Андрій Куліш. Сафарі для двох. Розділ 4
Антиутопія 

Андрій Куліш. Сафарі для двох. Розділ 4

Антиутопія 

* * *

Прокинувся від задухи. Надворі сіріло - прозорий прямо­кутник віконця в задніх дверях кунгу вже виокремлювався в темряві світлою плямою. Я піднявся і сів. Таня нечутно спала, я майже не бачив її, скоріше - відчував. Хоч би цей психолог пояснив мені, до чого ці сни - до безглуздого реальні, з про­довженнями і з подробицями, що зазвичай не сняться.

«Психолог» ворухнувся, почувся звук, схожий на здавле­ний стогін. Мені захотілося погладити її по голові. Навіщо все це їй, суто мирній людині, невідпорній до зла?..

Намагаючись рухатися беззвучно, приготував навпомацки каву і при відблисках палаючого газу налив її до термоса та мало не спік при тому пальці.

Починався світанок. У дрімотній ранковій тиші несміливо зацвірінчав одинокий пташиний щебет і збудив цілу зливу го­робиного вереску і свисту, галас був зовсім як у приамазонських джунглях (я там не бував, але гадаю, що це виглядає саме так).

Таня заворушилася, я відсунув далі шторку на віконці.

- Доброго ранку, Таню.

- Доброго ранку, - майнула сонна посмішка на її змучено­му обличчі.

Я вирішив з місця взяти її «в оборот»:

- Маєш тут у термосі каву, раджу прийняти душ, нам тре­ба бути сьогодні в гарній формі. Зараз я все перевірю, приго­тую, і ми рушимо. На в'їзді до Міста треба пройти всі проце­дури без пригод.

- Добре, я все зроблю, як треба. Як скажеш.

«Вона молодець, - думав я, зачиняючи за собою двері, - Вона тримається, мабуть, розуміє, що не час розклеюватися. Бог їх зна, психологів, може, то якийсь аутотренінг? Еге ж, ці­лих триста грамів міцного аутотренінгу, а на закуску цигарка».

Розстелив брезент на мокрій від роси траві біля кабіни, виклав усю зброю, окрім гвинтівки, і заходився ховати «залі­зяччя» в найнесподіваніші скритки по всій машині. Одну гра­нату лишив під сидінням: тепер рідко хто їздить зовсім «без нічого», і ця граната в разі прискіпливого обшуку стане ціл­ком натуральним приводом для скандальної сцени, режисером якої буду я сам (відпрацьований трюк).

Вже закінчував усі приготування, коли увагу привернуло далеке, низьке гудіння авіаційного двигуна, що наростало з неба. Стало трохи тривожно, бо на мозок досі давила і муляла вчорашня пригода - такі зникнення «охоронців», та ще й ра­зом із гелікоптером, безслідно не проходять. Я звів очі догори: ми ж зовсім не замасковані від погляду з неба, «ваген» не прикрила жодна гіллячка, соснячок був іще зовсім моло­деньким. Одна надія на те, що дах чорний і не дуже кинеться в очі з висоти.

А все ж, якщо це шукають двох наших учорашніх, то...

Покликала Таня:

- Стасе, йди снідати!

- Зачекай, у нас, здається, зараз будуть гості...

- Що трапилось? - вона висунула з буди стривожене обличчя і озирнулася на всі боки.

- Гелікоптер... І не один, принаймні два. Кидай все, давай, за мною, бігом! - я вже підбігав до кабіни по свою гвинтівку.

За мить вона стрибнула на землю із сумкою в руках, наві­щось вихопила з неї свого «пітона». «Чи збирається мочити з нього по гелікоптерах?» - майнула мені думка, коли я біг, від­биваючи рукою колючі гілки. Подалі звідси, і швидше!

Коли вже трохи відбігли, я, спльовуючи з губи павутиння, озирнувся: чи не відстає? Таня була поруч, стурбовано огляда­ла спідничку, що темніла од низу мокрими від роси плямами. Я нервово засміявся:

- Це у тебе від страху там мокро?

- Не смішно.., - похмуро блимнула у відповідь.

- Зате тобі не жарко...

