Андрій Куліш
Сафарі для двох. Розділ 1

Від автора

Дехто жахнеться і перехреститься. Інший розсміється. А ще хтось гаряче обуриться подіями й деталями, описаними у цій повісті.

Я не збирався шукати ворогів і показувати в них пальцем. Просто було так: коли крізь амбразури бронетранспортера я розглядав розбиту вщент «Снайпер-авеню» -  одну з вулиць блокадного боснійського Сараєва -  то згадував наш красень-Київ; пізніше, коли бачив біля «Арсеналу» натовп із червони­ми прапорами, то щоразу подумки «приміряв» сараєвські ру­їни до Хрещатика... Це ж такий короткий ланцюжок: фанатич­на червона юрба -  червоні прапори -  червона кров людська!..

Ця повість -  тільки фантастично-політичний бойовик, вій­ськово-пригодницьке «чтиво». Але тим, із комуністичної юрби, я кажу цим твором: вони вже підросли! -  снайпери і гранатометники, пілоти і диверсанти -  ті, хто зі зброєю в ру­ках захистить нашу Конституцію, свободу і суверенітет нашої молодої держави.

«І рече йому Бог:

- Сим же той, хто б убив Каїна,

на того впаде помста всемеро»

«З книги Буття, переклад  П.Куліша

.

Уповноважений сидів навпроти мене (він представляв у нашій розмові таємничу «певну структуру»), і в його очах читався досить виразний сумнів: «А чи потягнеш ти, хлопче, аж таке завдання?..» Зате в Начальника штабу моя особа не викликала заперечень, бо знав мене аж надто добре - ще з минулорічних боїв у Вінниці (він тоді командував окре­мим полком спецпризначення, а я був на «вільному полюван­ні» в зоні його дій). Власне, і сватали мене на цю операцію за його рекомендацією.

У сліпій, без вікон, кімнатці стояла сперта задуха. Із сусід­ніх приміщень не долинало жодного відголосу, звичайного для штабних кімнат і кабінетів: спецвідділ сумлінно потурбу­вався, щоб наша розмова пройшла непримітно для сторонніх очей.

Обидва мої співрозмовці помітно нервували (і чого б ото? Як на мене - звичайна акція, технічно - нічого складного, хіба що галасу опісля буде трохи більше).

- Власне кажучи, а чому неодмінно з напарником? Мені краще працюється одному, в цьому є свої переваги.., - я особ­ливо не наполягав, але Начальник штабу чомусь аж роздрату­вався:

- Це одна з наших умов! І змінювати ми нічого не будемо! - він різко струсив попіл з цигарки в попільничку - порожню коробочку з-під  пластиту {1}.

- Гаразд, нехай буде по-вашому... Коли я побачу напарни­ка? Він теж снайпер? Я його знаю? - поцікавився я після того, як Уповноважений - інтелігентний лисуватий дядечко - пере­конався, що я даю згоду на виконання операції^

- Ні, він не снайпер, і ви його не знаєте. Його роль інша, допоміжна, але дуже потрібна, - відповів Уповноважений менторським тоном університетського викладача. - Запроси, познайомимо їх, - коротко кинув він Начальникові штабу, кивнувши на оббиті штучною шкірою двері.

Обережно обминаючи дубувату постать Начальника шта­бу, до кімнати безшелесно вковзнула дівчина (чи жінка?). «Оце тобі - маєш бабу на карк», - подумав я, оглядаючи її, і... наткнувся на її очі. Налетів, як дитячий іграшковий автомобільчик на тумбу письмового столу, з розгону і - завмер: очі (найзвичайнісінькі, хіба що трохи стомлені) дивилися на мене незворушно-нерухомо і наче трохи втискали моє обличчя до­середини; вона, увійшовши, не окинула мене поглядом, а одразу спрямувала його мені в обличчя, це можна порівняти з тим, як, виїхавши з-за рогу, несподівано бачиш тунель - ши­рокий, засмоктуючий своєю глибинною темрявою, - і раптом стаєш перед ним маленьким і беззахисним. Десь там, у кінці тунелю, по той бік темряви, і були її очі.

- Отже, так: поїдете удвох, дорогою будете зображати мо­лоду подружню пару, яка розшукує рідню.., - почав деталізу­вати план операції Начальник штабу.

«...Досить слушно» - подумки зауважив я, прикинувши, наскільки правдоподібно буде виглядати цей спектакль для різношерстих постів на тих чотирьох сотнях кілометрів, які нам треба буде подолати. В цій країні, де третій рік точиться громадянська війна (нездарна і ледача бійка), люди погуби­лися тисячами, і двоє молодих, які розшукують когось із бать­ків, - явище абсолютно звичайне, ймовірне. Я й сам, власне, не знав, де перебували мої батьки і брат... У Місті, куди ми мали їхати, їх не було - це точно.

Я нюхом відчував, що ці дядечки говорять мені не все, щось таки замовчують - ну, то вже їхня справа, на те й існу­ють спецоперації. От тільки я думав, що напарником дадуть все-таки хлопа, когось із досвідчених. Мені ще не доводилося працювати з жінкою, але якось воно буде, раз усе вже виріше­но: тут не я «замовляю музику» - я тільки «музикант».

Уповноважений з цікавістю спостерігав нашу розмову, поглядаючи то на мене, то на напарницю. Вочевидь, вперше був присутнім при такій брудній справі, якою є планування за­маху на життя високого достойника. Дівиця, схоже, сумнівів у нього не викликала. Цікаво, де вони її викопали? І взагалі - що воно за цяця? Я ще не зустрічав молодиць серед таких, як сам. Чув, правда, про одну «зірвиголову» з ужгородського де­сантно-штурмового батальйону ОУН, але про неї казали, що вона підірвала себе разом із вузлом супутникового зв'язку в Житомирі, ще минулого літа.

- Ви збиралися нас познайомити, - нагадав я, не зводячи очей з напарниці, Уповноваженому, а той відповів одразу, не­мов бажаючи випередити її:

- У цій поїздці вона буде називатися Анною, - і повернув голову до неї: - Це Стас, познайомтеся.

- А наша Анна вміє розмовляти? - підсміхнувся я, намага­ючись «не входити до тунелю» занадто глибоко.

- Стаc - це Станіслав? - її голос був тихим, м'яким і мав трохи глухуватий тембр.

- Стас - це тільки Стас, - відповів я.

Ми ще не притулили за собою двері, як Уповноважений нетерпляче зняв телефонну трубку і муркнув до неї: «З'єднай­те, будь ласка, із секретарем Президента!..» Отак! А втім, цьо­го треба було сподіватися: цікаво тільки, що ж конкретно це має означати? - бажання повідомити, що все «в порядку», чи бажання «поставити до відома», що «дехто» має намір зроби­ти рішучий крок?...

* * *

Двоє кремезних хлопців, що їх приділив мені Начштабу, провели мене нічними вулицями. Мовчки тьопали позаду й з боків, як і належить охороні. Аякже - я тепер велике цабе, прямо Джеймс Бонд!

Ну то що, хлопче, розпочинаємо ще одну справу? І неаби­яку: це тобі не майора-карателя ввечері біля ресторану прис­трелити! Тут уже, як у старих партійних підручниках: «о роли личности в истории». Ха! - інколи роль в історії грає не «лічность», а вказівний палець снайпера, що натискує на гачок...

