцять восьмому році, а звела в сорок п'ятому - аж у Східній Прусії! Але й там зле пожартувала клята: були поруч, бачили навіть один одного здаля, а так і не поговорили: злетіла ракета сигнал до атаки - і дідусь, тодішній вісімнадцятирічний сержант, кинув свою «тридцятьчетвірку» назустріч німецьким «канонам» [29], які його, власне, й підпалили...

І що воно за тяганина: дід воював, батьку дісталося, я третій рік у цьому гівні - скільки ще все це буде тривати? А мої діти (бо вони ж колись у мене будуть!) - теж будуть воювати?

Поставивши «вагена» між будинками, ми піднялися вузькими сходами на п'ятий поверх (ліфт не працював, його шахта зяяла вибитими дверима, було видно купу сміття, роїлися і дзижчали зелені мухи). На стук відчинила маленька суха пос­тать, у темній тісняві коридору забринів знайомий тембр голосу.

- Марія, - простягнула мені руку, коли ми вже пройшли до кімнати.

Вона не впізнала мене! Хоча, нема чого дивуватися - сивий, старший, з кількаденною неголеною щетиною, без звич­них колишніх окулярів, бо давно вже ходжу з контактними лінзами; зрештою, я просто вже не той вайлуватий юначок, котрого вона знала три роки тому (але ж які три роки!)... Що ж, може, то й добре, що не вгадала.

- Стас.

У кімнаті пахло димом: посеред балкону на невеличкій саморобній залізній плитці-«буржуйці» щось кипіло в емальо­ваній каструлі, поруч лежала купа трісок і кори з дерев, ма­буть, з Ботанічного саду. Знайома маленька квартира була за­харащена різноманітними меблями, шафами із сотнями кни­жок, на стінах висіли фрагменти іконостасу якоїсь сільської церкви; давно занімілий телевізор у кутку був укритий гапто­ваною серветкою. Покрутив головою: чогось не вистачало. Ага не «чогось», а «когось» - тут же колись ще був пес, величезний грудастий ротвейлер, поважний і уважний, рідний бра­тик нашої сімейної улюблениці Дани. Запитати - і заодно «розколотися»? Ні, зачекай, хлопче, так буде поки що спокійніше - для всіх нас.

Жінки заговорили про Маріїну доньку, згадували прізвища спільних знайомих, а я розглядав Маріїне обличчя.

Задовго перед війною вона близько товаришувала з моїми батьками; по кількох роках зовсім не змінилася. Мудре приємне гуцульське обличчя з гладенько зачісаним назад чорнющим волоссям; маленька, енергійно-рухлива, голос викликає довіру, бо приємний і сердечний. Такими ж сердечними завжди були її вірші - чутливі і спокійні, хоча всю її натуру спокійною назвати важко. Отже, вона таки не заспокоюється - журналістка, письменниця, добре знана в Місті з давніх бурхли­вих демократичних часів як дошкульна активістка. І, звичайно ж, фігурує «на списку» у Левових шпіцлів. Подумки я матюкнув своїх працедавців: спрямувати нас на таку «глибоко законспіровану» явку - то все одно, що відправити до Міста на завдання із синьо-жовтим прапором на «вагені».

На столі біля заляпаного парафіном канделябру з недогарком свічки лежали акуратною купкою папери, густо помере­жані рукописними рядками. Далі пише? Гм, про що можна писати під час війни?

- Пані Маріє, я перепрошую, нам треба поставити автомо­біль - ви підготували місце для нього?

- Так-так, - заметушилась вона, - вже йдемо.

Цікаво, як штаб розвідки «державників» підтримує з нею оперативний зв'язок? Бо мені досить важко уявити Марію біля радіостанції. А значить, є контактний радист. Схоже, явка незаконсервована і постійно діє. Ще один прокол...