Побігли далі, пробираючись через густе віття. Через якісь дві сотні кроків між деревами заяснів край лісу. Обережно вийшли і зупинилися в дряпучих кущах дикої акації.

Перед нами за якихось чотириста-п'ятсот метрів серед поля у вилоговині лежало мале село, хутірець; над ним заходи­ли вниз по спіралі два Мі-24 [20]. А, таки поки що не наші гості... Я підняв гвинтівку і приставив окуляр прицілу до очей, клац­нув перемикачем на максимальне, дванадцятикратне збільшен­ня. Гелікоптери вмить стали близькими, чітко завиднілися чер­воні зірки на фюзеляжах, засліпив на мить сонячний зайчик, що блиснув на броньованому склі пілотської кабіни.

Зненацька від крайніх лівих хат, знизу, із темно-зеленої ку­пи садків до гелікоптерів потягнулася світляста тонесенька ниточка, а під шелестінням гвинтів - голосним «шух-шух- шух» - прорізався ледве чутний сухий тріск кулеметної черги. І ще, і ще раз - коротко, по п'ять чи шість набоїв.

Я опустив приціл нижче: стріляли саме із садка.

Не міняючи швидкості, обидві машини плавно і синхрон­но перехилилися вбік, і почали заточувати більше коло, вод­ночас задираючи акулячі носи і набираючи висоту. Віддали­лися приблизно на кілометр, хижо розвернулися і розділи­лися: один ліг на бойовий курс, стрімко пішов униз, а другий полетів із тією самою швидкістю над напарником, контро­люючи всю картину з висоти. А назустріч уже тягнулися дві нитки трасуючих куль, із двох стволів!

З-під атакуючої машини вирвалися вниз дві гострі смуги з пухнастими хвостами - «пш-шак!», і ще раз: «пш-шак!»: одна з них, передня, здійняла брудно-сірий фонтан десь поміж хат, і по секунді докотився короткий грім; задній НУРС [21] мовчки встромився в крайню хатину, через мить увесь дах трохи під­нявся і наче припух, потім різко осів, обвалився всередину, здійнявши хмару пилюки, і трохи згодом звідти потягнулися слабенькі димки.

У прицілі мені було видно, як забігала на вірьовці коза, припнута біля крайнього двору - єдине живе створіння, що виднілося в селі з цієї відстані; вона рвалася, намагалася дре­менути, натягуючи мотузок по колу, ставала дибки і, вочевидь, уже божеволіла від стрілянини, вибухів, ревища і перед­чуття близької загибелі.

«Бух!» - це знизу, із садка, стрімко потягнувся навздогін «двадцятьчетвірці» біло-пінявий слід. Траса була рівне­сенькою і стрімкою - гранатомет. Обігнавши гелікоптер, гра­ната поступово знизилася і зникла десь на горизонті, а обидва Мі-24 знову почали набирати висоту.

Хто ж це там так відчайдушно огризається із села? Мені стало чомусь аж боляче: ось і смерть ваша прийшла, хлопці, тепер вони вас не відпустять... І я нічим не допоможу: з «двадцятьп'яткою» на «горбатих» полювати нема сенсу - вони броньовані, тут потрібен «макміллан» з його дебелою броне­бійною кулею товщиною в палець...

Гелікоптери повільно і велично видерлися на півтори-дві тисячі метрів і зменшили швидкість. Я не встиг зауважити, коли один із них скинув свій вантаж: парашутик розкрився трохи нижче, а під ним зависла темна цятка, аж чорна на фоні прозорого вранішнього неба. І вже біля землі беззвучно пих­нула сріблясто-сірою хмаринкою, що вмить почала стрімко рости і ширитися на всі боки, накриваючи хати і садки перла­мутровим туманцем аерозолю. «Крапелька», бомба об'ємного вибуху...

Я глянув на Таню: її обличчя скам'яніло, права рука з ре­вольвером висіла вздовж тіла безпорадно і безпомічно, ліва міцно стискала ремінь сумки.

- Таню, ходімо назад, до машини...

Вона мовчки повернулася і пішла поперед мене, відгорта­ючи лівою рукою гілки.