Це ж скількох ти вже відправив до пекла протягом двох років від початку війни? І як багато віддав би, щоб його ніко­ли не було, того проклятого початку!..

Не знаю, який шмат життя відміряла мені доля, але вес­няні дні позаминулого року будуть стояти в мене перед очима до самої смерті, це точно. Істерика у Верховній Раді з приводу «бедствующего пролетариата», безпорадність і нерішучість Президента перед нахабною лавиною червоних провокацій; листівки на вулицях: «К оружию, товарищи!»; перші «ревкоми», організовані з руки приїжджих «спєціалістов», перші постріли озброєних бригад червоних на «Арсеналі» і в доне­цьких шахтах; нарешті, сплюндровані міські квартали — від Софії до Золотих Воріт - перетворені ракетами штурмової авіації Левових «корєшів» у руїни Грозного...

Тоді, на самому початку, я вперше в житті зазнав справ­жнього звірячого жаху перед смертю, коли побачив на власні очі погром...

...Кільканадцять сп'янілих від крові недолюдків із черво­ними пов'язками витягували за ноги через розбиту вітрину дівчаток-офіціанток з приватного кафе на Хрещатику. Остов­пілий шокований натовп спаралізувало страхом, ховалися за спинами людей міліціонери з бігаючими очима, офіціантки захлиналися кров'ю у конаючому крику, а садисти з пов'язка­ми впивалися власною безкарністю: «Хватіт вам, сукі!.. - кончілось ваше врємя!» А з протилежного боку Хрещатика, нав­проти, долинало ревище - «радянці» здирали синьо-жовтий прапор з міськради; пузатий агітатор із сивою шевелюрою кричав з порогу щось у мегафон і розпалював пристрасті в розперезаному і злому натовпі. З дзвоном посипалося віконне скло на третьому поверсі, щось там у глибині завирувало і раптом звідти з криком вилетіла людська постать. Пролетівши над головами юрми, тіло глухо гепнуло об асфальт і завмерло, а двоє розхристаних - з новенькими автоматами - підійшли, похитуючись від горілки, і шарахнули в нього, мертвого, кіль­ка коротких черг. Від площі Толстого, де вже горів пасаж «Правекс», почулися міліцейські сирени, люди на тротуарах кинулися туди очима - звідти швидко наближалося кілька омонівських «тойот», але з їх вікон стирчали і розвіювалися червоні прапори...

Вже пізніше я дізнався, що саме цей, на «тойотах», загін бойовиків узяв штурмом будинок Верховної Ради і спалив йо­го. Під руїнами залишилися лежати кільканадцять депутатів, і серед них - парламентський Голова, який марно намагався словом зупинити заколотників. Бандюги затягнули його на ку­пу потрощених крісел у залі засідань і розпалили багаття книжковими пачками «Конституції»...

- Все, прийшли. Будеш ночувати сьогодні тут, - перервав мої думки-спогади один із супроводжуючих; ми зупинилися біля будиночка на околиці міста. - Ось ключ, вечерю тобі при­готували, знайдеш на кухні. Ключа завтра залишиш отут, на одвірку. Давай, надобраніч...

Обидва потиснули мені руку і пішли в темряву.

Від'їзд планували зробити цілком буденно, тож вранці до будинку, де я ночував, чоловік у цивільному підігнав авто, о десятій повинна була з'явитися Анна, і ми мали рушити. Отак просто, і ніхто нас не проводжав, а всі інструктажі було зроб­лено напередодні.

Водій - малий рудий хлопчина, якого я напередодні бачив у спецвідділі, - мовчки віддав мені ключі від машини і почва­лав собі геть, а я з цікавістю, не поспішаючи, обійшов автомо­біль довкола.

Це був великий білий «ваген», майже новий, такий собі дім на колесах, суцільна буда з потужним двигуном (дизель - це добре!) та широко розставленими колесами всюдихода. А значить, при поворотах на великій швидкості буде цілком без­печним.

Відчинивши просторі задні двері, я піднявся всередину, занурився обличчям у нагріте повітря закупореної задухи.

Одразу при вході зліва була крихітна кухня, відділена пе­регородкою, з маленькою газовою плиткою, з начинням та де­якими харчами в невеличких шафках. Справа, за шторкою, зі стелі стирчав душовий розприскувач; я крутнув кран, у під­ставлену долоню хлюпнули тоненькі теплі цівочки (ага, ось чому дах автомобіля пофарбований начорно - там розташова­ні баки для води).

Пройшов до «кімнати»-кунгу. Це було досить просторе приміщення зі столиком, шафками та бічними скринями-лаками, котрі могли розкладатися, як ліжка. Зліва від вузького проходу до шоферської кабіни на стінці висів радіоприймач, справа - велике дзеркало. Я інстинктивно заглянув у темне скло - звідти на мене глипнув похмурий носатий парубійко з упертими очима та дебелими плечима одеського биндюжника; коротко обстрижена чуприна зовсім сива, підборіддя забруд­нила дводенна щетина. Оце, значить, отак симпатично я сьо­годні й виглядаю. Годиться...

Повернувся, став посередині буди: що ж, досить пристой­но, може, навіть, найпристойніше за останні часи.

Біля ніг на лінолеумі підлоги стояли дві військові брезен­тові сумки - велика й менша. Я розстібав їх без особливої ці­кавості, бо майже все, що було всередині, складав туди напе­редодні сам. Тільки в меншій сумці зверху лежав газетний згорток, якого поклав, вочевидь, хтось учора; то були доку­менти і гроші. Товста пачка «бонів», обв'язана синьою ізо­ляційною стрічкою, паспорт для мене («ага.., так.., двадцять п'ять років, одружений, місце проживання... Добре!»), ліцен­зія водія з моїм фото, довідка про важке поранення та звіль­нення від служби; паспорт на ім'я Анни Манич - теж в по­рядку, і - невеличка приємність - ліцензія водія на те саме ім'я (тож у мене в разі потреби буде дублер за кермом).

Так, а газетку-обгортку треба викинути - за «Час-Тіmе» при перевірці на «їхніх» блок-постах можуть і до стінки пос­тавити.

Я зняв свій старенький камуфляж і вбрався у приготовану одіж - вилинялі джинси та простеньку легку куртку. Розіпхав свої папери по кишенях і поклав документи Анни на стіл. По­тім почав розкладати своє «залізяччя», водночас перевіряючи його стан: два новесенькі пістолети «хай пауер» {2} з набитими запасними магазинами - до кишень на дверцятах кабіни; не­великий, але важкенький автомат «узі» {3} - за спинку пасажир­ського сидіння, аби в разі потреби дістати його правою рукою, тримаючи лівою кермо. Свій власний старий потертий «хай пауер» звично засунув зліва під куртку за ремінь. Пластикову пляшечку з німецьким зброярським мастилом кинув до ящика з автомобільним інструментом. Під сидіннями поклав кілька гранат, потім, нарешті, добрався до найголовнішого - до фут­ляра з гвинтівкою. Відімкнув защіпки, відкрив і замилувався: вона, рідненька, як і замовляв! - новесенька СР-25 {4}. зверху лежала записка, чіткі кругленькі літери доповідали: «Приве­дено до н/б стандартним патроном 0.308 на 300/600, перевір, на 300/1000. На 400 - КС+5. Ч/змащено по № 1. Батарейку краще буде поставити свіжу. Успіху, колего!» {5} і нижче - нероз­бірлива закарлючка. Що ж, дякую, колего!

