Андрій Куліш. Сафарі для двох. Розділ 2

Андрій Куліш. Сафарі для двох. Розділ 2

Антиутопія 

* * *

- Стасе, доброго ранку, вже дев'ята, вставай, - голос Тані був м'яким і теплим. Ще не розплющивши очей, я посміх­нувся: чомусь було дуже приємно, що серед солодкої враніш­ньої дрімоти так затишно і лагідно прозвучав нерізкий жіно­чий голос.

Вона стояла спиною до мене і складала ковдру. Я всівся з ногами на лавці, продер очі, розгледівся і зауважив на скрині, в її зголовах, револьвер. Це був велетенський «кольт-пітон» - досить екзотична для нашої війни штука.

Рука сама потягнулася до нього (оце вага!), я заглянув у барабан: він був заладований розривними патронами «квік-шок» сорок п'ятого калібру [11].. Такі кулі розносять у друзки двері завтовшки в три пальці; влучивши в плече, ця штука відриває людині руку разом із шматком спини. Леле, чи ця гармата хоч вміщується у неї в руках?!

- Слухай, а як ти утримуєш це одоробало, коли з нього стріляєш?

- Впираю його в землю, - вираз її обличчя був абсолютно незворушним, і сміх проглядав десь аж з глибини очей.

- Солідний апарат, - зауважив я, оцінюючи весь масивний антураж зброї.

- Який дали...

Встав і відчув перші наслідки вчорашньої випивки - при­пікало очі під контактними лінзами. Витягнув з аптечки шмат бинта і розстелив на столі - Таня здивовано спостерігала за процедурою - потім, акуратно відтягуючи повіки, зняв лінзи; світ одразу помутнішав на п'ять діоптрій. Розпливчаста пос­тать напарниці здивовано запитала:

- У тебе слабкі очі?

- Мінус п'ять, а що?

- Та нічого... Просто не підозрювала, що снайпер може бу­ти підсліпуватим.

- Льотчик Марєсьєв літав без ніг, абсолютно сліпий кон­структор Марголін запроектував непоганий пістолет. А от де­які психологи, замість лікувати лютих психів - прагнуть їх убивати...

- Ти що - образився?

- А ти?

- Добре, проїхали. Швидше ремонтуй свої дорогоцінні очі, вмивайся і будемо снідати., Снідали свининою - »тушонкою» з консерви, нашвидкуруч, бо треба було рушати.

Ранок був затягнутий сірими хмарами, у вологому важко­му повітрі вчувався близький дощ. Ніч залишила після себе вогку прохолоду, і Таня накинула на плечі теплу кофтину.

По якихось тридцяти кілометрах проїхали повз пам'ятник при дорозі - старий меморіал загиблим у минулій війні - гар­мата на постаменті. Як це її досі ніхто не зняв та не пристосу­вав до стрілянини? Понаставили їх свого часу, Чехова забули: «Якщо в першому акті на сцені висить рушниця, то в остан­ньому...»

Від меморіалу вдалині на пагорбі стало видно хати під ви­сокими тополями. Вчора нам уже доводилося проїжджати кількома невеличкими селами, всі вони були мовчазними, а може, порожніли тільки вулиці, що прилягали до головної траси; я минав ті села спокійно, не зменшуючи швидкості і не привертаючи нічиєї уваги. Цього разу щось підказувало мені зорганізуватися, бути насторожі. Таким передчуттям я завжди вірю - змалку. На в'їзді висіла брудно-біла таблиця на стовпі: «Возсіятське».

- Будь уважнішою в селі.

Таня мовчки хитнула головою, розглядаючи хати право­руч.

З пагорба село спускалося в долину, до річки, останні го­роди лежали при березі. Вуличка з височенними тополями при шосе була безлюдною, вікна будинків подекуди позату­лювані дерев'яними або металевими щитами, особливо ж ті, котрі дивилися в бік траси (озброєна босота полюбляє, про­їжджаючи селом, пальнути з п'яних очей просто так, «для понту»).