А на тлі голосно-дзвінкого «шух-шух-шух» звук двигунів позад нас різко посилився аж до пронизливого гарчання. Ми зупинилися разом і оглянулися, тієї самої миті там, за дерева­ми, блиснуло, потім гахнуло так, що в мене аж наче кишки в животі обірвалися - Таня різко здригнулась і ніби присіла - а по кількох секундах у верховітті над нами прошелестіла різка коротка повітряна хвиля. Я нервово і чомусь винувато перех­рестився («Упокой, Господи, їхні душі!»), підняв голову і ле­генько підштовхнув Таню:

- Все, пішли... Треба зачекати, поки ці... приберуться. Якраз маємо час на сніданок.

Ми повернулися до «вагена». Я запхав гвинтівку назад до сховку, швиденько показав Тані усі схованки і ми взялися до сніданку, що чекав на столі.

Вона мовчки сиділа навпроти, свіжа й гарненька, про вчо­рашнє нагадували хіба що темні кола під очима.

- Що?.. - спитала вона на мій погляд.

- Гарно виглядаєш сьогодні...

- Дякую. їж...

Я з апетитом взявся до яєшні, смаженої на смальці. Таня лише випила каву, а до самого сніданку, власноруч приготова­ного, не доторкнулася.

Ми їхали вже переважно повз ліси, що часом наближалися до шосе або тягнулися вздовж поля на горизонті.

За невеличким селом вздовж дороги потягнувся яблуневий сад, поміж деревами в глибині було видно маленькі дитячі постаті - Таня теж звернула на них увагу. Одразу за садом, не­далеко від шосе у високих будяках лежав на попелищі обгорі­лий гелікоптер Ка-50 [22] вигнулася знаком питання логіасть гвинта, чорне від сажі броньоване тіло було звалене на бік, на обламане крильце. Натрапивши на нього очима, Таня трохи змінилася на обличчі, потім рішуче вмостилася спиною в кут кабіни біля дверцят: розвернулася до мене, наче приготува­лась до довгої важливої промови:

- Стасе...

-  Що?

Слухай... Я дуже нікчемно вела себе вчора?

- Це ти про що?

- Ну... про все. Розумієш, ти професіонал, тобі таке не вперше, а я... Тепер якось аж соромно...

- Добре, я нікому не розповім... що ти курила за школою на перерві. За мовчання з тебе - пиріжок і два компоти.

Відповіді не було. По хвилі я відірвав погляд від дороги і зиркнув на неї: лишенько! - губенята надулися, брівки зсуну­лися - ще битиметься, нівроку! Я примирливо посміхнувся:

- Ну-ну, не злись. Все нормально, Таню, - і трохи згодом додав: - То в мене таке тупе почуття гумору.

- Та ну тебе!..

- Таню, знаєш, якщо чесно, то все це - твої особисті проб­леми. Це війна: або воюй, або сиди вдома. А твої емоції нікого не хвилюють. Мене, пробач, теж.

Відповіді знову не було. Мені аж надокучило:

- Слухай, не роби з мухи слона, га? Вчора була нештатна ситуація з тими придурками, ти дуже добре спрацювала, мож­на сказати - врятувала всю операцію. І нас обох. Що було по­тім - нікого не цікавить, це несуттєво. Я взагалі не хочу про це говорити.

Наступні її слова я ледь розчув за дирчанням двигуна - так тихо вона сказала:

- Так-так. Все правильно, це нікому не цікаво.., - і зітхну­ла, глибоко і якось... згорьовано.

Певний час обоє думали про своє, потім вона знову заго­ворила першою:

- Ось що... Ми з тобою будь-яку розмову чомусь неодмін­но закінчуємо конфліктом. Давай спробуємо уникати цього?

- Давай. Мир! - я подав їй випростованого мізинця, як заз­вичай миряться малі діти. Вона засміялася:

- Ну - дитсадок!

Вона засміялася - як сонечко з-за хмарки... І правда - «дитсадок».

- Таню, а в тебе є діти?

Довгий уважний погляд:

- А що?

- Так, нічого, просто цікаво.

- Нема, - вона відвернулася до вікна.