Я люблю цю гвинтівку, «двадцятьп'ятку». Якщо порівняти її з людиною, то це буде ідеальний організм - не худий і не товстий, він виконує з помірними зусиллями напрочуд відшлі­фовані точні рухи; організм, у якому нічого ніколи не хворіє, а всі органи взаємодіють безвідмовно. Цю версію, зроблену несерійно (бо, на відміну від «серії», вона не автоматична, а з ручним досиланням), я полюбляю особливо, адже кожна з цих гвинтівок має свій неповторний характер. Мені зручно пра­цювати з цим снайперським прицілом, а всі нехитрі пристосування гвинтівки вражають своєю мудрістю і простотою. (Ірак­ські курди дарують чоловікам з нагоди будь-якого свята тільки зброю - і на весілля, і на день народження. Чудовий звичай! Хто б мені оце так, на кожен день народження... Я «шизонутий» на добрій зброї, є гріх).

Пильно оглянув усі чорно-блискучі сталеві деталі і захо­дився прилаштовувати гвинтівку - третього учасника нашого з Анною «турне» - під декоративну пластикову панельку за спинками сидінь у кабіні «вагена». Вся штука була в тому, що­би сторонній не міг її знайти при поверховому обшуку, але для мене повинна була залишитися можливість миттєво вис­микнути гвинтівку зі схованки в разі термінової потреби. Себ­то, якщо мені доведеться екстремально покидати авто, то це буде найперша річ, котру я заберу з собою.

Всю решту дрібничок із футляра - щіточки, шарошки, шомпол та виколотки - висипав гамузом до ящика з автоінструментом. Порожній футляр - пласку м'яку сумку з твердим каркасом - поклав до скрині з різним манаттям.

Перейшов до кабіни, всівся за кермо і оглянув панель з приладами. Нічого нового, незнаного. Спробував педалі та ва­желі: о'кей!

До машини хтось підійшов, я висунув голову: Анна.

- Добридень, - вона заглядала в кабіну знизу вгору; стояла в позі семикласниці перед класною дошкою, а в голосі, як і вчора, бринів смуток.

- Ми поїдемо на оцьому..? - не знайшла вона підхожого слова, розглядаючи «ваген». А я тим часом розглядав її при денному світлі, бо вчора ввечері в штабі такої змоги не мав. Середнього зросту, дуже струнка, худенька, засмагла, трохи хвилясте русяве волосся до пліч, правильні риси обличчя, симпатичний маленький носик, карі очі; вона виглядала б ду­же милою, навіть красивою, якби не застиглий вираз завмер­лого смутку. Цікаво, скільки їй років? За паспортом - двад­цять шість, але хлопці зі спецвідділів люблять прибрехати у фальшивих паспортах, бо вважають, що так буде більше кон­спірації. От і мені додали п'ять років до моїх власних двад­цяти - скористалися тим, що маю набагато старший вигляд... Ну, в будь-якому разі, на роль «дружини» ця дівичка згодить­ся; принаймні, не підсунули мені стару тітку, та й страхолюдкою її назвати гріх.

Помітивши, що я розглядаю її, вона зрозуміла це по-своєму:

- Я поїду не в цьому одязі, зараз перевдягнуся, там, усере­дині.

- На столі лежать твої документи, забери, - я вирішив одразу перейти на «ти».

Її інтонація і вимова видавали в ній вінничанку або хмельничанку, словом, подолянку.

* * *

Ми виїхали з міста - тимчасової (вже третій рік!) столиці.

За передмістям проминули невеличкі овочеві ділянки, дбайливо оброблені в цю неситу пору руками городян, і розпо­чався степ - вицвіле, несіяне вже третій рік поле з поваленими подекуди стовпами при асфальті. Дорога губилася вдалині се­ред трави, пожовклої від недавньої липневої спеки. Як на водійське око, асфальт, хоча й побитий давніми слідами танкових гусениць, був досить рівним, а може, то був ефект їзди на ши­роких колесах, але їхалося м'яко і вигідно; вайлуватий з виг­ляду «ваген» слухняно реагував на кожен порух керма.

Я люблю розмовляти в дорозі. От і зараз, під час довгої обридлої мовчанки, гадав - з чого почати розмову.

- В кишені на твоїх дверцятах — пістолет. «Ха-пе», пер­ший патрон вже в патроннику, розберешся? В разі чого...

Вона подивилась на мене мовчки і... з докором у погляді. Так, і що ж то має означати? Що зброя - не жіноча справа? Але на пса мені здався такий напарник! Чи малося на увазі - «не вчи вченого»? Але моє попередження - звичайна річ. А взагалі, чи вміє вона стріляти?..

- Я скінчила піврічний курс у Тернопільській диверсійній школі, - вона сказала це по добрячих трьох хвилинах («і року не минуло!»)

На думку мені спало питання, яке цього разу було цілком доречним, бо вчора ми у штабі про це говорили якось некон­кретно:

- Як ти все-таки будеш повертатися, коли ми скінчимо?

- Це залежатиме від способу проведення акції.

- Тобто?..

- Якщо все буде нормально, то разом з тобою. А якщо ти схибиш, то вирок виконаю я - як твій дублер; але тоді тобі не доведеться на мене чекати, повернешся вже сам.., - це була її найдовша фраза за весь час знайомства.

То, значить, вже отак справа виглядає. Хлопці вирішили підстрахуватися. Але якщо вона має прямий доступ «до тіла», а їй призначили все-таки другу чергу, то нею не хочуть ризи­кувати. І чому було не сказати про все одразу? Біс із вами, яка різниця, роботу зроблю. Та й гроші вже взяв. Цікаво - вона теж гроші отримала? Чи вона з фанатів, «ура-патріотів»? Але ж претендує на професіонала - зі своїм диверсійним курсом. «Для приколу» я поцікавився тоном наївнячка:

- Слухай, то ти, мабуть, ще й військове звання маєш?

- А що?

- Ну, раптом ти виявишся офіцером?.. Лейтенантом чи на­віть капітаном...

Вона перебила з легкою нехіттю:

- Вгадав, я лейтенант.

- Ой, дозвольте не вставати, пане лейтенанте?

- Дозволяю, - в її голосі не вчулося жодної інтонації, аж нецікаво стало далі блазнювати.

Дорога повернула проти сонця, я опустив щиток над лобо­вим склом, аби не сліпило очі. Гарна погода. Ще трохи жарких днів, а потім прийде черга на бабине літо - м'яке і красиве.

Що ж, хлопче, тобі поталанило - тільки з учорашнього дня «жонатий», а «дружина» вже офіцер! Скосив очі на напар­ницю, вона неначе придрімала. Що - вночі не виспалася?