Почав накрапати ріденький дощик, я увімкнув «двірни­ки». Проїхали будиночок автостанції, спалений дощенту (ко­му він заважав?), і вже минали околицю; попереду дорогу пе­ретинала річка з невеликим мостом.

- Дивися, справа, - очі Тані сторожко фіксували три пос­таті біля перил мосту. Одна постать, нижча, махала рукою: «Стій». Я почав гальмувати, роздивляючись усіх трьох, щоб оцінити можливу небезпеку.

До кабіни підтюпцем підійшов старий дядько, низенький, з пропитою неголеною фізіономією, одягнений по-сільському, в солдатському картузі, з антикварним автоматом ППШ [12] на грудях; позаду нього важняцько йшли двоє молодих, мабуть, сімнадцятирічних хлопців у заяложених на сідницях спортив­них костюмах «псевдо-адідас». В обох позаду визирали здвоє­ні стволи мисливських рушниць. Певно, пост якогось місцево­го загону самооборони.

- Таню, увага.

Молоді хлопці мають звичку стріляти без попередження - здуру або з переляку - сам таким був. З такими треба делікат­ніше, не вистачало ще провалити завдання через якихось сопливих самооборонців.

- Вилазь, мужик! - категорично скомандував дядько.

Я відчинив дверцята, але з кабіни не виліз.

- Вилазь, кому кажу! - розізлився «командир», його очі були червоними й непрохмеленими. - Провєрка по всій стро­гості !

- Разом із жінкою вилазити чи мо' й з горілкою? - насміш­кувато запитав я.

Старий швидко, нервово ковтнув слину і поклав руку на автомат, що висів на пузі. «Машинка», очевидячки, довго про­лежала в землі, бо вся була вкрита слідами ретельно відчище­ної корозії. Поморщена дядькова пика набрала виразу стурбо­ваної діловитості, він збуджено затупцював:

- Так, зара' перевіримо, що ви за туристи, мля! Дімка, ану стережи їх! Валєрка - за мною, в халабуду! - і вже на ходу хрипко зашепотів хлопцеві:

- ... я ж казав, що без пляшки ніхто зара' в дорогу не їздить, мля, шмонай уважно, ще й закусь буде!..

Ну, оце вже нам зовсім ні до чого. Дурень я - даремно ляп­нув про горілку, їм тільки того й треба було! Тепер обниш­порять усі закутки, але чи відпустять одразу, як знайдуть?.. А якщо почнуть дудлити, «не відходячи від каси», то тоді можна чекати від них усього. Що ж, пора показати, хто в хаті хазяїн, поки не пізно.

Білявий веснянкуватий Дімка біля моїх дверцят намагався бути грізним аж до страшного. Не повертаючи голови і не спускаючи нас з ока, він прислухався, як його товариші нама­галися відчинити ззаду двері кунга («...от курва, понапридумували ручок!..» - двері були зачинені зісередини).

А в кабіні серед тиші мирно шорхали гумою по склі «двір­ники».

- Хлопче, курити будеш?

Дімка шморгнув носом і з готовністю мотнув головою.

Я повернувся до Тані, спокійно засунув праву руку за спинку її сидіння, неспішно витяг автомат, наставив на хлоп'я і мовчки простягнув ліву руку по його «ружжо». Парубійко повільно, не зводячи очей з воронованого дула «узі», потягнув за ремінь. Перехопивши його дробовик, я тихо зсунувся з кабіни на землю, краєм ока зауваживши, як Таня скрадливо й швидко перебирається між сидіннями до кунга («розумничка!»). Під­пер хлопцеву спину стволом і обійшов з ним машину.

- Кидайте стволи, швидко!

Обидва завмерли, тільки руки старого повільно почали опускатися від дверей кунга. Раптом двері відчинилися із си­лою, на яку тільки спромоглася жіноча нога тридцять восьмо­го розміру: в одвірку стояла Таня, тримаючи обома руками свого величезного сталево-чорного «пітона». В її тонких до­лонях він взагалі набував колосального вигляду. Хлопець, той, що стояв біля старого, швидко жбурнув свою рушницю на землю. Дядькові ж, вочевидь, не хотілося втрачати командир­ський авторитет:

-  Шо - круті, мля? Городські, да?..