Праворуч недалеко від шосе виднівся польовий стан трак­торної бригади, там стояв старий танк-«шістдесятдвійка», якісь люди копирсалися у двигуні, ніхто навіть не повернув голови в наш бік.

Таня уважно роздивлялася танк, наче бачила вперше.

Мабуть, даремно я задав те питання, про дітей.

«Ваген» без напруги вип'явся на високий пагорб і перева­лив через нього. Далеко в долині перед нами стало видно ву­зеньку річечку і місток через неї. Я газонув, відтиснув зчеп­лення, вимкнув двигун, і машина весело покотилася «на ней- тралці» вниз; аж шкода було зупиняти перед річкою (як же­ребчика осадив) - місток був зруйнований.

Я відчинив дверцята, Таня теж потягнулася до клямки.

- Сиди, не виходь, я тільки гляну, де можна об'їхати.

- Я теж хочу розім'ятися, вже замліло все.

Вийшли удвох на місток, до обламаного вибухом краю по­мосту. Залізобетонне полотно було розшматоване по обидва боки середньої опори; рвана арматура стирчала від неї майже правильними радіусами. Заклали добрі люди два добрячі фу­гаси і рвонули. Значить, так треба було...

Внизу противно квакали жаби. Я бездумно підняв уламок бетону і кинув: шльопнуло, заляскотіли дрібні бризки по хви­лястих кругах.

- Ну, ви, рибу мені розлякаєте!

- Я заглянув глибше вниз, під край помосту.

Білявий хлопчак років десяти у драній білій майці і синіх спортивних штанях «за руб-двадцять» войовничо виглядав знизу із затінку і мружив очі проти сонця; поруч стирчала вуд­ка, на землі позаду лежав велосипед.

- Пробач, мужчино, я тебе не бачив, - виправдався я.

- Не бачив він.., - сердито пробурчав той, відвернувся і присів до своєї вудки. На його правій руці бракувало двох чи трьох пальців (запалами рибу глушив?).

- Чуєш, мужчино, а як об'їхати можна?

- Вбрід. Хоч справа, а хоч зліва - там накатано, сліди по­бачиш! - вже не так сердито відповів пацан.

Я озирнувся назад: вправо від шосе стелилася набита ко­лесами по траві колія, вона заходила у воду, а навпроти неї серед річки стояв БРДМ [23], вода майже закривала колеса. Косо так стояв, похилився на правий бік, люки були відчинені.

- Хлопче, а чого то там ота залізяка застрягла?

- На міні підірвався. На тому тижні міст висадили, так солдати бродом почали їздити, а це позавчора і брід замінував хтось, от броньовик і підірвався...

- А як іще можна об'їхати?

-  Кажу ж вам - онде зліва брід, учора вже їздили, - тиць­нув хлопець безпалою рукою.

Ну, тепер все ясно. Досить старий саперський фокус - з мостом і бродом; хтось із наших вирішив погратися в «котика-мишку».

Так... Ну, а ще де-небудь поблизу міст є?

- У Боківці, це вам треба вернутися до перехрестя, а там повернете наліво, проїдете Христинівку, і через тридцять кі­лометрів буде Боківка.

Еге ж, рукою подати - раз плюнути. У Боківці базується полк «їхньої» винищувальної авіації, що прикриває підступи до Міста; там перевіряють на кожному кроці - не те що авто­машини шмонають, а й кишені вивертають.

Я подивився вліво: колія, що тягнулася до лівого броду, була ледь помітною. Ну і що з того, що вчора вже їздили; а якщо той «хтось» вже встиг замінувати брід цієї ночі?

Таня стояла поруч, відсутньо кусала суху жовту травину, жмурила очі від сонячного блиску на поверхні води.

- Сідай, поїхали..

Я скерував «вагена» до лівого броду, позаду знялася суха сіра курява. Загальмував біля самої води.

 - Ти плавати вмієш?

Вона подивилася на мене із щирим здивуванням:

 - Що ти маєш на увазі?

- Зараз я переїду бродом, а потім ти перейдеш пішака че­рез річку, слідом за машиною.

Вона обурено кліпнула:

 - Ти що - на сонці перегрівся? Я поїду разом із тобою!