З певною зухвалістю розглядав далі: тендітні руки, перев­дягнулася у простеньку сіру блузку і коротку спідничку, а з- під неї - гм, цікаво, дуже гарні ноги, з гладесенькою шкірою і аж занадто стрункі. Піймав себе на думці, що вперше подумав про неї як чоловік про жінку. Це було трохи дивно для самого себе, адже такі нюанси в роботі мені досі не траплялися. «Чо­му б і ні?» - майнула нахабна хлоп'яча думка: все, як у заяло­жених сюжетах американських бойовиків з романтичним і красивим хепі-ендом. Себто, вони виконують удвох небезпеч­не завдання, їх зближує ризик, а в кінці вони цілуються, стом­лені, замурзані й закривавлені (не дай Боже!). Ні, даруйте, обійдемося без хепі-енду, аби тільки без крові!

Ще зовсім недавно, пару років тому, я страшенно любив дивитися американські кінобойовики, аж «відак» перегрі­вався. А зараз, якби була змога, з насолодою дивився би самі лише мультики. Про кота Матроскіна. І про козаків - як вони у футбола грали.

Упоперек дороги завиднівся шлагбаум, збоку від нього - невелика фанерна халабуда, обкладена мішками з піском - це був ще один із «наших» постів. Біля шлагбаума на побитій та­буретці сидів літній неголений ополченець, роздягнений до пояса, поруч на землі валявся сталевий шолом, а біля нього фляга у брезентовому чохлі. На стояку шлагбаума висів ма­ленький радіоприймач з примотаною лейкопластирем великою батарейкою.

Ми вже не мали права без потреби розконcпіровуватися, тому покірно подали на перевірку свої «липові» документи. Постовик із виразною нудьгою в очах почав гортати їх. Жар­ко: його «калашніков» зі здвоєними магазинами немов прилип до спітнілого засмаглого торсу. З-за будки вибігло двійко ма­леньких пузатих цуценяток, полізли під ноги, заграючи одне до одного. Постовик переступив через них нечищеним порепаним чоботом, обійшов «ваген», зазирнув до кунгу, махнув рукою - «поганяй!» - і підняв шлагбаум.

Решти солдатів не було видно, не відчувалося навіть при­сутності тут іще когось. Цікаво, їхні командири і справді вірять, що цей пост грає якусь роль? Адже за такої «організа­ції служби» цих дядьків можна передавити, мов курчат. Та й взагалі - той, у кого документи чи ще там щось не в порядку, спокійнісінько може об'їхати цей пост хоч би он тією даль­ньою лісосмугою.

Розмірено замурчав дизель «вагена». Анна знову відверну­лася до вікна, стуливши очі.

- Якщо хочеш спати, то йди до кунгу, лягай.

- Ні, дякую, тут краще. Сонечко, вітерець, приємна бе­сіда...

Ого, прорізалося почуття гумору! На її обличчі промайну­ло щось подібне до посмішки, і хоча не годилося то назвати саме посмішкою, в кабіні стало немов затишніше. Подружко, розслабся, перед нами дорога довжелезна, як собача пісня, а від твого траурного настрою вона стає нестерпною вже пер­шого дня!

Але вона далі мовчала.

Я простягнув руку, ввімкнув радіо, знайшов інформацій­ний канал. «Державники» завзято хвалилися своїми успіхами (смішно, в чому вони їх вбачають, адже військово-політична

ситуація застигла в мертвій точці, мабуть, з рік тому?). Лідер «державників», розставляючи значущі паузи між словами, звинувачував лідера «радянців» у особистій ініціативі полі­тичного терору: «Через півроку людство вступить у двадцять перше сторіччя... А цей, з дозволу сказати, політичний діяч - кривавий убивця - потягнув нашу країну назад, у сімнадцятий рік, у пекло більшовицької різні!.. А народи континенту спо­кійно спостерігають, як поруч із ними, у центрі Європи...»

На мить я уявив їх обох: першого - чорновусого, худого, повільного у словах, і другого - опецькуватого солідного дядька в сивій лев'ячій шевелюрі: його так і називали серед найближчого оточення - «наш Лев». Власне, цього Лева я й повинен вполювати. Еге, тепер не я, а ми ж бо вдвох. Зиркнув на Анну, її очі дивилися в неіснуючу точку десь на горизонті: вона теж прислухалася до радіо.

- Ти знаєш Лева особисто? Якщо не таємниця - звідки? - запитав я.

- Чому ти так подумав?

- Будь-кого до нього не підпустять.

- Мене пустять - як тільки сповіщу, що хочу побачитися з ним. Колись він товаришував з моїми батьками. І був добрим приятелем...

- Гм... І це не завадить тобі «замочити» його? До речі, як ти збираєшся це зробити?

При слові «замочити» вона випрямилася на сидінні і кину­ла на мене зхолоднілий погляд.

- «Замочити» - так кажуть кримінальники.

- І «фахмани», - коротко уточнив я.

- Хто?..

- Себто фахівці. Так називають досвідчених серед нас.

(Кільканадцять секунд паузи).

- Слухай, а... «мочити» - це твій основний фах?

- Від певного часу — так.

- Як давно?

- Давно. Дуже. Завжди.

- Твій фах... Він справляє тобі приємність? «Мочити»?

В її голосі була прихована огида. І хто ж питає - баришня, яка, якщо я з якоїсь причини не впораюсь, то закатрупить сво­го давнішнього приятеля! Може, відповісти їй, що я, принай­мні, не вбиваю давніх друзів? Хоча, задля справедливости, ме­ні просто ще не доводилося вбивати давніх друзів. Та нехай вже, не будемо напружувати милу бесіду.

- Я не задумуюся над тим. А приємність мені справляє сам процес стрільби, як у тирі. Приємність приходить від доб­ре підготовленого і влучно виконаного пострілу.

- Але ж це вбивство...

- Еге ж. Оце ми з тобою якраз і їдемо: я - різати немовлят, а ти - грати прелюдію Брамса в Рожевому залі філармонії, - все ж не стримався я.

Вона байдуже відвернулася до вікна і знову закрила очі. Я вигорнув цю фразу без особливого роздратування, бо вже кілька разів стикався з прихованою чи відвертою огидою до себе, до своєї роботи. І звик точнісінько так само, з такою са­мою відразою, ставитися до цих «гидливих», бо зазвичай доля зводила нас в одній і тій самій ситуації: вони вказували мені, кого я повинен «прибрати». То чим вони ліпші за мене? Тим більше, що вони й не підозрюють: гроші - не першопричина мого ремесла.

Вона різко повернулась, і я вдруге за сьогодні запідозрив, що вона надто здогадлива:

- Але ж ти береш за це гроші...

- Я ж повинен якось жити. Уяви собі - снайпери теж час від часу хочуть їсти і хоч зрідка вкриватися теплою ковдрою. А я, як на гріх, не записаний на постачання до жодного з пол­ків, тож військо мене не годує і не вкриває. Окрім того, майже всі залізячки, потрібні для своєї роботи, мені доводиться ку­пувати в «чорних» постачальників за свій кошт.

Знову погляд у вікно. «Ноу комментс». Але й мені знову стало цікаво:

- Слухай, а ти задля чого йдеш на це діло? Ти ідейна? Чи це - особисті рахунки?

- Так, особисте

З таким напарником я, певно, стану мовчальником. Хоча при моєму ремеслі це звичайна річ. Ич, надула губенята.