Втрьох спустилися від будинку вниз через палісадники і пробралися кущами до великого гаража; його задня частина була похована у схилі пагорба, назовні виступали лише металеві двері, непомітні з-за кущів, що нависали над неширокою асфальтованою доріжкою. Марія дала мені ключа, я не без натуги відімкнув замок, у запилюжену темряву вдарило сонячне світло. Гараж був досить великим навіть для нашого «вагена». Всередині було прохолодно. По обидва боки під стінами стояли на неструганих полицях вкриті пилом гіпсові й чавунні бюсти - вилуплені вожді, якісь неприродно настовбурчені герої...

- Підійде приміщення? - запитала Марія, - Колись тут було сховище фонду Спілки художників.

- Так, підійде, цілком.

В разі, якщо хтось надумає «накрити» нас тут, то цей, без запасного виходу, гараж стане для нас пасткою. Але інших варіантів нема, тож доведеться заризикувати...

Чим я ще можу допомогти? Може, потрібна яка-небудь інформація? - Марія, стоячи у дверях, витирала пилюку з рук, - І де ви будете харчуватися?

Таня теж повернулася до мене з питанням в очах.

• - Думаю, ліпше не мозолити нікому очі. В разі потреби хтось із нас навідається до вас додому, - відповів я.

- Хай буде так, - погодилася Марія, - Я не знаю мети вашого приїзду і, відверто кажучи, не хочу знати - так ліпше і надійніше для всіх нас, для справи. Але, в разі будь-якої потреби, я - до ваших послуг.

- Пані Маріє, а як у місті - загалом?..

- Так ніби... спокійно. Але вважайте: інколи несподівано бувають облави, особливо в центрі і поблизу нього.

- Як у вас із зв'язком?

• - Поки що цілком пристойно... Ну, добре. Отже, влаштовуйтесь, а я піду собі.

Вона хутенько подріботіла сходами нагору, я подивився їй услід. Чи знає вона що-небудь про моїх?..

По кількох хвилинах я загнав авто задки до гаража.

Після обіду заходилися уточнювати свій план. Вся штука була в тому, щоб напевно виманити Лева під приціл, адже протягом останніх місяців він нікуди не виходив зі свого лігва - колишнього урядового бункеру. Таня мала попросити аудієн­ції в якійсь дрібній справі і принагідно в розмові згадати, що знає, де похований його батько (він загинув під час обстрілу два роки тому, і Лев досі нічого не знав про обставини). Звичайно ж, він захоче, щоб Таня показала йому могилу; а там, на цвинтарі, вона і «підставить» його мені.

Поодинці, на відстані кільканадцяти метрів одне від одного, ми рушили на цвинтар.

Виявилося, що в Місті вже можна заблукати: декотрі квартали були зруйновані так, що й не впізнати. А ще таблички з назвами вулиць на вцілілих будинках збивали з пантелику - нова (чи призабута стара?) влада за своїм давнім «совковим» звичаєм одразу ж перейменувала вулиці.

Дорогою кидав погляди на старі пожовклі об'яви та афіші: «Бюллетень Комитета по национализации», «Все на ленинский субботник!» (цікаво, чи тягав Лев колоду на плечі?); «Все на защиту родного города от самостийной чумьі!». От уже полюбляють зганяти «всєх» до однієї отари...

- Дай бичка! Дай закурить! - мене обступило кілька обірваних дітлахів.

- Не палю, - буркнув я, відмахуючись від худих бруднючих рук, що нахабно смикали за поли куртки. Чого ж це Ле­вове «чека» безпритульних не збирає, а як же славні дзержин- ські традиції?

Двері Володимирського собору, на диво, були відчинені, але людей перед храмом не було; у протилежних кутках по­рожнього дворика стояли два міліцейські «уазики», дверцята були повідкривані навстіж, всередині напівлежали «мєнти» і сонно слухали музику. Троє похмурих чоловіків з неприхованими кобурами під розстебнутими піджаками про щось розпитували священика, притиснувши його до чавунної візерунчастої огорожі собору. Старенький владика в зношеній рясі чогось виправдовувався, а ті гиркали на нього і розмахували руками. От кому не позаздриш, так це духовенству - адже собору зі собою в підпілля не забереш!