 - Я не жартую. Вилазь.

 - І не подумаю! Я поїду в кабіні!

Я подивився вбік: хлопчак, високо піднявши вудку, швид­ко йшов за бетонований відкіс під мостом, за кожним кроком озирався назад, у наш бік. Метикує пацан! - якщо довбане під машиною міна, то осколки долетять до мосту запросто.

У дзвінкому від спеки повітрі заливалися вгорі жайворо­ни.

Ну, і що мені робити з цією павою? Посадити на дах буд­ки? В разі вибуху особливо не постраждає, а от у воду зва­литься - це точно, причому, і без вибуху.

- Таню, я тебе прошу, роби так, як я кажу. Тут неглибоко, перейдеш пішки. Це цілком безпечно, протипіхотними ніякий дурень броди не мінує. Давай, вилазь...

Мовчанка і впертий погляд, встромлений у лобове скло.

- Ану вилазь, відьмо вперта, поки я тебе за задницю не ви­кинув!

Вона грюкнула дверцятами так, що аж кабіна хитнулася, аж скло у дверцятах заскавчало. От і добре, можна їхати, впе­ред!

Уткнув «понижену» і спроквола повів машину по воді. Попереду розбігалися рябчиком навбоки хвильки, далі стало трохи глибше; скосив око і завважив, як попід дверцята скрадливо дзюркають на підлогу темні тонесенькі струмочки-слізки. Берег уже наближався, я додав трохи «газу», обабіч маши­ни заляскотіло, зашуміло... Ще раз вдавив акселератор, і «ваген» енергійно вискочив на сухе. Я вимкнув двигун і полегше­но відкинувся назад, на спинку сидіння. Пронесло...

Так, ну, а де те «чмо» [24]? Глянув у бічне люстерко: вона вже зняла босоніжки і спідничку (нижче блузки виднілося щось вузесенько-біле, різко контрастувало з шоколадно-засмаглим тілом) і, тримаючи згорток у піднятій руці, повільно заходила до води. Обережно намацувала ногами дно і легенько відгрі­бала хвильки правою рукою.

Посеред річки, по пояс у воді, вона раптом зупинилася. Ну, що там знов? Стурбовано нахилила голову і помацала ру­кою по животі - а, вода блузку намочила... Вигнула спину і почала однією рукою задирати край блузки, щоб зняти.

Від мосту долинув свист, я перегнувся до правих дверцят: хлопчак-рибалка заливався сміхом, як циган сироваткою. Але ж дурненький же ще!

Царице небесна! - від розкішного видовища у люстерку мені аж дух забило: та на ній же нічого немає під блузкою! Оце так еротика! Якби ж люстерко ще й збільшувало... Ото дівка... І не така вже й худа!

Таня вже підходила до берега і я перебрався між сидін­нями до буди - подати їй рушник. Знайшов, відчинив із середини двері.

Вона стояла внизу перед кунгом, затуляла голі груди спід­ничкою, і помітно було, що трохи змерзла.

- Тримай, Афродіто...

Не сказала нічого, тільки глипнула на мене, як завжди, сво­їм серйозно-сумним поглядом. Я відвернувся і пішов на водійське місце. По підлозі кунгу зачалапали босі ноги, і я крадько­ма зиркнув у горішнє люстерко: а дзуськи! - обхитрувала, бо пішла перевдягатися-витиратися до душової загородки.

- …І на якому ж це нудистському пляжі ти так козирно засмажилася? - запитав я зі штучно-надмірною цікавістю, ко­ли «ваген» загицав по старому пожованому асфальті.

- Таки підглядав! - з відвертою зневагою ствердила вона.

- Аякже! Це ж найперше мужське діло!

 - Я так і думала. Ну, і як?..

 - Найвища кляса! Очей не відведеш! - я сказав це вже ціл­ком серйозно, але далі знову зійшов на теревені:

 Коли я всю операцію планував, то так і наказав: «На роль дружини підберіть мені дівку-супер, а не якийсь там се­реднячок! Інакше я у ваші ігри не граю!»

 - Ну ти й тріпло...

 - Зате не палю, не пиячу і по чужих молодицях не бігаю!