В її руках звідкись з'явилася почата пачка цигарок. Вона до всього ще й палить! Якщо почне струшувати попіл на під­логу кабіни, то прожену з кабіни до кунгу. Принципово: «Соблюдайтє чистоту!» А то дишать нєвмоготу...

Анна мовчки простягнула мені цигарки, я мовчки запере­чив - хитнув головою. Вона клацнула запальничкою, затягну­лася, випустила дим. Потім змінила позу, випростала свої стрункі засмаглі ноги, і вони опинилися в бічному полі мого зору.

«Напарниця з гарними ногами. Рита теж мала гарні ноги. Ну, давай, згадуй. Чи - уявляй? Ноги Рити, фігуру. Ні, це не уява, це все-таки згадка. Рита була висока, трохи вища за Анну, майже мого зросту. Довге пишне каштанове волосся, слід від щеплення на лівому плечі. Стоп, пізніше вона була коротко підстрижена; чому вона підстриглась?»

- Ми будемо обідати? - це Анна повернула мене до дій­сності.

- Так, мабуть, уже пора.

- Тоді - зупиняй.

- Перейди до кунгу, віднайди там щось у шафках, кухня біля задніх дверей, покличеш, і я стану.

Вона підвелася і зникла в проході між сидіннями. Озва­лася з кунга по кількох секундах:

- Я не можу готувати, коли машина хитає, зупиняй, - її го­лос був категоричним, як у дитини, яка знає, що старший будь-що підкориться, оскільки вона НЕ БУДЕ - і все тут. Не­хай, у будь-якому разі є можливість поледакувати, адже кухня - справа від Бога жіноча.

Зупинивши авто на узбіччі, я не виліз одразу з-за керма, а сперся на нього підборіддям і далі сидів, спостерігаючи в го­рішнє люстерко: через прохід було видно, як Анна порпається в шафках, розпаковуючи спецхарчі з НЗ диверсійної служби, як ставить на вогонь начиння і починає накривати на стіл. Прямісінько тобі сімейна ідилія. А що, непогано було би зараз їхати удвох з подружкою на цьому «вагені» до моря... Щоб зу­пинитися на гарному піщано-білому березі, напнути тент і по­байдикувати собі коло хвиль...

-  Лейтенанте, а давай опісля всього поїдемо до моря...

- Що? Пробач, не розчула.

- Та так, нічого, дурниці...

Добре, що не розчула. Дурень: йому вже й море засвіти­ло... Що, вже втягнуло в роль? І взагалі, хто вона тобі, що ти про неї знаєш?

За обідом обмінювалися незначними уривками фраз. Вста­ючи з-за столу, я ввічливо подякував за смачний обід, вона відповіла сухо й коротко: «Нема за що». Я вирішив звикнути до її небагатослівності та похмурого виразу обличчя. В цьому є свої позитиви: принаймні хоч не базікає без кінця різних ні­сенітниць на жіночий манер.

І все ж не втримався, коли по обіді ми зійшли на запилюжену траву, на узбіччя:

- З тобою щось не в порядку, щось не так?

Вона підвела спокійні очі:

- Що ти маєш на увазі?

- Маєш такий... засмучений вираз обличчя.

- Обличчя як обличчя. Ну що - поїхали далі?

- Так, вперед.

Анна вмостилася зручніше на своєму сидінні, я завів дви­гун, секунду послухав його ритмічний, злагоджений звук, по­тім рушив. У момент, коли авто набирало швидкість, її слова прозвучали для мене несподіванкою:

- Полюбляєш у дорозі розмовляти?

- А ти що - думки читаєш?

- Просто я - психолог.

- Всі ми психологи - хто ліпший, хто гірший...

Я професійний психолог, якраз перед війною скінчила університет.

Ага, ось чому вона діставала мене з тими емоціями від мо­єї роботи, «рейдова онука - доня Кашпіровського... Ну куди вже нам, з нашою загальною середньою освітою!

Я глянув на неї:

- Подобалося таке заняття?

- Яке - «таке»?

- Колупатися в людських душах.

Вона... посміхнулася! Посмішка на її обличчі була такою приємною, що я забув, про що питав.

- Це була цікава робота.

- Розкажи.

Посмішка зникла. Даруйте, пані, але я якраз не психолог, щоб розуміти вас без слів. Я звичайний парубок за кермом, і мені по-шоферському нудить обопільна мовчанка; не вима­гаю, щоб ви мене тут розвеселяли, але якби я був на вашому місці, то підтримав би розмову бодай із чемності. До неї, ма­буть, згодом теж дійшло те саме, і вона заговорила:

- Чим ти займався до війни?

- Нічим. Просто нічого не встиг.

- Скільки тобі років? Якщо це не секрет.

- В лютому виповнилося двадцять.

Краєм ока я зауважив, що вона розглядає мене:

- Виглядаєш на значно старшого - завдяки сивині... Як ти примудрився так міцно посивіти? Хоча, що я питаю - війна... Мені у штабі трохи розповіли про тебе - про деякі твої... под­виги. Це правда, що ти із гвинтівки збив бомбардувальник над Кіровоградом, та ще й з першого пострілу?

- Правда. З «макміллана» [6], зі снайперської.

- Як в кіно: такий собі юний супермен. А маєш якийсь мирний, нормальний фах?

- Я снайпер.

- Зрозуміло.

- Що зрозуміло?

- Що ти - снайпер...

Вона таки точно зануда!

- Є такий анекдот про парашутиста. Стрибнув уперше з літака і з переляку забув, як відкрити парашут. Назустріч від землі летить угору чукча. Парашутист питає: «Не знаєш, як відкрити парашут?» А той відповідає: «Чукча не десантник, чукча - сапер».

Реакція - ніяка. Анна запалила цигарку і випустила дим у вікно. Я ще трохи почекав і запитав:

- Що, не смішно?

- Смішно, - відповіла вона відсутнім голосом.

- Зрозуміло.

- Що зрозуміло?

- Що ти - психолог.

Вона подивилася на мене, ніби щось зважуючи, і посміх­нулась. Ну й посмішка ж - сонечко! Якщо вона буде хоч інко­ли отак посміхатись, то такий напарник мене влаштовує. При­наймні - в момент посмішки, а з рештою часу - побачимо. Хоч і зануда, а таки симпатична.

Так, наступний пост - перед своєрідною «лінією фронту». Тут теж повинні бути ще свої, але далі вже почнеться «нічия» територія, де влада може мінятися щодня.

При дорозі стояли двоє з автоматами і в бронежилетах, зліва бовваніло кулеметне гніздо, за мішками з піском стирча­ла голова в шоломі, з правого боку у віконці халабуди насто­рожилося дуло ще одного кулемета. У затінку стояла притуле­на до стіни срібляста труба «Стріли» [7], поруч лежали один на одному кілька металевих «блинів» протитанкових мін без за­пальників. Справа і зліва тягнулися окопи, подекуди затягнуті картатою маскувальною сіткою; невисока трава добре ховала бруствери. Серйозні хлопці, все обставлено «по-дорослому». А то що? - збоку від дороги, трохи далі в степ, стирчали на невеличких горбиках три дерев'яні хрести, пов'язані вицвілими на сонці рушниками чи хустками. Еге, на цьому посту зна­ють, почому фунт лиха... Але ж і молодці: протягом двох ро­ків стримують тут Левову наволоч.

