Андрій Куліш. Сафарі для двох. Розділ 3
Антиутопія 

Андрій Куліш. Сафарі для двох. Розділ 3

Антиутопія 

* * *

Вже котрий десяток кілометрів ми не обзивалися одне до одного жодним словом. Ото повезло з напарницею, щоб тебе дощ намочив!

У кабіні грало радіо. Таня диміла цигарками, зосереджено розглядала нігті на довгих, як у піаністки, пальцях, порпалася у своїй сумці, байдуже споглядала на одноманітні степові краєвиди, що пропливали за вікном кабіни.

Ну, і що з того, що вона скінчила диверсійний курс? Вона не тільки ще не диверсант - навіть не солдат. Хоча для того, щоб стати солдатом, треба не так уже й багато: тиждень боїв, окопної смерті та бруду. А от щоб стати диверсантом, треба вижити після трьох-чотирьох активних диверсійних акцій. Оце вже дійсно не моя сентенція: так казав Сергій Діжник, мій вчитель і наставник. Це він зробив з мене фахмана. Добре стріляти я вмів ще до війни, але справжнім снайпером став завдяки Сергієві.

Діжник був фахманом з величезним стажем. Починав у Афганістані, у спецназі 40-ї Армії, пізніше - Закавказзя, потім - стрільцем УНСО у Придністров'ї, найманцем в Абхазії, снайпером-інструктором у боснійських мусульманів в обложе­ному Сараєві, далі добровольцем у Шаміля Басаєва в Чечні...

Ми познайомилися з ним на третій тиждень війни, коли записувалися до ополчення Народного Руху [15]. А зблизилися вже в Чернігові. Він сам попросив командира, щоб мене пос­тавили до нього напарником, бо від початку помітив мій заз­дрісний потяг до його снайперки. Там, на виїзді з Чернігова, почалася моя снайперська школа і наша дружба.

...Ми супроводжували евакуаційну колону з біженцями. Нас уже витискали з міста (то був якраз початок того злощас­ного січня), і напхані людьми «ікаруси» напружували всі свої кінські сили, щоби скоріше вирватися на південь. Колона вже спустилася за Вал, і внизу, на відкритому просторі, щось ста­лося (я не знаю, бо їхав посередині колони і не бачив, чи то вдарив гранатомет, чи рвонуло щось інше) - запалав бронет­ранспортер на чолі колони, і його конаючий водій потягнув кермо вбік, машину розвернуло на тоненькому льодку впопе­рек дороги; водночас від Катерининської церкви почали бити важкі кулемети. Неповоротким «ікарусам» ніде було діватися, вузького узбіччя для них було замало, щоб об'їхати палаючий «броник». А кулемети давали жару... Великокаліберні кулі рва­ли жерсть автобусів, шматували людей у салонах, збивали з ніг тих, хто вискакував і намагався заховатися; ми були перед ку­леметами наче голі, як на долоні. То був не бій, а розстріл...

У всьому цьому пеклі, галасі, крові та ревищі нас із Сергі­єм знайшов захеканий комбат - інститутський викладач із бо­жевільними очима - і закричав: «Діжник, роби щось!..» А Сергій відгавкнувся: «Сам щось роби - із «броником» [16], авто­буси виводь з-під вогню, а кулемети я вже беру на себе! Да­вай, командуй швидше, стратег, прости Господи!..»

Ми поповзли удвох придорожнім рівчаком, перед моїм но­сом ритмічно-швидко шурхали снігом Сергієві спецназівські підошви, час від часу вони завмирали і наче напружувалися - це він піднімав голову і роздивлявся. Залягли, зрештою, між двома осиками біля замерзлого в калабані очерету (позицію не було коли особливо вибирати, куди там!..). Сергій встиг зробити тільки один постріл, і одразу після цього сліпа куля гризнула йому плече (це ж треба - саме сліпа!). «Хапай гвин­тівку, я сам себе!..» - кинув він і, кривлячись, потягнувся лі­вою рукою до кишені за індивідуальним пакетом, а я мокрими від поту очима почав шукати ціль. «Дивися, звідки траса йде!» - Сергій притискав жмут бинтів до рани, що парувала на морозі, а його очі вишукували кулеметні спалахи в чорних засніжених кущах за Катеринкою; ще й за мною встигав диви­тися - що я роблю. «Лікті ширше, не метушися, правіше й ви­ще, ну, уважніше! Збільшення на максимум!..» А я вже й сам дивувався, як добре (зовсім близько!) видно через приціл тем­ні фігурки серед чорних кущів за кучугурами, і мої руки авто­матично націлювали перехрестя в голову (як батько вчив): постріл! - один кулемет замовк, а у прицілі стало видно, що вони заметушилися. Це ви даремно, хлопці, треба ховатися, а не бігати: постріл! - ще один упав у сніг...