Старався на згубити постать напарниці з очей, а подумки шукав слабке місце у плані акції. Воно було, я відчував; щось «не грає», але що?..

Старого цвинтаря було замало, одразу за парканом виднілися ряди поховань останнього часу. Між надгробками, серед яких переважали фанерні, повільно ходили зрідка люди.

Серед могил багато було безіменних. На хрестах виднілися дати смерті, не набагато віддалені в часі - з минулорічної запеклої стрілянини. Тоді Містом намагалися оволодіти три батальйони Національної гвардії, що підтримали повстання Козацтва; артилерія довбала з Правого берегу на Лівий і навпаки безперервно протягом двох тижнів, урядовий район кілька разів переходив з рук у руки...

Чим далі ми заглиблювалися серед могил, тим обличчя Тані ставало похмурішим.

- Здогадуюся, про що ти думаєш, - сказав я, аби не мовчати.

- ?..

- Що вбивати Лева на могилі батька - святотатство?

Вона охопила долонями лікті, зітхнула:

- Мені взагалі важко. Все це...

- Я тебе розумію. Стій, досить, далі не підемо.

- Але ж ми ще не знайшли ту могилу...

- Згодиться оця, - я вказав на хрест, що стояв на горбику, вкритому старою травою, фарба на хресті зовсім полущилася і напис вже не читався.

- Чому саме ця? - адже це не та, котру ми шукаємо...

- Яка різниця... Запам'ятаєш місце? Оцей надгробок буде за орієнтир, - я нахилився і про людське око поправив паперовий вінок на фанерному обеліску, пофарбованому яскравою синьою емаллю. Не став пояснювати їй, що це місце добре видно он із тих руїн якогось заводу неподалік.

- Таню, зараз ти підеш назад, а я повернуся трохи пізніше, домовилися?, Я зачекав, поки вона віддалилася, і рушив у протилежному напрямку.

Між цвинтарем і територією заводу в глибокій впадині пролягала залізнична колія. Перестрибуючи через рейки, звернув на них увагу: іржаві, поміж шпалами стирчать високі бур'яни, а отже, поїзди тут не ходять. Піднявся схилом впадини до заводського паркану, переліз через нього. На подвір'ї було мертво, як у Чорнобилі.

Глянув на годинник: на подолання всієї, з перешкодами, відстані (від цвинтаря до заводу) я витратив чверть години; отже, після пострілу буду мати, принаймні, десять хвилин часу на відхід.

Пробрався поміж безладно розкиданими металевими конструкціями і знайшов те, задля чого прийшов сюди - позицію для стрільби. Це була верхня частина гігантського металевого циліндра, внизу від нього на всі боки відходили труби-розгалуження. Навколо перепліталися ще якісь залізяки, перекособочені й скоцюрблені.

Через отвір збоку заліз у циліндр, у ньому не було темно: аж угорі крізь невеликий круглий люк заглядало сонце. Під­нявся по скобах нагору, до внутрішнього металевого майданчика, всівся на ньому і визирнув через шпарину назовні, пог­лядом відшукав синій фанерний обеліск-орієнтир. На око близько трьохсот метрів, можливе відхилення кулі СР-25 не становитиме й чотирьох сантиметрів, «мертвого простору» [30] немає (гм, цвинтар є аж занадто відповідним місцем для терміну «мертвий простір»...)

Вертався центром. Спускаючись по Житомирській униз, ковзався по битому склі — воно хрящало під ногами вздовж усього хідника - більшість будинків по правому боці вулиці мали зруйновані дахи та горішні поверхи. Швидше за все - легкі авіабомби. А ще, мабуть, НУРСи [31] , судячи з характерних влучень. На вцілілих нижніх поверхах вікна замість скла були затягнуті поліетиленовою плівкою з синіми літерами ШНСК [32] - то порозрізали мішки від харчів з гуманітарної допомоги ООН.