Один з постовиків, справа, з пожмаканою пов'язкою Ко­зацтва на лікті, тримав палець на спусковому гачку, запобіж­ник «калашникова» був спущений, дуло дивилось на кабіну; другий, тримаючись так, щоб не підставитися під ствол коле­ги, підійшов до моїх дверцят:

- Доброго здоров'я, вийдіть з машини, покажіть докумен­ти. Куди їдете? У будці є хто-небудь?

Поки вони перевіряли документи, автомашину і записува­ли все це до якогось журналу, я знуджено тупцював біля кабі­ни. Засмерділо бензином, і я потягнув носом: ні, це не від «вагена», а он звідти, з-за будки КПП: молоденький сержантик схилився над великою бочкою, старанно розмішував щось ве­ликим черпаком, поруч стояла каністра і велика бляшанка, за­ляпана мазутом. Ще один солдат, у танковому комбінезоні з підкоченими рукавами, розставляв рядочком порожні червоні пластикові кубки з-під «кока-коли»; поруч лежали стосиком довгі шпичасті гранати до РПГ [8]. Авжеж: колотять саморобний напалм для насадок до протитанкових гранат [9]. У перші дні війни я теж цим займався...

Протягом усієї процедури перевірки Анна зберігала нап­ружений вигляд, а коли ми рушили і трохи від'їхали, уважно подивилася назад у бічне люстерко.

- Трохи далі тепер будуть, певно, вже чужі пости, - сказав я, не відриваючи погляду від дороги.

- Вони досі дивляться услід, - її голос прозвучав трохи знервовано.

У мене майнув здогад:

- Ти давно не була за містом?

- Так...

- Не нервуй, усе буде гаразд.

- Будемо сподіватись.

- Давай, ліпше поговоримо ось про що...

Я почав інструктувати її, що робити в разі екстремальних ситуацій, під час перевірки на постах; пояснював, чому не можна закривати бічне скло, кому і який сектор треба контро­лювати стволом... Протягом мого викладу Анна була зосеред­женою і серйозною, а її очі дивилися на мене уважно і стурбо­вано. Я відчував, що вона запам'ятовує все точно, це вселяло довіру до неї, от тільки ще одна деталь...

- Тобі вже доводилося стріляти?

- Так, нас багато тренували, з усіх видів зброї.

- Я маю на увазі - в людину?

Довгий уважний погляд:

- Ні.

Власне, цього я й сподівався після всіх її розпитувань. Не сказати, щоб мене це розчарувало, знаю, що завдання вико­наю сам, але в дорозі доведеться пильнувати за двох. Головне - не показати їй, що я тепер на неї не розраховую, треба роби­ти вигляд, що - навпаки:

- То це в тебе - бойове хрещення?

- Не можна так казати! Хрещення є актом діаметрально протилежним до того, що ми збираємося зробити!

- Не чіпляйся до слів. Так кажуть про новачків.

- А я кажу про суть.., - і вона зробила трохи нерішучу па­узу: - Як тобі було, коли ти вперше вистрелив у людину?

- Ніяк. Я вистрелив - людина зникла.

- А потім? Як було потім?

- Ніяк.

- А чому ти став фахманом?

(«Запам'ятала!»)

- Це довга історія.

- У нас багато часу, встигнеш розповісти.

- Це професійна цікавість психолога?

- І так, і ні. Я вже трохи знаю, як воюють - хто і за що. Але ти і тобі подібні - окрема група. Ви не будете зображати війну, аби тільки отримати гроші, як це роблять усі найманці. Ви берете гроші тільки тоді, коли збираєтеся вбити конкретну людину. Це нагадує функцію ката. Чому ви це робите? Пси­хічне збочення чи жадоба до грошей, поєднана з браком інших професійних навичок? Що штовхає вас до виконання вироку?

О, нарешті прорвало хмару... Я вирішив піти на відвер­тість:

- Я не належу насправді до групи найманих убивць.

- Але ж ти саме цим займаєшся?

- Як тобі пояснити... Скажи, ти сама попросилася, щоб те­бе послали знищити Лева?

Вона відповіла не одразу:

- Мені запропонували бути твоїм дублером - я погоди­лася...

-... з особистих мотивів, - довершив я її відповідь, - Мож­на сказати, в мене теж є особисті мотиви до виконання цього завдання.

- Ти теж знайомий з Левом? Чи він завдав тобі якоїсь кривди?

- З мене досить того, що я знаю про його вчинки. Місяць тому він віддав наказ про знищення табору біженців у Глухові, там було дві тисячі ні в чому не винних цивільних. Вже тільки цього факту вистачить, щоб Лев більше не мав права на життя. Щоб не віддавав більше таких наказів. Та й, зреш­тою, вся ця війна - на його совісті...

- Береш на себе функцію такої собі ходячої справедливос­ті? - в її очах засвітилася відчужена іронія.

- Скоріше, я - рука справедливості. Ти назвала мене ка­том, а я би погодився з іншим визначенням, скажімо - «екзорцист», хоча й це не досить влучно. І ще одне... На відміну від багатьох, я не вмію ходити у великому табуні під тими чи іншими гаслами, хоча від самого початку чесно воюю в таборі «державників».

- Не хочеш заангажовуватися в політику?

- Річ навіть не в цьому. Просто, коли, скажімо, наш найго­ловніший раптом теж віддасть наказ про знищення біженців, то я, можливо, застрелю і його. Хоча сьогодні саме з його бла­гословення їду стріляти в Лева. А в політику не лізу, це так - тому що не вірю лідерам. Ми з тобою належимо до одного по­коління, тож, мабуть, погодишся, що нас завжди дурили май­же всі лідери: ліві й праві, партократи й демократи... І майже всі наші галасливі вожді завжди чомусь виявлялися врешті-решт маленькими жалюгідними людьми. Саме вони примуд­рялися компрометувати свої-таки величні ідеї. Вони проґави­ли державу, а ми тепер намагаємося її відстояти - своєю кро­в'ю. Я, може, образив твої патріотичні чи партійні почуття - стосовно нашого лідера? Бачиш, мені однаково...

Анна перебила дещо роздратовано:

- Я ніколи не належала до жодної партії і ніколи не була горластою патріоткою.

- Тоді навіщо тобі це все? Мотиви особисті, але аж нас­тільки сильні, що вимагали від молодої гарної жінки, психо­лога, катуватися цілих півроку на диверсійному курсі?

«Велика мовчальниця» знову відвернулась до вікна. Я так і прокоментував жартівливо-поважним «голосом за кадром»:

- «І тут велика мовчальниця знову відвернулася до вікна».

Вона легенько посміхнулася, потім з тією самою іронією продовжила тему:

- А ти не багато на себе береш, намагаючись стати істи­ною в останній інстанції?

- Я не є істиною в останній інстанції.

- Але ж і береш на себе право вирішувати питання про життя і смерть.

- Я тільки вирішую, насамперед для себе, що дехто не має права далі чинити зло. Цього разу моє рішення збіглося з на­мірами командування... Так-от, прийнявши таке рішення, по­чинаю діяти - своїми методами. Бачиш, дехто знищує вико­навців жорстоких наказів, бомбардуючи міста, але при цьому гинуть сотні мирних мешканців. А я одним пострілом зни­щую тільки його одного - автора жорстоких наказів.