Після того, вже в теплому автобусі, Сергій сказав: «До шпиталю не піду - не люблю шпиталів - буду лікуватися в ба­тальйоні. Часу вільного буде багато, тож почнемо робити з те­бе снайпера. Справжнього. Ти, хлопче, народився, щоб стати справжнім снайпером, я це помітив одразу, а сьогодні переко­нався остаточно...»

За місяць він навчив мене всього, що надбав за кільканад­цять років. Моїми «практичними заняттями» стали полювання на ворожих командних пунктах і радарних станціях, польових аеродромах і вузлах зв'язку... Я навчився виводити з ладу ве­личезні комплекси С-300 [17] - з однісінького тільки «макмілла- на», кількома пострілами запросто робив із грізного танка Т- 84 безпорадний трактор; тепер я вмів, знищивши авіанавідника, залишати великі бронегрупи без прикриття з повітря; вбивши командира підрозділу, я вже послідовно і холоднок­ровно добивав його підлеглих... А зарубок на прикладі ніколи не робив - місця б не вистачило!

Сергій Діжник був Великим фахманом. Рік тому його схо­пили сволоцюги з «охоронних батальйонів» Лева - безглуздо: попався випадково (хоча сам Сергій завжди стверджував, що випадковість - це неврахована і неконтрольована закономір­ність). «Охоронці» розіп'яли його на телевізійній вежі, високо над землею. Він провисів там ніч, а на ранок вони добили йо­го знизу, із землі, вправляючись у влучності з його власної снайперської гвинтівки. Тіло висіло на вежі кілька днів...

Ось уже рік, як я особливо старанно вишукую через приціл емблему «охоронних батальйонів» - чорне коло, перекреслене блискавкою. Кожен, хто має таку емблему, стає моєю найпершою мішенню. І це не лише помста за Сергія. «Охоронці» давно заслужили на лаву підсудних майбутнього Міжнародного Трибуналу - як есесівці, як «червоні кхмери» чи сербські четники. Цим садистам не­ма рівних у жорстокості. А «народив» їх Лев.

* * *

Наш «ваген» далі затягував під бампер розпечений асфальт. У спекоті кабіни дзижчала і билася об лобове скло мала степова мушка, і в мене вже майнула думка, чи те скло не відкинути - не задля спасіння мухи, а щоб не зваритися живцем. До того ж від розігрітого двигуна почало смердіти дизельними спадинами і гарячим металом, дихати стало зов­сім важко.

Сонце вижарювало степ, і здавалося, що повітря густе, аж біле. У трепетному мареві горизонту завиднівся якийсь біль­ший населений пункт, я загальмував і дістав карту, звичайну ту­ристичну спрощену «двадцятикілометрівку» для автотуристів.

Містечко виявилося досить великим райцентром. Я повер­нув карту на другий бік - на звороті вона вся була розмальова­на кольоровими олівцями так, як зазвичай квацяють маленькі діти - незграбними смішними малюнками і кривулями. Поди­вився карту «на просвіт»: якраз на кружечку райцентра з цього боку було намусолене синім олівцем сонечко з кількома короткими нерівними промінчиками - так «дітлахи» зі спецвідділу позначили «гарнізон кількістю до 300, з легкою протитанко­вою зброєю». Вся інформація на карті була недавньою, бо її нанесли двома днями раніше за даними космічної розвідки (їх постачали «державникам» неофіційні союзники - стривожені радянською загрозою поляки). Отже, містечко ліпше було об'їхати. Ми відшукали на карті об'їзну дорогу і рушили нею.