На розі біля Будинку профспілок мене зупинив якийсь патруль - двоє молодих хлопців у сірих комбінезонах:

- Ваши дакумєнти!

Я простягнув паспорта й перепустку, один патрульний почав обмацувати їх очима, другий мовчки оглядав мене; при боці у нього раптом зашипіла-захрипіла мала радіостанція: «Пєскарі, пєскарі, я щука! Всєм, кто в районє Дарніци - повишенноє вніманіє: большой рибак уходіт на болото!»

Патрульний зосереджено гортав мій паспорт, в його очах було помітне зацікавлення. Я ковтнув слину і хрипко видавив із себе:

- Рєбята, угастітє сігарєткай?

Той, що дивився документи, заперечливо хитнув головою, не відриваючи погляду від паспорта. Другий подивився мені в очі, потім мовчки витягнув з кишені пожмакану пачку, сам висмикнув з неї цигарку і простягнув мені. Я взяв, демонстративно-обережно затиснув у кулаці:

- Вот спасіба! Виручілі, а то уже уши распухлі, как у Чєбурашкі...

Перший мовчки віддав мені документи, відступив убік, і вони повільно рушили далі, захряцали по асфальті ковані де­сантні черевики з високими халявами.

Не озираючись, я рушив Хрещатиком.

...Боже, невже це моє Місто! Воно стало сірим, нежи­вим і похмурим - як втуплені у тротуар погляди перехо­жих, як пилюка на руїнах консерваторії, як повалені сна­рядами чи танками дерева навпроти ЦУМу. Кольорово- синьо було тільки біля Басарабки - тут роїлося від мілі­цейських мундирів. Перехожі швидко проходили повз них, не піднімаючи закляклих очей, а блюстителі порядку сто­рожко оглядалися навбоки. Автомати, радіостанції, кий­ки, щити...

На сходах підземного переходу два сержанти «шмонали» сумку, прив'язану до тачки-«кравчучки»; її власник - худий негр - лежав на тротуарі з руками за головою. Пощастило чорнявому, бо саме цигарки віз: заберуть «мзду» і відпустять. А не сиділось тобі у своїй Африці... Як у анедоті: «Гей, цига­не! - Я не циган, я негр. - Ні хрена собі: уявляю, які у вас тоді цигани »

Десь із підземного переходу навперебій голосили дрібні торгаші:

- Мило, купуйте гарне болгарське мило! Всього за мільйон, можна на бартер! ... Батарейки!.. А кому з капустою!.. - доносилося з переходу.

За ринком троє міліціонерів у білих шоломах з забралами звалили на землю якогось чолов'ягу, здоровенний старшина почав гамселити його ногами. За кожним ударом чулося: «...тваю! ...мать! ...тваю! ...м-мать!» Від тролейбусної зупинки швидко підійшли двоє в цивільному, і один із них щось запитав у міліціонера. Той перестав бити і показав «тихушникові» жмут якихось папірців, здаля було видно синьо-жовту плямку над текстом на білому тлі. «Листівки...» - шепнув хтось позаду. Побитий бідолаха намагався звестися, хилитав з боку в бік закривавленим обличчям і ворушив розпухлими розбитими губами; у цей момент чоловік у цивільному витягнув з-під пахви пістолет і спокійнісінько прицілився йому в голову. Перехожі кинулися навсібіч, шарахнув постріл, істерично заве­рещала в натовпі дитина, а той, на асфальті, вигнув спину і зашарпав ногами...

Уже на площі Лесі Українки кинувся в око приліплений до стовпа такий самий папірець із жовто-синьою плямкою. Я озирнувся довкола, підійшов ближче, прочитав: «Зі святом вас, українці!» - і емблема збройного підпілля ОУН. Подивився на календарик годинника: так і є, завтра - двадцять четверте серпня. День незалежності. Колись цього святкового дня ми виходили всією сім'єю на Майдан Незалежності, занурювалися в гармидер півторамільйонного жвавого натовпу і чекали на салют у чорному теплому небі. Що ж, засалютуємо і ми з напарницею, одним пострілом, завтра...