Не зводячи з нього очей, я сказав Тані:

- Жінко, прострели йому, мабуть, коліно...

Товстелезне жерло «пітона» трохи опустилося вниз, і ста­рий рвучко підняв догори обидві руки з випростуваними до­лонями, наче «одностайно» проголосував за життєдайне рі­шення зборів колгоспної парторганізації.

-  Відійдіть назад, отак... стійте спокійно.

Я зібрав усю зброю, кинув її до кунга і примирливо по­яснив дядькові:

-  Пояснюю: їдемо своєю дорогою, тещу розшукуємо, а ви нас за якихось бандитів маєте. Думали, тільки у вас стрілячки є? Ниньки всі стріляти вміють. Давайте розійдемося спокійно, га? Вже вибачайте, якщо було щось не так. Буду їхати назад з тещею - з мене могорич. Жінко, заводь, поїхали!

Всі напружено мовчали. Якби старий міг убити поглядом, то я був би вже тричі мертвий.

Поки Таня всідалася за кермо, я. не відводячи дула автомата від завмерлої трійці, задки вмостився у дверях на підлозі кунга і звісив ноги долі. Задирчав двигун, Таня навіщось тро­хи погазувала, і «ваген» поволеньки, без смикання, рушив. Метрів за сто я викинув по черзі всі три стволи на мокру пи­люку і помахав рукою трьом постатям під рідким дощем. По­тім перебрався до кабіни, всівся на пасажирському місці й по­вернувся до Тані:

-  Але ж ти молодець!

-  Похвала професіонала - то більше, ніж медаль, - нас­мішкувато продекламувала вона.

-  Ти направду добре діяла, не розгубилась!

Таня показала поглядом на стрілки приладів:

-  Стасе, глянь краще на температуру води - щось не так із двигуном?

-  З температурою все в нормі. Це означає, що ти ще не знаєшся на двигунах і не знаєш, що нас везе дизель.

-  Я буду старанною ученицею. Зовсім мало керувала авто­мобілем, та й то тільки на газогенераторному двигуні, знаєш - на дровах? Коли мене вчили, бензину вже не вистачало.

«Знаю. Машини з такими двигунами майже не тягнуть у горах - там, де низький тиск і круті стрімкі підйоми. Отак заглохла вантажівка, на котрій ми їхали; кинувши її, вирішили йти навпростець через перевал, і саме тоді Ерік зірвався зі стежини, а ми не мали часу витягнути його тіло з провалля, навіть задля радіостанції, бо вона теж розбилася об скелю...»

Вже вкотре, за останній час, так дивно - бо навіть не уві сні - приходить неймовірна згадка про те, чого зі мною ніколи не було насправді... Я що - потихеньку божеволію? Який Ерік, хто така Рита? Мені ще не доводилося воювати в горах! Господи, що це діється зі мною. 

-  ... Стасе, де ти витаєш?

-  Пробач, прослухав. Ти про що?

-  Кажу, сховай автомат.

-  Що - муляє очі?

 -  Я ніколи не любила зброї, це правда.

А я люблю. Це найдосконаліша річ, яку із самовбивчою впертістю продовжує виробляти людство. Мені абсолютно не цікаво дискутувати на тему «Людство і зброя». Просто я фахман, який сприймає плавний хід затвора як пестливий порух жінки, а процес прицілювання як оргазм.

-  А ти без зброї не можеш жити, - Таня знову вламалася в мої думки («як п'яний жлоб до церкви» - сказав би тато).

- Знаєш, є люди, які не розлучаються з улюбленими іграш­ками і в дорослому житті, - і, майже не думаючи, видав: - Зброя не раз рятувала мені життя.

- Але ж ти сам шукаєш ситуацій, в яких тільки зброя може врятувати життя!

- Мені не подобається бути об'єктом психоаналізу, шанов­на пані психолог.