То забрало нам майже годину - з додатковим кружлянням рідколіссям, аби об'їхати пост, котрий ми зауважили досить завчасно і вирішили не ризикувати (занадто вже близько він був до міста).

Перевалило за другу пополудні - пора на обід. Вибрали місце для зупинки: поїхали вбік від шосе по старій стерні вздовж невеличкої річки до мальовничого ліска при березі, то була справжня оаза серед розжареного степу. Я закотив «вагена» в затінок дерев при воді.

Вийшли з машини, не терпілося розім'ятися після трива­лої їзди в розпеченій коробці кабіни. Таня зняла босоніжки і зайшла по кісточки до води.

-  Така тепла, аж гаряча!

-  То купайся.

-  На жаль, не маю купальника, - вона ніяково посміхну­лась.

       -  Можеш викупатись он там, за деревами, я підглядати не буду.

       -  Ні, треба обідати, бо їсти хочеться.

Справді, їсти хотілося, але обід пішов мляво, бо спека, мов вата, аж у легенях давила. Скінчивши, я потягнувся і по­чав роздягатись.

-  Ти - віруючий?! - вона побачила хрестик у мене на шиї.

-  А ти?

-  Оце б не подумала... І завжди носиш пістолет, навіть ко­ли довкола немає жодної душі? - це вже про «хай пауер» за ременем.

-  Звичка, - коротко відповів я, поклав пістолет на куртку і накрив його зверху джинсами.

Розжарений пісок почав пекти спітнілі ноги.

-  Ну, я купаюся, а ти - як хочеш!

Вона не відповіла, тільки швидко відвела погляд, але я встиг піймати його: застиглими очима вона розглядала моє «героїчне погруддя». Знаю, є від чого жахнутися - спина пе­реорана кількома уламками ручної гранати, три години хірур­ги латали, а на лівому плечі шкіра стягнута опіком від напал­му; то все пам'ять про Вінницю...

Зайшов у воду, з насолодою пірнув кілька разів і крикнув Тані (вона все ще сиділа в затінку):

-  Вода - люкс, рекомендую!..

Вона піднялася і пішла до кунгу, а я ліг на поверхню води, сонце засліпило крізь повіки. Було легко, по-ледачому не хоті­лося ні про що думати. Суцільний мікрорай... Бозна скільки часу раював, поки мене не повернув до дійсності сторонній звук. Піднявши голову, я спочатку не міг вшелепати, звідки він доноситься, до того ж зі здивуванням виявив, що опинився не навпроти «вагена», а добряче збоку - течією знесло, чи що?

А чужий звук примусив підняти погляд вище, бо тиснув тепер на вуха прямо згори - це був гелікоптер. Звичайний про­гулянковий двомісний гелікоптер, крихітний і легковажний - такими обзаводилися перед війною дуже заможні люди. Ці ге­лікоптери, простенькі в керуванні й невибагливі, були тоді модним атрибутом правдивого багатства та снобізму. Але за­раз ця «стрекоза» викликала у мене однозначно-шокову реак­цію, бо на її білому «пузі» було криво намальоване невмілою рукою чорне коло, перекреслене блискавкою - емблема «охо­ронних батальйонів». Оце влипли!..

Гелікоптер, погойдуючись у повітрі, вже приземлявся біля кунга, здіймав гвинтом бризкотню з води, і з лівих дверцят ви­совувався хтось із карабіном у руках. А мені до них було не далі, як з півсотні метрів. Що робити - гребти, як олімпійсь­кий чемпіон? Який сенс - аби показати, що я з якогось приво­ду нервую? Хай тобі холера! Таня - де вона?! Пізно - вона вже виходила з протилежного боку, з кущів, з мокрим волос­сям, боса, в короткій спортивній «футболці» і з рушником у руках. Божечки, як усе по-дурному!..

Свист двигуна поволі осідав, і гвинт сповільнив оберти. Назустріч Тані з гелікоптера вибрався другий - пілот - і щось із посмішкою говорив їй, а перший, із карабіном, стояв при березі, широко розставив ноги у мілкій воді і чекав, поки я допливу до берега. Був узутий у високі обтислі шнуровані чо­боти з жовтої шкіри, ну точнісінько шериф із вестерну!