- Ой, ну прямо святий, хоч до рани прикладай, - зітхнула Таня і дістала цигарку.

Ближче до Міста назустріч почали частіше траплятися ци­вільні та військові автомобілі, узбіччям проходили якісь піші невеличкі підрозділи, часом із придорожних кущів на краю лі­су стирчали стволи та антени «Тунгусок» [25]. Двічі над трасою низенько пронеслася з шурхотливим свистом пара гелікопте­рів Мі-24. То там, то тут кидалися в очі обвуглені рештки найрізніших автомашин у канавах обабіч, інколи серед них виднлися підбиті танки та бронетранспортери.

Майже перед самим Містом несподіванкою для мене ви­явилася оборонна лінія, котру вже закінчували будувати. Пос­та перед лінією не було, його роль виконував мобільний мілі­цейський патруль на МТЛБ [26] - там, де перед війною був пост автоінспекції.

Похмурий «начальник» у старій міліцейській формі з но­вими відзнаками, яких я ще не бачив, перевірив наші доку­менти і мовчки поліз до кунгу, почав заглядати у скрині.

 - Що везете незаконного? Оружія єсть? - стоячи серед кунгу, дивився чомусь по стінах. Потім відкрив шафку і вся його кремезна постать трохи напружилася - там стояла пляш­ка без наліпки.

 - Це шо?

 - Ліки. Це від язви, тещі везу...

Незграбними волохатими пальцями він відкоркував пляш­ку й понюхав:

- Конфіскуєтьця, - заткнув капроновий корок і запхав пляшку прямо до кишені кітеля. - Ще які... медикаменти єсть?

- З вами довезеш, - невдоволено буркнув під носа я.

- Побалакай мені тут, розумний дуже!

Він пострахав нас ще трохи і відпустив.

Рушили далі. Обабіч дороги тягнулися свіжовикопані око­пи, лежали сіро-білі бетонні блоки, стирчали високі сталеві надовби, темніли амбразурами доти; все було густо затягнуто колючим дротом. Цікаво, чийого наступу вони бояться? «Дер- жавників»? - теж мені знайшли грізних полководців: мають танкові полки й бомбардувальники, але не знають, що з ними робити, хуторяни задрипані...

О, а це вже щось цікаве: трактор волоком затягував до ве­ликого окопу підбитий бронетранспортер з обгорілою гумою на колесах. Що ж, дотепно - якщо поворотний механізм баш­ти крутити вручну, то з крупнокаліберним кулеметом КПВТ [27] цю сталеву труну цілком ефектно можна використати як дот.

Назустріч прочовгала колона цивільних з лопатами на плечах. З понурих облич було видно - «добровольці». Точні­сінько, як у Миколи Островського, от дають!

Вдалині завиднівся наступний пост. Я зупинив машину на узбіччі, дістав зі схованки ще одну пляшку і поставив її до «демонстраційної» шафки, потім подумав, дістав ще одну, відкоркував і перейшов з нею до кабіни:

- Таню, зараз будеш похмелятися.

Вона дивилась на мене, нічого не розуміючи:

- Що це ти ще надумав?

- Тобі треба випити, для запаху, зовсім трішки, дуже тебе прошу.

- Знову відьмою обзиватимеш?..

- Таню...

«Для запаху» я налив їй грамів сто п'ятдесят. Вона трохи потримала кружку в руці і зі страждальницьким виразом на обличчі за два рази випила. Я простягнув кружку з водою - їй дрібненько тикнулося, і вона з мовчазним докором подиви­лася на мене знизу вгору.

- Пробач, жінко, але огірочка нема. І креветки скінчилися.

- Знущаєшся? - питання прозвучало по-дитячому жалібно й кумедно, - Алкоголіка з мене зробиш, третій день не проси­хаю!

- Склав би тобі компанію, але треба рулювати, ти вже зви- няй. Як «забалдєєш», то можеш співати, тільки не хором.

- Хоч би сухарика дав...

Почату пляшку я поставив назад до шафки.