Чого вона до мене причепилася? Кожен воює, як уміє. А вона не відставала:

- Можна видалити ракову пухлину, але ж залишаться ме­тастази.

- Хтось займається метастазами, я - пухлиною...

- А чому ти не воюєш в армії чи в ополченні? Такий собі вільний стрілець Робін Гуд?

- Не люблю, коли мені вказують ціль у наказовий спосіб. Я сам собі вибираю мішень.

- Ох, як романтично! - це прозвучало відверто насмішку­вато, але я не відреагував. Хай собі думає, що хоче. Сказала б оце: «Розкажи, хлопче, про себе» - я б залюбки; так ні, вчини­ла допит, як сільський батюшка блудливій молодиці на сповіді.

Я трохи зменшив швидкість, обминаючи гармату спалено­го заіржавілого танка. Він стояв на правому узбіччі (довкола валялися гільзи різних калібрів), а його гармата нависала на добрих два метри впоперек дороги. «Сімдесятдвійка» - від­значив автоматично і згадав одну із своїх дитячих фотографій: я, п'ятирічний пацан, сиджу на похилій броні такого самого танка зі справжнісіньким автоматом у руках, поруч стоїть батько у військовій формі з погонами старшого лейтенанта - він служив тоді ванькою-взводним у танковому полку...

Давня стерня обабіч дороги ще зберігала сліди бойових машин, подекуди попеліли вигорілі плями, через які не про­бився придорожній бур'ян - так буває після напалму. Сонце від зеніту вже звалилося до горизонту, кидаючи косими про­менями відблиски на тих гільзах, що не встигли ще окисли­тись і потьмяніти.

Бойовище було великим: далі темніли металевими купами ще кілька танків та бронетранспортерів, тягнулися обсипані канави окопів, подекуди стирчали потрощені вибухами коло­ди бліндажних накатів; тут і там валялися порозкидані сна­рядні піддони, порожні контейнери РПО [10], роздавлені колеса­ми патронні цинки, протигази та інший воєнний мотлох...

Ця картина - досить рідкісне для здичавілого степу видо­вище, бо вся стрілянина відбувається переважно в містах, де прихильники того чи іншого табору захоплюють владу, а по­тім стараються її не втратити, підтримуючи при цьому зв'язок зі своїми в сусідніх містах по радіо. Заволодіти більшою тери­торією ніхто не ризикує, і на вільному просторі між містами ґрасують невеликі загони, мобільні й не підпорядковані ніко­му; до них пристають ті, в кого війна знищила дім і родину, часом дезертири, шукачі пригод та різна наволоч. Цих хлопців я особливо не боюся - здебільшого їх цікавить грабунок у не­величких містечках та більших селах, куди вони вчащають, мов лисиця до курника. Навряд чи становитиме для них пев­ний інтерес переїжджа молода подружня пара, хіба що заціка­вить саме авто для якоїсь спеціальної нагоди, але то звичай­ний на ці часи ризик.

Напарниця задрімала. Голову приткнула в куточок підго­лів'я сидіння, худенькі плечі беззахисно опустилися.

Я увімкнув фари і ще з годину їхав у присмерку, що вже густішав довкола жовтих плям світла на мерехтливому асфальті. Проїхав село - воно купчилося хатами по обидва бо­ки шосе, і тільки в деяких із них мляво й принишкло жевріло у вікнах жовте світло свічок чи гасових ламп. Така була ко­лись побрехенька: запитали в сільського дядька, чому це в нього аж десятеро дітей, а він пояснює, що електрики у них у селі нема, увечері тоскно, отож і лягають рано... Цікаво, чи бу­де після цієї війни демографічний вибух? І взагалі, як то воно буде - по війні?

Нікому ще не признавався про свій гріх: я думаю про вій­ну не так уже й погано. Чи, може, сказати по-іншому: боюся думати про труднощі, що чекають після війни, а вони будуть - адже треба буде якось облаштуватися, устаткуватися... А як воно, до холери, робиться?

От на війні все набагато простіше, голову сушити не тре­ба. Я почав свою війну ще пацаном, тому й боюся того, що попереду. Я цілком самостійний і рішучий як солдат, як окре­ма бойова одиниця, але підозрюю, що у звичайному мирному суспільстві буду зовсім безпорадним. Від цих побоювань мені досить-таки імпонує воєнна певна свобода дій, навколишній бардак і відсутність будь-яких умовностей: бомба впала трохи далі - от і добре; пожер сала надурняк - кайф; помився га­рячою водою в теплому місці, виспався - рай... Сьогодні тут, завтра - там; ні до кого й ні до чого не прив'язаний, сопливі діти вдома не скавчать і замазку на вікнах з голодухи не обгризають...

Нещодавно здибався якось із одним старим американцем - найманцем (він ще з часів В'єтнаму по всіх гарячих точках комуняк відстрілює), то цей зарізяка висловився так: «Найсолодше в житті - це безвідповідальність, бо дає особисту сво­боду робити те, що хочеться...»

Я не сказав би, що мені хочеться протягом усього життя робити дірки в живих людях, але ж і нічого іншого поки що проїхавши вздовж неї зо двісті метрів, уже в темряві закотив «вагена» в чагарник між дерева якомога глибше. Натиснув на гальмо, машину хит­нуло, під колесами затріщало галуззя та коріння - Анна про­кинулася і підняла голову:

- Де це ми?

- Готель «Лісовий». Ваш номер-люкс на другому поверсі. Вечерю вже накривають у ресторані, - і, повернувшись до проходу в кунг, заволав: - Офіціанте, гості вже прибули!

- Натяк зрозуміла! - з штучно-покірною міною відпариру­вала вона, випростала руки і потягнулася, вигнувши спину, мов кішка. У хребті в неї раптово щось голосно хруснуло, і ми розсміялися. Наш сміх був безтурботним, а ще - коли вона сміялась, то мала вигляд дівчинки-підлітка.

Перейшовши до кунгу, я увімкнув від акумулятора світло.

- Тут затишно, правда?

- Так, чудова машина.

Анна взялася куховарити. Прихопивши інфрачервоний пристрій нічного спостереження, я вийшов надвір. Постояв трохи в теплій темряві, вслухаючись на всі боки. Панувала цілковита тиша, тільки було чути, як за стінкою кунга Анна господарює з посудом. Підсвічуючи під ноги кишеньковим синім ліхтариком, вийшов з кущів, увімкнув пристрій і приту­лив до очей: в радіусі дев'ятисот метрів лежав здичавілий степ, жодних забудов, місце для ночівлі було вдалим.

...Вже аж наприкінці вечері я згадав:

- У нас є кілька пляшок випивки - будеш?..

Вона без роздуму ствердно хитнула головою. Спиртне бу­ло призначене на хабарі для постів, але яке то має значення, якщо вип'ємо по чарці для релаксу! Я відкоркував «коньяк», виготовлений вже під час війни (це було видно з наліпки, над­рукованої на ксероксі). Ерзац видався досить непоганим на смак, але зловживати не годилось: якщо там якась «хімія», то завтра голова репне.

Від алкоголю Анна трохи розбалакалась, оповідаючи якісь бувальщини зі свого довоєнного студентського життя. Може, то було цікаво й дотепно, але мені думалося своє.