Я відчув під ногами піщане дно і перестав гребти - нес­пішно почав виходити з води, намагаючись тримати себе в ру­ках, аби «прорахувати» ситуацію. Якщо накажуть показати документи - цілком природно піду до свого одягу, що он ле­жить, до пістолета накритого штаньми, а тоді вже - хто швид­ший...

-  Стой! Вот там і стой! - владно наказав той, що чекав на мене. Він тримав у руках не карабін, як мені спочатку здалося, а поліцейський «ремінгтон» - помповий дробовик на вісім патронів. Втім, що б то не було - я був поки що беззбройний. І майже голий. Та ще й стою по пупа у воді. «Думай, хлопче, тільки спокійно. Якщо той другий, пілот, зараз почне обшуку­вати автомобіль, то...»

-  ...Можна, я все-таки вдягну хоч штани? - долинув голос Тані., Що сказав їй пілот, я не чув, вона ж відповіла сердито, як відрізала:

-  Все, я одягаюся!

-  Откуда, куда, зачєм?.. - це було питання до мене.

-  А що, власне, ми порушили? - почав я навмання, нама­гаючись тягнути час, а Таня тимчасом нахилялась... до моїх штанів!

Мій «співрозмовник» щось почав говорити, але я вже не чув його, хоча з усіх сил намагався дивитись йому в очі, щоб він тільки не повернув голови в її бік. А вона вже розгинала спину, тримаючи обома руками мій пістолет - пілот мимоволі подався назад - і неспішно прицілювалась у «мого»: ба-бах!.. Куля штовхнула його вперед, він різко прогнув спину, упав спочатку на коліно, потім бухнув усім тілом у воду, а Таня, не опускаючи рук, розвернулась до пілота, так само неспішно прицілилась; пілот ошелешено позадкував, ударився спиною об скло кабіни гелікоптера і присів - саме у цей момент вона вистрілила і влучила йому в голову...

Я вибрьохався на берег. Таня з пістолетом у руці йшла до «вагена». Я зупинився і огледівся: з пілотом було все ясно, рештки його мозку, як брудно-вишневий кисіль, повільно спливали з вигнутого скла гелікоптера, а «шериф», що лежав на мілині - спиною у воді - харчав, силувався підняти голову і видував зі слиною спінену кров. Піднявши його «ремінгтон», я витрусив з дула воду і вистрілив...

Таня сиділа по той бік «вагену» на підніжці кабіни і тупо дивилася в землю перед собою. Зелена «футболка» прилипла подекуди темними плямами до мокрого досі тіла; вся вона, знічена, час від часу здригалася, дрібно тремтіли пальці рук, складених на голих колінах, укритих «гусячою шкірою». Піс­толет лежав поруч. Я кинув його в кабіну, на сидіння, і тор­кнув Таню за плече:

-  Таню, послухай... Таню! - вона ніби не чула мене.

Радіо! А щоб тобі - забути про таке!.. Я рвонув до гелікоп­тера, засунув голову в нагріту сонцем кабіну і поглядом від­шукав панель радіостанції. Перевірив тумблери - вони були увімкнені в режимі «внутрішні переговори»; схопив навушни­ки - тихе шипіння, ніяких голосів. Від серця трохи відлягло: може, таки не встигли повідомити своїм про білий «ваген» на березі річки.

Полегшено повернувся до Тані.

-  Послухай, це важливо!

-  Що?.. - вона підняла голову, її очі були червоними й по­рожніми, вона не плакала, просто її погляд був мертвотно спустошеним.

-  Зараз ти зайдеш досередини і збереш зі столу. Все, що не закріплене, розклади на свої місця, зафіксуй, тільки швидко, ми зараз їдемо. Ну, давай! - я обережно підняв її за мокрі пле­чі і майже силоміць запхав до кабіни. Я не хотів, щоб вона йшла до кунга задніми дверима, адже тоді їй довелося б іти повз два трупи.

З бічного ящика для інструментів дістав довгий зас­мальцьований канат для самовитягування, розмотав і при­в'язав його одним кінцем за буксирний гак гелікоптера, з другим кінцем зайшов до води і поплив до другого берега. Річка була неширока, за кілька хвилин я залишив канат на піску і вже гріб назад, хекаючи на всі груди.