* * *

Під'їхали до наступного поста, уже на в'їзді до Міста. Тут було людно і гамірно. Постовики зчепилися з циганами, які їхали великим табором на кінних бричках-таратайках і двох автобусах-«пазиках». Грізно лютував старий циган у зас­мальцьованому чорному капелюсі, кучеряво-сивий, здоровен­ний, як ведмідь, він розмахув батогом, відганяв пужалном бруднючих циганчат - ті шастали під ногами в дорослих і смикали постовиків за автомати. Солдат-кухар біля киплячого казана відбивався від трьох галасливих чорнявих молодиць, а з-за вагончика-КП на все це сумно споглядала і ремиґала при­в'язана до мотоцикла корова (теж конфіскована?); на люльці мотоцикла стирчав ручний кулемет, малий циганчук років п'яти з цікавістю лапав ствол і нишком оглядався - чи не вкрасти?

Начальник поста, молодий гарний хлопець з лейтенантсь­кими зірочками на погонах, підперезаний купою ременів, сам відкрив дверцята нашої кабіни і кумедно скривився:

- А перегаром тут у вас пре! Де це люди гроші на випивку беруть? - і кинув погляд на Таню. єї очі були хмільними й «за­гальмованими».

Я зіскочив на землю, відтіснив лейтенанта грудьми від ка­біни і почав занудно пояснювати, що від усіх переживань дру­жина почала пити, «щоб не здуріти», і ліпше її не чіпати, бо, побачивши зброю, вона впадає в істерику... Не дослухавши, лейтенант клепнув мене долонею у груди:

- Все, кінчай травить про свою відьму! Випить є?

Я змовк і втупив у нього погляд, він пришпорив:

 - Сам даси чи шукати? Скоріше, бо вже «колосники горять»!

Я поліз до кунгу, лейтенант хвацько застрибнув за мною. Загородивши шафку собою, я взявся за пляшку, над моїм пле­чем швидко просунулася ззаду рука і вхопила ще й другу, почату. Виходячи з кунгу, він потягнув із кухонної полички тор­бинку кави.

 - Гей, командире, а перепустка?

- Зараз пришлю, винесуть тобі.., - кинув він через плече, поспішаючи до свого «командного пункту» - зеленого вагон­чика на спущених колесах. По хвилі з віконця висунулася стрижена голова солдата-писарчука; ворушачи губами, він відчитав здаля передній номер «вагена», потім зник і з явився знову, щоб королівським жестом покликати мене за перепус­ткою.

 - Ну, що там? - нетерпляче запитала Таня, коли я повер­нувся.

 - Все гаразд, їдемо, - кинув я, заводячи двигун.

От і всі діла, так просто. Хлопці з якого-небудь «Моссаду», мабуть, посивіли б від такої примітивної розробки опера­ції: їдуть двоє, везуть із собою через усі пости і перевірки зброю для акції, дублюючого снайпера немає, про прикриття ніхто навіть не згадав, запасних явок не передбачено, опера­тивного зв'язку теж... А що вдієш, коли всю операцію плану­вали непрофесіонали. Що ж до моєї згоди на таку аферу, то я сприймаю всі ці «дрібні» негаразди абсолютно спокійно: по-перше, надіюся на наш одвічний бардак, а по-друге, - маю свою інтуїцію, яка мені поки-що шепоче: «все буде о'кей».

* * *

PS

Андрій Куліш. Сафарі для двох. Розділ 1. Антиутопія

https://uamodna.com/articles/andriy-kulish-safari-dlya-dvoh/

Андрій Куліш. Сафарі для двох. Розділ 2. Антиутопія

https://uamodna.com/articles/andriy-kulish-safari-dlya-dvoh-rozdil-2/

Андрій Куліш. Сафарі для двох. Розділ 3. Антиутопія

https://uamodna.com/articles/andriy-kulish-safari-dlya-dvoh-rozdil-3-antyutopiya/

Андрій Куліш. Сафарі для двох. Розділ 4. Антиутопія

https://uamodna.com/articles/andriy-kulish-safari-dlya-dvoh-rozdil-4-antyutopiya/

Андрій Куліш. Сафарі для двох. Розділ 5. Антиутопія

https://uamodna.com/articles/andriy-kulish-safari-dlya-dvoh-rozdil-5-antyutopiya/