Випивка почала потрохи розслабляти денну втому, зроби­лося кволо, але приємно. «Чужа незнайома людина, з якою доля звела на кілька днів... Про кого це вона?.. Я прослухав початок... Як вона все-таки гарно сміється...» Аби показати, що я слухаю, кілька разів ствердно хитнув головою, мляво посміхаючись. «Вона тендітна, мов домашня кішка. Схоже, вона з тих гуманітаріїв, безмежно вдячних співрозмовникові, який може мовчки слухати їх, п'яненьких, при пляшці на кух­ні до самого ранку... Що дитячого є в її обличчі?... Дивне обличчя... Цікаво, як тебе звати насправді?..»

Вона замовкла так раптово, що до мене дійшло: останнє питання я задав уголос. Поклала недопалок цигарки в попільняну купку на одноразовій картонній тарілці, простягнула ру­ку до своєї картатої сумки й витягнула звідти паспорт, але інший, не той, котрий я тримав у руках вранці. Подаючи мені, вона відкрила його на першій сторінці.

- Це мій справжній паспорт, - сказала, підперши лівою до­лонею підборіддя. «В миру» її ім'я було Тетяна, Таня.

- Навіщо ти взяла справжній паспорт із собою?

- Коли ми приїдемо на місце, я буду послуговуватися саме ним, а конспіративний знищу, - з її тону стало ясно, що цю де­таль хтось чітко спланував, тому ще якісь питання з цього приводу зайві.

- Але ж хоч офіцерське посвідчення здогадалася не взяти з собою?

- Я не лейтенант, заспокойся. То я пожартувала... Мені не присвоїли звання, і навіть моє прізвище у списках диверсійної школи не значиться. 

- А в мене теж немає звання. І жодної нагороди. Моє прізви­ще не значиться в жодних військових списках. Я Просто Снайпер. Я існую, але разом з тим мене ніби і нема, і це влаштовує всіх.

Вона зібралася вийти надвір, і я дав їй ліхтарик. Коли за нею зачинилися двері, відкинувся на м'яку обшивку стінки, притулив повіки.

«..А, таки згадав: Рита підстриглася після першого нашо­го спільного рейду.

На зворотній дорозі, коли до табору залишилося кілька кі­лометрів, останній, мабуть, у місті патруль надумав зупинити нас, а в мене не витримали нерви: замість зупинитися і спо­кійно подати документи на перевірку, я натиснув на акселера­тор майже одразу пролунала навздогін автоматна черга, і в лобовому склі хряснула кругла дірочка з ламаними білими промінцями на всі боки. Рита, з її блискавичною реакцією, вже тримала в руках автомат і почала перебиратися між сидін­нями назад, щоб підняти брезент і нахабно відстрілюватись. Як на мене, то я не хотів здіймати зайву стрілянину, до того ж я знав Ритину зухвалість: навіть якщо я зверну зараз на іншу вулицю і той патруль зникне за рогом, вона все одно буде жбурляти гранатами, як камінюками, в кожен мундир на тро­туарі; я рішуче штовхнув її на бляшану підлогу «джипа» і гар­кнув: «Шолом натягни, зараз на виїзді - КП, якщо там почули стрільню, то буде нам!..»

Вивертаючи з останньої перед виїздом вулиці, я скинув швидкість і на залишках нервів, як ні в чому не бувало, почав наближатися до рогаток - КП, а Рита - я швидко озирнувся - сиділа на підлозі, упиралася в борт своїми довгими ногами, тримаючи готовий до пострілу автомат; дисонансом до розід­раного, але все ще гарного плаття був сталевий шолом на го­лові, з-під нього падало волосся на лоба, на очі, і Рита, зако­пиливши нижню губу, намагалася здути пасмо, що прилипло до спітнілого чола. «Яка тут, до біса, перевірка!» - а попереду вже, зупиняючи нас, здіймав руку солдат з пов'язкою на рука­ві; він був на вигляд зовсім спокійним, можливо, він і не чув тих пострілів у місті, але ж Рита!.. І свіжа дірка у склі... «Про­бач, зольдат...» - і я знову вдавив педаль акселератора. Черга навздогін пролунала після того, як ми віддалилися на якусь сотню метрів, і тоді в кабіні посвітлішало: Рита все-таки від­кинула брезент, і я почув, як вона вже клацає затвором...

По всьому, вже в таборі, коли я зупинив авто і, вийшовши з нього, став стовпом, бо не міг дошелепати, що тепер робити, Рита - ця ходяча турбіна - підійшла до мене, охопила мої пле­чі і з театральним стогоном сценічно сповзла по мені на зем­лю, демонструючи позу під назвою «ох, яка я втомлена»; по­тім вона вже зі злістю розглядала розірване плаття («холе­ра!»), а ось вона вже зняла шолом, кинула його на траву, поку­йовдила змокріле волосся, обмацала діловито всю свою «гри­ву» і замислено проказала скоромовкою: «Мабуть, пішла я стригтись» - і зникла за кущами. А через півгодини вона вже крутилася біля «джипа», підстрижена по-хлоп'ячому, загляда­ла в люстерко на лівих дверцятах і кокетувала до власного ві­дображення: «Ой, яка чудова голівка, хто ж це до нас прийшов? Ой, та це ж Рита, та як гарнюньо підстрижена!»

Її підстриг Ерік-радист - він усіх стриг... До біса, хто це - Ерік?! Ерік - латиш, довготелесий і витренований, він стра­шенно нудився, якщо довго не їв шоколаду, він був єдиним, хто ніколи не покидав табору, він загинув безглуздо, ти ж па­м'ятаєш, він зірвався зі скелі, він би втримався, але його по­тягла вниз важка радіостанція, ти ж усе пам'ятаєш!»

Я пам'ятав усе - уві сні, і зовсім мало - майже нічого - ко­ли прокидався. Але якісь розмиті спогади про те, чого зі мною ніколи не було, приходили до мене і вдень, останнім часом - щоразу частіше. От і зараз, прокинувшись від болю в затер­плій спині, якийсь час намагався пов'язати нічні марення з навколишньою темною тишею, посеред якої сидів. Помацав по столі, налапав ліхтарик і увімкнув тьмяне світелко.

Стіл був чисто прибраний, ані сліду вечері. Анна-Таня спала на бічній скрині, загорнувшись кофтиною, що її дістала, певно, зі своєї сумки, котра була тепер у неї під головою.

Я підняв праву лавку і дістав з-під неї дві ковдри. Однією делікатно вкрив напарницю. У напівсонному мозку незграбно рухалася думка, що для цієї «грації» вузька лавка на скрині потягне на нормальне широке ліжко, і що даремно вона спить одягнена - в тій скрині під нею є подушки і навіть чисті прос­тирадла (може, мене соромиться? та чого вже там - «товариш по зброї»...) Коли я заходився розкладати ліжко для себе, то почув за спиною: «Що ти робиш?» - її голос був аж ніяк не сонним.

- Розкладаю лавку, бо завузька.

- Надобраніч.

- Еге ж.

* * *

(Далі буде)

PS

Андрій Куліш. Сафарі для двох. Розділ 2. Антиутопія

https://uamodna.com/articles/andriy-kulish-safari-dlya-dvoh-rozdil-2/