Обидва «охоронці» були достобіса важкі, я ледь упхав трупи до кабіни гелікоптера, туди ж кинув і «ремінгтона», по­тім змив із себе масну чужу кров. А хай вам грець, де ви взя­лися на мою голову, сучі діти!

Швиденько натягнув одежу на мокре тіло - витиратися не було часу, кожна секунда принаглювала.

-  Таню, тримайся, ми вже їдемо! - вона не відповіла, і я швидко озирнувся з-за керма у напівтемряву кунга: вона сиді­ла на лавці-скрині і стягувала із себе «футболку», на столі купою лежало якесь вбрання. «Перевдягається... Може, прихо­дить до тями?» Авто захиталося, перевалюючись по нерівній стерні, треба було якнайшвидше об'їхати містком на інший берег. Я поглядав навбоки - нікого не було видно - і думав про те, що мені жаль її, цю дивну жінку з худенькою спиною і мокрим волоссям...

На протилежному березі я вискочив, оббіг машину, підняв з піску мокрий канат і похапцем прив'язав його «на буксир», потім сів за кермо і плавно почав рухати «ваген» від берега: у дзеркало було видно, як натягується над водою канат, струшу­ючи краплі води; я дотиснув акселератор, і гелікоптер поволі посунувся з берега, нагрібаючи перед собою лижвами пісок. По кільканадцяти метрах він захитався на поверхні води, по­тім м'яко і швидко пірнув під вир, тільки булькнули над ним два потужні повітряні пухирі (неначе дві душі до пекла відле­тіли, тьху, прости Господи!).

Щось зачепило мені лікоть, я озирнувся - між сидіннями на своє місце пробиралася Таня. Я загальмував, вийшов з ма­шини, відрізав канат при воді і вкинув мокрі рештки до ящика з інструментами.

-  Їдемо!

Вона по-дитячому кивнула підборіддям. Коли «ваген» під­нявся на місток, я подивився згори вліво на темну поверхню води: нічого не було видно. По кількох кілометрах Таня рап­тово запитала:

-  Що ти з ними зробив?...

-  Вони всередині. Там, під водою.

-  Ти можеш їхати швидше?

Я глянув на неї: на обличчі роздратування, очі гарячково нишпорять по дорозі:

-  Будь-ласка, їдь швидше, ну!

Я додав газу. «Ваген» почало трохи кидати, по якомусь ча­сі, злий на самого себе (я ж не знаю, що їй сказати!), вже нав­мисно спрямовував машину на вибоїни. Але зауваживши, що така їзда їй дошкуляє, зменшив швидкість.

Сонце вже було за спиною, коли сухий степ довкола змі­нився буйним ромашковим килимом аж до горизонту. Пахощі увірвалися до кабіни і наче прочистили легені; здавалося, су­міш прохолоди і квіткових ароматів принесла фізичне полег­шення.

-  Стасе, зупини. Будь-ласка.

Я з'їхав на узбіччя і вимкнув двигуна. Вуха різонули цвір­куни, голосно і звідусіль.

-  Не йди за мною, - вона вибралася з кабіни і повільно притулила дверцята. Я перебрався до кунгу. На підлозі був розкиданий наш обідній посуд. Прибрав його, посидів усере­дині ще кілька хвилин і вийшов назовні, замружився від про­менів призахідного сонця, потім розгледівся і відшукав очима Таню. Охопивши руками коліна, вона сиділа серед буяння ро­машок далеко в полі - я не узрів би її, якби не контрастуюча до білоквіття темна блузка.

Довкола не виднілося нічого, за що могло б зачепитися око, хіба що далекі електричні стовпи на горизонті.

Всівся на теплий асфальт у затінку, сперся спиною до наг­рітої твердої гуми колеса і заплющив очі. Це був стан, що ха­рактеризується словом «ніякий», і то найточніше визначення. Наче хтось вимкнув у мені якийсь важливий рубильник.

«Що з тобою, хлопче? Ти ж стільки разів бував у буваль­цях, тобі ж не вперше!..» Не знаю, може, її переживання пере­далися певною мірою мені?..