Коли я повернувся, Таня... робила манікюр, картинно розчепіривши довгі тонкі пальці. Тихо працював радіоприймач.

- Все зробив, що треба? - не підняла очей від нігтів.

- Так, - я уважно глянув на неї.

- Чуєш, мені треба сходити до Марії - підготувати вбрання до завтрашньої аудієнції.

«Ага, іде на зустріч зі своєю жертвою і хоче мати парадний вигляд. Цікавий нюанс поведінки...»

- Пішли разом. Заодно віднесемо половину своїх харчів, віддамо Марії.

Марія була вдома. Обидві заходилися готувати вечерю, було помітно, що наші спецхарчі зробили господині маленьку приємність - у Місті було голоднувато, давалися взнаки економічні санкції ООН, вже давно діяла карткова система на хліб та жири.

За столом при вечері я раптом, несподівано навіть для самого себе, запитав:

- Пані Маріє, а ви не знаєте, де нині ваш колега - військовий журналіст, з яким ви знімали телефільм на війні в Югославії?

- Не знаю, - після короткої паузи відповіла вона, потім додала напівпитально і напівстверджувально:

- Ви аж так багато знаєте про мене?.. Чи бачили колись той фільм? То було давно.., - її маленькі руки повільно обертали в пальцях порожню кришталеву чарочку, - А та війна була так схожою на нашу. Як попередження...

Вона почала розповідати, як їх обох арештувала у фронто­вому Сараєві сербська служба безпеки - за те, що фільмували на лінії фронту; як їх ледь не розстріляли. Я добре знав цю історію від батька - адже я запитав саме про нього, то він був тоді з Марією... Цікаво, чи знає вона, що батько не тільки зні­мав репортаж, а ще й збирав інформацію для нашої розвідки? Хоча, можливо, і вона тоді їздила до Боснії не «просто так»?..

Марія заговорила про щось інше, єї тихий голос навіював спокій, з'явилося відчуття «того», довоєнного, гостинного ве­чора; здавалося, зараз ми ще посидимо трішки, і мама скаже: «Ну що, дякуємо. Посиділи в гостях - пора й додому...»

- То що - йдемо, Таню? Маємо ще справи.

- Так, уже пізно.

На сходах було темно, хоч в око стрельни. Через якусь годину можна вирушати до місця засідки.

Обережно намацуючи ногами кожен камінчик, спускалися до гаража. У темряві смерділо старим згарищем. Боже, цей темний обгорілий залізобетонний скелет - та це ж той буди­нок, дванадцятиповерховий, де ми з Малим так часто бували колись (одна жіночка з колишніх дисидентів-шістдесятників, збирала таких, як ми, підлітків; приходили знані письменни­ки, журналісти, читали всі разом Шевченка, Сковороду, Стуса і співали: «не пора, не пора - москалеві й ляхові служить...»)

У нашій «буді» тихо муркотіло радіо - забули вимкнути. Так і акумулятори загробити можна.

- Зроби трохи голосніше, там новини.

Вже перша фраза диктора примусила мене нашорошити вуха: Лев вилетів до Праги, щоб узяти участь у засіданні Консультаційного зібрання Ради безпеки. Цього вильоту ми пе­редбачити не могли. От непруха, доведеться чекати...

А диктор говорив далі: посередниками у врегулюванні збройного конфлікту зголосилися сусіди з-за північно-східного кордону, де вже третій рік цілковито хазяйнували червоні. Я глянув на Таню - чи вона теж здогадується, чим то може скінчитися? єхні війська можуть сьогодні- завтра перетнути кордон, щоб силою зміцнити позиції режиму Лева, «защіщая жизнєнниє інтєрєси»... Позаминулого року вони вже рипнулися - послали «на пробу» танкову бригаду - її тоді пошматував і погнав назад Сумський Козацький полк разом з артилеристами-ополченцями. Але зараз, якщо Лев підведе під вторгнення аргументовану міжнародну юридичну базу, то вони попруть цілою армадою, і тоді нашим буде не так легко їх стримати... Це тобі не Виговський під Конотопом [33]! От тобі й маєш...