- Добре, командире, я не буду психологом, відтепер я буду тільки твоєю слухняною підлеглою, - вона була в доброму гу­морі; це тому, що я похвалив?

- Краще сказати «підлеглим», бо в жіночому роді і в цій ситуації те слово набуває подвійного змісту, - зауважив не без іронії.

Вона на секунду розгубилася, потім її обличчя набуло зно­ву звичайного, сумного виразу, і кутики вуст опустилися. Я за­питав:

- Ти знаєш, що тобі дуже личить посмішка? Маєш дуже гарну посмішку.

-  Мені казали. Багато разів і багато людей.

-  То чому ж ти завжди така сумна?

-  То вже так, само собою.

-  Даремно.

Хмари лишилися далеко позаду, ми їхали гарною соняч­ною дниною; у правий лікоть, висунутий з кабіни, вже доб­ряче припікало, не рятував навіть зустрічний вітерець. За всю вранішню дорогу зустрівся лише один автомобіль - обідраний «зіл», вщент набитий цивільним людом. І знову - нікого. А довкола було на подив мирно. Дорога то плавно прямувала вгору, то знов котилася вниз поміж невеличких гаїв. І асфальт гладесенький. Покататися б оцим довгим схилом на скейті, з вітерцем - це так недавно було...

Біля залізничного переїзду посеред відкритого степу дове­лося зупинитися: прямо перед нами стояв «бронепоїзд» - кілька вагонів звичайної приміської електрички, обвішаних сталевими листами. З вікон-бійниць стирчали АГСи [13]; крізь дірки, прорубані в дахах, дивилися в небо здвоєні стволи «ЗУ-шок» [14], закутані поліетиленом.

Перед тепловозом вздовж насипу повільно просувався солдат у камуфльованому бронежилеті з міношукачем у руках (от дурень - мацає індукційним міношукачем попід сталеви­ми рейками, адже там усюди суцільний метал!).

На даху вагона навпроти сиділа групка солдатів, вони ди­вилися згори на нас і про щось балакали між собою. Я вийшов з кабіни, постукав ногою по передніх колесах і пішов до зад­ніх. Клацнули дверцята - Таня теж вийшла. Якась солдатська морда з даху коротко підсвиснула.

- Не треба було виходити, - муркнув я, пильнуючи краєм ока за солдатами.

-  Що це? - вона підняла з трави на узбіччі тонку вузеньку стрічку алюмінієвої фольги.

-  Це з літаків розсипали.

-  Навіщо?

-  Щоб збити з пантелику чужі радари. Фольга, поки спа­дає з висоти, розмазує на екрані радара всю картинку, і тоді неможливо навести на літак ракету.

Солдат з міношукачем розвернувся і важко почвалав на­зад. На ходу махнув машиністові: «Рушай!», і вчепився за по­руччя першого вагона. Трохи згодом дизель пронизливо зави­щав, і військово-пасажирське диво рушило. Таня знову сіла за кермо і завела двигуна.

- Таню, може, тебе змінити за кермом?

- Ні, мені подобається, нехай, трохи попрактикуюся.

Якийсь час я спостерігав, як вона керує машиною: сумлін­но, аж занадто акуратно, старанно вибираючи швидкість і оперуючи важелями, не відриваючи погляду від дороги, єї стрункі ноги напрочуд впевнено натискали на педалі, я знову звернув на них увагу: «Маєш, хлопче, перед собою дівицю - твій улюблений розмір!» Мабуть, за інших обставин нава­жився би на спробу невеличкого роману.

- Мені чомусь жаль їх, немов покривджених, - у голосі Тані забринів докір, незрозуміло - на чию адресу.

- Ти про кого?

- Про тих трьох, на мості. Вони не хотіли зробити нам щось погане.

- А ми - зробили їм щось зле?

Вона не відповіла, з тієї «невідповіді» відчувалося, що ми говоримо різними мовами. Ну, «державники», от уже вояки - вербують собі в диверсанти пацифістів!..