«Що за емоції! У тебе робота ще попереду, обтрушуй пи­люку із сідниці і - за кермо!» «зараз, нехай вона трохи отя­миться...

«Хлопче, та ти на карту глянь, перед вами - шмат дороги, останній, найважливіший відтинок!» Карта... Я піднявся, обтрусив таки пилюку із сідниці, забрав з кабіни карту і розстелив її на асфальті.

Збоку тихо зашурхотіли кроки:

-  Стасе... Я би випила чого-небудь. Трішки.., - вона вину­вато, через силу посміхнулась; руки тримала за спиною, обличчя було трохи бліде, - Пішли, вип'ємо, Стасе?

«Дитино, я не зловживаю алкоголем і п'ю взагалі дуже рідко, але зараз ми з тобою нап'ємося, наберемося по вінця, аби ти тільки не думала про все, що трапилось; потім, з часом, матимеш можливість обміркувати все це, але не думай про це сьогодні, не зациклюйся!» Вголос я сказав лише:

-  Пішли, - я допоміг їй піднятися до кунга.

Налив «коньяку» до половини горняти, подав їй, трима­ючи в лівій руці шматок шоколаду з «недоторканого запасу». Сам випив теж і не відчув при тому ніякого смаку - лише обпалило всередині, потім зробилося просто тепло. Таня ви­пила якось похапцем і одразу ж заговорила:

-  Міцне, правда? Я не люблю, коли міцне і - багато. Вза­галі краще запивати. У нас є чим запити? Може, просто - во­дою? Подай мені води!

До шоколаду вона не доторкнулась. Я знав - вона нічого зараз не буде їсти. А вона все говорила й говорила, скоромов­кою, всяку всячину - аби не мовчати. Потім стихла і підвела на мене очі. Напружені очі, вони аж кричали: «що?!!»

-  Таню, поплач.

Вона слухняно кліпнула:

-  Зараз. Я зараз, - опустила очі долі, потім підняла знов:

-  Не можу. Не виходить.

Я взявся знов за пляшку:

-  Тоді вип'ємо за те, щоб ти ніколи не плакала.

Вона охопила тонкими пальцями емальоване синє горня, потримала хвильку і поставила. По щоках текли сльози. Обличчя залишилося таким же незворушно-сумним, а сльози текли неначе самі собою. Тривало це недовго - вона витерла заплакані очі хустинкою (чистісінька випрасувана біла хус­тинка!) і знову взялася за горня. Набрала на повні груди по­вітря, хукнула і випила без відриву, як воду. «Майже триста», - автоматично зафіксував я, - «як на її балетну статуру, то со­лідно; цікаво, як ведуть себе п'яні психологи?»

-  Я - в порядку? - запитала вона, і було видно, що алко­голь вже бере своє; не чекаючи відповіді, ствердила:

-  Я - в порядку. Дай цигарку. Припали дамі.

Взяв до рук її запальничку, клацнув і простягнув вогник (ніколи не симпатизував дівчатам, які смалять тютюн).

Вона неглибоко затягнулася і швидко випустила дим:

-  Я тримаю себе в руках, ти не думай... Чого посміхаєшся?

-  Радію, що ти в порядку.

-  Ні, ти думаєш про щось інше.

-  Посміхнись.

-  Навіщо?

-  Я ж казав, що маєш чудову посмішку. В тебе можна за­кохатися вже тільки за одну посмішку.

Вона подивилася кудись убік:

-  Це якась нова тема.

-  Добре, не буду.

-  Слухай, у нас багато води? В тій душовій можна викупа­тись?

-   Звичайно. Зараз я вийду.

Зачинивши за собою двері, я відгвинтив злив для води, по­тім всівся на траві, на узбіччі і вдихнув свіжого ромашкового повітря. Пригода пригодою, а їхати треба...

Трохи згодом полилася на землю вода, але недовго - по кількох секундах Таня відчинила двері і ступила зі сходинки на землю. Вдягнена й суха.

-  Так швидко?

-  Не можу, - було видно, що вона сильно сп'яніла.

-  Посиди на повітрі.

-  Не хочу. Буду спати.