- Ну, і що тепер будемо робити? - запитала Таня, чіпляючи плічки з випрасуваним рожевим платтям на фанерну стінку кунгу.

- Чекати, інакше не випадає. Він повернеться за два-три дні, і тоді все-таки спробуємо...

- Ну й добре! - на її обличчі виразно засвітилося полегшення: - Як будемо вбивати час?

- Як хочеш. Маєш «вихідні», але містом ходити не варто - непотрібний додатковий ризик.

- Ти мені забороняєш?

- Вважай, що так.

- Якою турботою ти керуєшся більше: про мене чи про акцію?

- Про вас обох, рідні ви мої.

- У такому разі - слухаюсь, мій тиране, - в її голосі була інтонація, якась нова в наших «сімейних» стосунках.

Починалася ніч - з тих останніх серпневих, жарких, коли задуха не дає заснути. З кавою в руках відчинили двері гара­жа, щоб пустити досередини свіжого повітря, і вийшли на по­ріг. Над кущами було видно вдалині тьмяні світла у вікнах бу­динків, але не скрізь - електроенергію подавали тільки на якісь певні квартали.

Неподалік раз за разом несміливо озивався одинак-цвіркун.

- Гарно, правда? Тихо...

- Так, навіть не віриться, що йде війна, не хочеться вірити.

- Чим будеш займатися, Таню, після війни - своєю психо­логією?

- Певно. Поки що не можу собі уявити, як це - без війни. Уже здається, що війна триває завжди, а те, що було перед нею - уявне, видумане. А ти що будеш робити?

- Я ніколи не загадую наперед.

Далі розмова «не пішла». Я піднявся до кунгу, увімкнув світло і почав чистити зброю, хоча особливої потреби в цьому не було. Просто я полюбляю це спокійне ретельне заняття, і запах гарного зброярського мастила не проміняю на аромат «шанелі». Чищення зброї для мене - як в'язання на спицях для невротичної учительки хімії: заспокоює і налаштовує на ліричний лад.

Над головою шемрав радіоприймач, місцевий диктор тер­пляче роз'яснював масам положення указу Лева «об обязательной трудовой повинности нетрудових злементов ликвидированного частного капитала».

Таня ще довго стояла в дверях гаража і повернулася вже тоді, коли я пестив свою «коханку» - СР-25. Перевірив кріп­лення прицілу, вставив у нього новеньку свіжу батарейку - крихітне сріблясте кружалко. Згадалася записка, вкладена до футляру гвинтівки: «...Успіху, колего!» Я знаю, хто її писав - Боженко, наш колишній олімпійський чемпіон-стрілець. Рука, що виводила ті кругленькі рівні літери - його єдина тепер кін­цівка: лівицю і обидві ноги вище колін він утратив ще на по­чатку війни. Людський обрубок з головою і однією рукою далі стріляє, пристрілює «державникам» новенькі кулемети, снай­перські гвинтівки... І робить то блискуче, інакше я обов'язко­во особисто перевірив би гвинтівку, пристріляну чужою ру­кою. Але ж краще за Вітьку Боженка я цього не зроблю.

Я намірився рушити до дверей. Напарниця мовчки питально звела на мене очі.

- Хочу перевірити роботу прицілу в нічному режимі.

- Можна з тобою? Ніколи ще не дивилася в нічний приціл.

- Ходімо.

Ми знову вийшли надвір. Я увімкнув приціл і почав оглядати дальні квартали, випробовуючи роботу вимірювача дальності. Переводив ствол від ближніх будинків до дальніх, у прицілі на фоні мертвотного сіро-жовтого зображення вис­какували й мерехтіли маленькі рубіново-червоні цифри. Елек­троніка працювала бездоганно, вищий клас.

- Дай подивитися, - в її проханні була дитяча цікавість, - це американська?