- Таню, мобілізуй свою уяву і намалюй собі картину: всі троє напиваються з наших припасів, мене зв'язують, а з тобою роблять усе, що хочуть.

Знову мовчанка. Чи малює уява? Я поспішно завершив:

-  По-моєму, ми навіть дуже гуманно з ними обійшлися.

-  Мене шокує оце «ми». Просто не віриться, що це була я. Ще зовсім недавно я би зовсім не змогла взяти до рук зброю, не те що - цілити в людину...

- ... в коліно, - в тон їй закінчив речення я.

Вона посміхнулася самими очима:

- То були звичайні сільські люди. Хоча, мабуть, ти правий: війна зробила людей такими жорстокими...

Її увага за кермом послабилася.

-  Стасе, а все ж... як то буває вперше - вбити людину?

«Це вже, мабуть, трохи зайве. Спробуй сама - дізнаєшся.

Якщо в тебе це взагалі вийде». Але цього разу її голос був невпевненим і наче просив пробачення:

- Поясни, будь ласка, мені це дуже потрібно. Я не хочу, щоб то було для мене шоком, травмою, розумієш? Принаймні, хочу себе підготувати.

«Ой, дівчино, ліпше би тобі того не знати, я це вже бачу!»

- Боюсь, Таню, що в нормальних людей то суто індивіду­альні відчуття.

-  А в ненормальних?

«То вона ще й збирається досліджувати?..»

- Бачиш, найліпші виконавці вбивств на замовлення - це якраз дебіли, люди з найнижчим емоційним рівнем сприй­няття. А для нормальної людини вбивство собі подібного зав­жди є травмою.

- А для фахмана?

-  Ти, може, мала на увазі - для екзорциста? Бо «фахман» - то тільки визначення рівня технічної майстерності. Екзорцист має сам для себе усвідомити, переконати себе в тому, що він робить це «ло задля великого Добра. Щоб тобі стало зрозумі- ліше, уяви ситуацію: на твоїх очах зараз будуть убивати рідну тобі людину, а у тебе в руках зброя - ти вистрілиш, мабуть, не роздумуючи?

-  Певно, так.

-  Я не знаю, тобі легше дати визначення цьому фактору - як він називається чи щось там... Але екзорцист робить для себе дію цього фактора перманентною, може, навіть, трохи штучно. І керується цим завжди.

-  Схоже на самовиправдання - вся схема дуже спрощена.

-  Ага. Готова тобі тема для монографії ЗПрагматична хиб­ність мотивацій у поведінці найманих убивць».

-  Пробач, екзорцисте.

-  Не називай мене так.

Між нами знову назрівала якась напруга, і я злостиво по­вернувся до початку розмови:

-  Можу поділитися своїм особистим секретом: я завжди намагаюся працювати виключно як снайпер, тому що в тако­му разі бачу мішень тільки через скельця оптики, в полі зору прицілу. Немає запаху крові, рваного м'яса... Таке бачення, за допомогою електронної оптики, зменшує почуття реальності. Все, як на тренажері: мішень, гвинтівка, приціл і ти. Як у чу­довому професійному тирі із застосуванням віртуальної ре­альності. Окрім того, коли зосереджуєшся на всіх деталях влучного пострілу, то вже не думаєш, що там, за прицілом, за чотириста чи шістсот метрів - жива людина, яка зараз перес­тане жити. І взагалі - до неї так далеко, що ти наче й не дуже причетний до тої дірки в черепі, ти тільки натиснув на гачок, всього-навсього.

Я не відчував її реакції (Таня далі зосереджено дивилася з- над керма на дорогу), а тому повів далі в тому самому паскуд­ному стилі:

-  А втім, тобі це все не згодиться: ти ж збираєшся «замо­чити» Лева впритул? До речі, як ти це зробиш: розвалиш його зі свого «пітона», пронісши його через охорону в.., - я ледь не ляпнув: «у бюстгальтері», але вчасно схаменувся, - ...в косме­тичці? Чи штрикнеш його отруєною шпилькою в персні епохи Катерини Медічі?