Я піднявся до кунга і заходився розкладати лавки на скри­нях повністю, утворюючи суцільне ліжко на всю ширину при­міщення. Таня увійшла, стала за спиною і запитала:

-  Для чого ти так робиш? Так широко? - в її голосі знову була дитяча категоричність, цього разу трохи п'яненька.

Я закінчив розкладання і повернувся до неї:

-  А ти як думаєш?

-  Скажеш.

-  Не хочу, щоб ти звалилася, коли спатимеш, а машину хи­татиме. Зараз я буду їхати: ми ж стоїмо серед поля, залишатися тут на ніч не можна, - і заходився прибирати зі столу ви­пивку.

Вже коли всівся за кермо, озирнувся у прохід - вона лежа­ла, відвернувшись обличчям до стінки, не рухалася. Я завів двигуна, м'яко відтиснув зчеплення і плавнесенько зрушив «ваген» з місця.

Небо вже поблякло, жевріюче сонце залило горизонт ро­жево-червоною смугою. У присмерку дорогу перетнув коліс­ний тракторець з причепом, віз копичку сіна, підстрибували і тремтіли слабенькі світла фар. Задивившись, куди це він поко­тив, я ледь не врізав «вагеном» у якусь перепону; загальмував так, що мало не протаранив чолом передню шибу. Роздивився: колись цей рудий шмат металу гордо називався «запорож­цем». На рештках корпусу виразно було видно сліди танкової гусениці. Ох, і довго ж колись збиратимуть металобрухт по цих дорогах які-небудь піонери!

Еге, а напарниця з ліжка не скотилася? - я оглянувся назад у кунг: на місці, слава Богу. «А куди ти подінешся з підводно­го човна»...

Як і минулої ночі, знайшов підхоже місце, цього разу - молодий соснячок. Роздивляючись довкола, думав про те, що завтра будемо вже в Місті і почнемо акцію.

У темряві кунга добряче відчувався перегар, я відчинив навстіж двері і, не вмикаючи світла, трохи провітрив. Таня не­чутно спала. Я скинув куртку, намацав вільне місце і обереж­но, аби не розбудити сплячу, влігся біля стінки.

«...Скільки ночей ти провів отак поруч з Ритою? Місяців п'ять? У наметі, в покинутій стодолі, просто - в кузові «джипа»... Група зазвичай рідко ставала табором, хіба що на час підготовки якоїсь складнішої акції. Вночі всі спали сто­рожко; хтось один завжди стояв на варті. Рита не була ви­нятком і теж вартувала, а поверталася зі своєї зміни завжди з тим самим жартом - шепотіла голосно: «Як там холодно, прямо мороз!» - і пирскала зі сміху, коли всі інстинктивно по­чинали закутуватися. Вона вкладалася посередині, де теплі­ше, їй завжди приділяли краще місце. Вислів «вона була всім сестрою» не пасував: скоріше, вона була наймолодшеньким солдатиком. Хоча... кожен з чотирьох диверсантів був потай закоханий у неї. А шалене, відчайдушне наше життя не дава­ло змоги проявитися почуттям, єдиною ознакою яких стала ніжна турбота чотирьох молодих чоловіків про одну дівчину. А вона дозволяла собі легенько кокетувати, з усіма і з кожним потрохи, аби не викликати зайвих ревнощів. От тільки чи ду­мала вона коли-небудь про це серйозно? Адже вся її поведінка, по-дитячому безпосередня, була надзвичайно природною.

... Це завдяки Риті я опинився в групі, майже одразу після того, як зустрів її. Нічого собі - «зустріч»!

...Привітні алеї в Лазєнках, особливе весняне повітря, квітневе тепле сонечко; бруківкою поміж газонами з молоде­сенькою яскраво-зеленою травою прогулювалися люди - ци­вільні та військові, переважно елегантні офіцери з місцевими дівчатами.