- Так, контрабандна, з тих, що боснійські мусульмани пос­тачають. Тебе хіба не вчили основ снайперської справи?

- Ми вивчали тільки одну гвинтівку і тільки з денним при­цілом. Знаєш, така стара радянська снайперка – СВД [34]?

- Знаю... Могли б вас хоч би з ВСС [35] познайомити - все-таки новіша. На, дивись, тільки обережніше з прицілом!

• - Як добре видно!

- Там, у полі зору внизу - відстань до об'єкту, бачиш?

Захопившись, я почав пояснювати їй тонкощі нічної стрільби. По кількох хвилинах вона перебила мене:

- У тебе нема при собі сірників? Хочу ще цигарку перед сном.

- Що - обридла «стріляюча» тема?

- Близько до цього.

Ми повкладалися на лавках і ще деякий час слухали радіо. Поволеньки звуки динаміка відпливали вдалину, у густу темряву, а звідкись приходили свої...важкі спогади....

«... Після того, як Щепана і Петрика схопили поліцаї, ми з Ритою так і не дізналися, що з ними сталось. Ти пам'ятаєш: на другий день вас двох оточили в лісі, і Рита загинула майже одразу! Так, я пам'ятаю: ми не пробували відстрілюватися, ми хотіли відірватись, але на краю лісу після перших пострілів Рита впала, навіть не зойкнувши.

Я тягнув її на собі, бо ніяк не хотів повірити, що то вже кі­нець... Кулі влучили їй у живіт і в шию, кров з перебитої аор­ти заливала мені плечі, затікала з потом аж на груди, а обважніла рука Рити, звисаючи, хиталась у мене перед очима, по ній теж струменіла ще тепла кров, падала важкими краплями на «ем-пе»  [36], що теліпався на грудях. А позаду наздоганяла істерична гавкітня псів у високій траві й перегукування жандармів у кущах поміж невисокими ялинками.

Я майже випустив з рук тіло Рити на землю, у відчаї смик­нув затвор і шарахнув кілька черг на рівні людського зросту - по кущах; замінюючи мокрою тремтячою рукою порожній ма­газин, ще встиг помітити спалах між гілками, а останнє, що зафіксував мозок, то був звук пострілу, вже приглушений і зовсім не грізний...

Далі не було нічого.

Як - нічого?

Порожнеча, немов урвався фільм.

Але ж повинно було щось відбуватись?! Ну ж бо, згадуй!

... Собака - величезний, гігантський, як корова. Ні, це не собака великий, це я зовсім маленький, і рука у мене малень­ка, я лізу брудною рукою собаці до рота, відкопилюючи теплі губи пальцями, бо хочу подивитись, які там зуби; собацюра пирхає і лиже мою руку великим вогким язиком, а хтось ще більший владно бере мене ззаду за плечі і відводить від пса... Це мама... А де Рита?

- Яка Рита?!...»

* * *

PS

Андрій Куліш. Сафарі для двох. Розділ 1. Антиутопія

https://uamodna.com/articles/andriy-kulish-safari-dlya-dvoh/

Андрій Куліш. Сафарі для двох. Розділ 2. Антиутопія

https://uamodna.com/articles/andriy-kulish-safari-dlya-dvoh-rozdil-2/

Андрій Куліш. Сафарі для двох. Розділ 3. Антиутопія

https://uamodna.com/articles/andriy-kulish-safari-dlya-dvoh-rozdil-3-antyutopiya/

Андрій Куліш. Сафарі для двох. Розділ 4. Антиутопія

https://uamodna.com/articles/andriy-kulish-safari-dlya-dvoh-rozdil-4-antyutopiya/

Андрій Куліш. Сафарі для двох. Розділ 5. Антиутопія

https://uamodna.com/articles/andriy-kulish-safari-dlya-dvoh-rozdil-5-antyutopiya/

Андрій Куліш. Сафарі для двох. Розділ 6. Антиутопія

https://uamodna.com/articles/andriy-kulish-safari-dlya-dvoh-rozdil-6-antyutopiya/