Таня спокійно і плавно зупинила «ваген» на бур'янистому узбіччі:

-  Сідай за кермо, я трохи втомилася, ще не керувала ма­шиною так довго, «робити каву?

- Було б чудово.

Поки я перебирався за кермо, вона вже повернулася з тер­мосом у руках. Коли вона встигла заварити каву? Певно, як готувала сніданок. Гаряча міцна кава була справді чудовою на смак.

-  Дякую, Таню. І... пробач мені дурну балаканину, добре?

Вона старанно загвинчувала кришку термоса, вираз обличчя висловлював дистанцію між нами, аж підкреслював її:

-  Пусте, не варто. То все зрозуміло, все пояснюється, я це усвідомлюю. Різне виховання, відповідний рівень відповідно­го соціуму...

Останні слова вона промовила, як академік двірникові, на­че ото: «нічого страшного в тому, що ви заригали мені смо­кінг, це ж всього лише наслідки забагато випитої горілки». Отак тобі!.. Відшмагав би я її, переклавши через коліно, як дитину, ремінякою! А втім, чого ви, дядьку, пирхаєте - заро­били!

- І, окрім того, знаєш, Стасе, у тебе на обличчі написано - як тобі подобається те, що ти робиш, - вона дивилася на мене, механічно намотувала і розмотувала на пальцях блискучу алюмінієву стрічку фольги: - Так подобається, що ти просто пишаєшся, немов ти якась Надлюдина.

Здуру я почав аж наче виправдовуватися:

-  Мені подобається не вбивство, повторюю, а процес влучного пострілу - до будь-якої мішені; а пишаюся я тим, що я - фахман, і можу з чотирьохсот метрів всадити кулю в пош­товий конверт. Спробуй сама повторити цей фокус, і, може, тоді зрозумієш. А з іншого боку, як ти вважаєш: людина, яка відчуває своєрідний екстаз від того попадання в конверт чи взагалі в мішень і страшенно полюбляє це заняття - це ексцентрична людина?

-  Ну, певною мірою - так.., - було видно, що вона не може второпати, до чого я веду.

-  Як психолог ти повинна знати ліпше за мене, що ексцен­тричні люди, можливо, є нормальнішими, ніж решта людства. Як по-твоєму?

-  Досить своєрідна аргументація...

Таня без особливого ентузіазму, знічев'я запалила наступ­ну цигарку, потім глянула на мене так, ніби щось їй стрелило до голови:

-  А знаєш, ти дуже цікавий тип!

-  Що - якийсь особливий психоз? - саркастично запитав я: мені вже перехотілося з нею «спілкуватись».

-  Я про інше. Тобі ще тільки двадцять, а ти вже сповідуєш такі філософські категорії... Це твоє чи від когось набрався? Як я зрозуміла, ти ніде не вчився, нічим таким особливим не займався, можна сказати, виріс в окопах - звідки в тебе все це: екзорцизм, рука справедливості, мале Зло задля великого Доб­ра?.. Трохи схоже на дзен-буддизм, і все ж - не воно. Це щось інше, оригінальне... Звідки?..

-  Вичитав у одній гарній книжці.

-  А-а, ну я так і подумала... І в якій же?

-  «Настанова зі снайперської справи».

Мені не було чого їй пояснювати. Я просто не знаю, звід­ки все це береться. Інколи мене самого дивують власні слова й думки; здається, я думав так завжди, дуже давно, і сто років тому.

* * *

(далі буде)

PS

Андрій Куліш. Сафарі для двох. Розділ 1. Антиутопія

https://uamodna.com/articles/andriy-kulish-safari-dlya-dvoh/

Андрій Куліш. Сафарі для двох. Розділ 3. Антиутопія

https://uamodna.com/articles/andriy-kulish-safari-dlya-dvoh-rozdil-3-antyutopiya/

Андрій Куліш. Сафарі для двох. Розділ 4. Антиутопія

https://uamodna.com/articles/andriy-kulish-safari-dlya-dvoh-rozdil-4-antyutopiya/