Я стояв ось уже другий тиждень на розі з акордеоном і цілком природно зображав вуличного музиканта. Інколи до картуза на асфальті переді мною падали дрібні гроші, дехто зупинявся на хвилю, особливо, коли мені вдавалося досить чисто заграти якусь популярну мелодію. І от переді мною зу­пинилася висока струнка молода дівчина з розкішним кашта­новим волоссям. Гарно вдягнена, зі смаком підфарбована, во­на час від часу поглядала вліво, як від мене - то вправо. Вид­но було, що трохи нервувала - чекала на свого кавалера? І я нервував: було пів на другу, за кілька хвилин вулицею мав проїхати чорний лімузин з трьома четвірками в номері; паса­жир у лімузині був призначений на мішень для мене і Славка. Я кинув погляд - Славко сидів на лавці по той бік дороги і підставляв назустріч теплому сонячному промінню своє вес­нянкувате обличчя, високий, тонкий, затягнутий у скрипляче реміняччя ладної офіцерської уніформи.

Лімузин висунувся на вулицю несподіванкою, хоча внут­рішньо я був давно готовий до цієї миті. Я рвучко нахилився, дістав з футляра автомат (акордеон під власною вагою сповз мені з пліч) і, випростовуючись, зауважив прямо перед собою ще один автомат - короткий «стен» [18] у дівочих руках: вона теж спрямувала його до чорного авта. Злитими чергами удвох із несподіваною помічницею ми вибили всі шибки в лімузині, з пробитого радіатора засичала пара; я розвернувся, аби під­страхувати Славка, а він уже підбігав до машини - поставити останню крапку в акції. Дівчина також рвонулася туди, але я грубо стримав її лівою рукою: «не заважай!», і саме в цей мо­мент офіцери довкола опам'ятались, почали розстібати свої чорні кобури. Куля вдарила Славка в спину вже тоді, коли він щосили мчав своїм шляхом відходу - до кутньої паркової бра­ми; темну дірку на Славковій спині вирвало прямо там, де серце...

Зволікання були зайвими, я потягнув каштанову красуню через двори, своїм маршрутом. Дивно, але за нами ніхто не біг - наскільки зухвалою була акція; все ж ми мчали, мов навіжені, побиваючи інстинктом самозбереження всі рекорди бігу з перешкодами, не помічали, як обдирали парканами руки й ко­ліна. Часом, скеровуючи в потрібному напрямку, я хапав її за руку, але тягнути дівчину не було потреби; вона обганяла мене з легкістю і граціозністю сарни. Ми зупинилися аж у бузко­вих кущах старого цвинтаря, з розгону попадали на перекину­тий надгробок і довго не могли відсапатися. Відхекувалися, знеможено дивились одне на одного.

-  Добре бігаєш!.. - не скоро я віддихався.

-  Добре стріляєш!.. - відпарирувала вона і додала, - А му­зикант нікудишній! - і облизала губи, все ще важко дихаючи:

-  Ти - хто?

-  А ти?..

-  Я перша запитала, - і тут же відрекомендувалася: - Я Рита, з батальйону «Зоська»!

-  А я Старий, з «Парасоля» [19], - і теж, відхекуючись, - Ви що, не знали?.. Що в нас сьогодні - акція?

-  Мабуть. А взагалі це - окрема розмова...

... А через три дні після того Князь - командир підпільного батальйону «Парасоль» - викликав мене на зустріч, і я знову побачив Риту. Замість поздороватися, вона смачно поцілувала мене у щоку, залишивши на ній яскраво-вишневий відбиток, і, усміхнена, повернула голову до Князя:

-  То я його забираю?

Поважний Князь невдоволено глипнув на неї поверх оку­лярів:

- Забирай. Грабіжниця.., - і до мене: - Старий, переходиш до «Зоськи», здаю тебе в оренду. Ця вертихвістка тобі все роз­повість. Ти не ображайся, я за тебе чотири гранатомети витор­гував...

Так я став членом окремої диверсійної групи батальйону «Зоська».

* * *

PS 

Андрій Куліш. Сафарі для двох. Розділ 1. Антиутопія

https://uamodna.com/articles/andriy-kulish-safari-dlya-dvoh/

Андрій Куліш. Сафарі для двох. Розділ 2. Антиутопія

https://uamodna.com/articles/andriy-kulish-safari-dlya-dvoh-rozdil-2/

Андрій Куліш. Сафарі для двох. Розділ 4. Антиутопія

https://uamodna.com/articles/andriy-kulish-safari-dlya-dvoh-rozdil-4-antyutopiya/