Андрієва ніч: традиції, ворожіння та вечорниці

Тринадцятого грудня українці відзначають День святого Андрія Первозванного. 

Стародавня християнська легенда каже, що апостол Андрій Первозванний проповідував християнство в самому Царгороді, на узбережжі Чорного моря та в околицях нашої столиці – Києва.

Хоч Андрій – християнський святий, але в народній традиції звичаї та обряди в цей день мають дохристиянський характер: угадування майбутньої долі, заклинання, ритуальне кусання "калити".
  В народі це свято ще називають Калита. Воно вважається парубочим, оскільки в Андріївську ніч парубкам дозволено бешкетувати і робити різні збитки, а дівчата цієї ночі можуть дізнатися свою долю. Вже кілька днів до того, себто 7 грудня, у свято покровительки дівчат Катерини, починаються молодіжні обряди. Свято Андрія є логічним продовженням молодіжних гулянь, де юнаки і дівчата шукають собі пару для майбутнього подружнього життя.

Сьогодні молодиці та парубки навряд чи знають усі традиції та звичаї цього таємничого та загадкового свята. Тож ми трохи вам про нього розповімо. 

За традиціями наших предків, дівчата та хлопці сходилися до однієї хати ввечері 12-го грудня. Жартували, оповідали цікаві історії та грали в різні ігри, а в ніч з 12-го на 13-е грудня ворожили…

Вечорниці

Колись вечорниці були дуже поширені. На них молодь ближче знайомилася і пару собі вибирала. Було так заведено, що кожне село і навіть вулиця мала "свою" хату для вечорниць. Цікаво й те, що на ті ж самі вечорниці рідним братам і сестрам не дозволялося ходити – була повага до старших: молодші слухалися своїх старших братів чи сестер. 
  Як тільки звечоріло, дівчата до господині, де мали відбутися вечорниці, приносили хто що мав: сир, масло, яйця, борошно, фрук­ти. Хлопці приносили наливку і цукерки. Господиня ще вдень варила ком­пот із сушених фруктів і картоплю на вареники. Дівчата приходили заздалегідь, щоб допомогти господині приготувати святкову вечерю.

Після заходу сонця надходили парубки, розсідалися по світлиці. Починалося все із цікавих історій, які переказували хлопці, поки деякі дівчата з господинею на­кривали святковий стіл. Найдивовижніші оповідки розповідали старші парубки, вставляючи поміж тим всілякі жарти, щоб наймолодші дівчата не заспали, адже треба було 12-ї години ночі дочекатися, щоб наворожити собі свою доленьку… 

Калита

На Андрія дівчата завжди пекли калиту – традиційний солодкий смаколик із пшеничного борошна з отвором посередині, який прикрашали калиною, квітами, родзвинками, вишнями тощо. Пекли в печі "на сухар" – щоб важко було вкусити. 
  Калита символізувала сонце та щасливий шлюб. Пекли її усі дівчата разом, адже кожна мала взяти участь у приготуванні калити. Тож місили тісто всі за чергою, від найстаршої до маймолодшої. Випікаючи гостинець, дівчата думали про свою долю та майбутнього чоловіка.

Потім увечері юні красуні збиралися разом, запрошували хлопців та частували найсмачнішими стравами, щоб женихи оцінили їх як вправних господинь.

Та як же без ігор та веселощів?! Головною забавою цього святкового вечора було кусання калити. У дірку смаколика просували червону стрічку, за яку його підвішували до сволока посередині хати. Підвішували високо, щоби парубок міг дістати її зубами, тільки коли добряче підстрибне. До того ж, один кінець нитки був довшим, аби можна було смикнути за нього – тоді калита підстрибне угору.

При цьому лунали народні пісні:
  Біля калити стає вартовий – "Пан Калетинський": це повинен бути веселий, жартівливий парубок. Він запрошує "пана Коцюбинського" кусати калиту. Останнім може бути кожен учасник гри. "Пан Коцюбинський" бере коцюбу поміж ноги, ніби сідає верхи на коня, і їде кусати калиту, приспівуючи:
  Завдання Калетинського – розсмішити Коцюбинського, бо тоді не можна кусати калити. А витримавши навіть жарти, дарма підстрибуєш, бо Калетинський одразу смикає за нитку.

Молодих чоловіків, яким все ж удавалося вхопитися зубами за пиріг, називали Андріями. Дівчата одягали їм на голови сплетені власноруч вінки та цілували в губи.

Парубоцькі збитки

У цей вечір, що б хлопці не зробили, то їм все прощали, бо така традиція існує, що на Андрія кожен хлопець "пустує". Чого тільки хлопці не вигадували, щоб дівчатам збитки зробити: біля хати ниткою снують вулицю, по якій з вечорниць дівчата додому повертаються; ставлять опудала (середину гарбуза вичищають, "очі" й "рот" прорізують і в гарбуз свічку засвічену вставляють). Знімають ворота, залишаючи неподалік, щоби бать­ки швидко вранці знайшли, адже дівчата пізно повертаються додому і пізно прокидаються. Навіть шибки у вікнах малювали або папером вікна затуляли, – в хаті темно, всі сплять, бо думають, що ще ніч…

Як дівчата ворожили

1. Брали перстень, галузку мірти, ляльку й квітку паперову (квіти виготовляли самі дівчата осінньо-зимовими вечорами з різнокольорового паперу та прикрашали ними ікони і портрети в кімнатах) – і кожну річ під окрему тарілочку клали. Найперше старшій дівчині долю вгадували. Всі за неї пережи­вали, бо хотіли знати, чи вийде скоро заміж, чи ще буде цей рік дівувати. Та дівчина, якій вгадували долю, не мала бачити, як дівчата будуть підкладати під тарілки вищезгадані речі. Як тільки їх розклали, то запрошували дівчину "тарілку" вибирати, щоб свою долю вгадати. Кожна дівчина вибирала лише одну тарілку. Момент вибору був дуже хвилюючим, адже кожна з них вірила: що вибере на свято Андрія, це її й чекає.

Якщо під тарілкою буде перстень – скоро заміж вийде; якщо – квіточка, то ще дівуватиме; якщо мірта, то незабаром її розлука з милим чекає, а коли витягне ляльку, то зраду від коханої людини матиме.

2. Дівчина знімала свій чобіт та кидала його від себе із заплющеними очима. Кидаючи, не мала права зрушити з місця, бо не збудеться. В який бік чобіт носком упаде, звідти наречений шукатиме.

3. Вибігали дівчата на подвір’я, ставали біля плоту та рахували кілки, промовляючи: "Молодець, старець". Останній кілок обов’язково оглядали. Якщо кілок тонень­кий і рівненький, то тій дівчині випаде хлопець молоденький; а коли кривий і товстий, то такий і хлопець буде; а якщо кілок з товстою корою, то суджений буде багатий, грошовитий та з бородою. Це найвеселіша ворожба. Дівчата одна з одної кепкували, жартували… Вірили-не вірили, а все ж трішки хвилювалися, бо всім хотілося заміж за молодого парубка.

4. Брали чобіт у дівчини, від стіни до порога переставляли і так промовляли: молодець, удовець, буду дівувати, – і як вийде, то таку долю ця дівчина буде мати.

5. Від стінки п’ятеро дівчат одна перед одною наперед ставали і хто перед порогом стане, та перша вийде заміж, а дівчина за нею - другою буде справляти весілля; за другою – третя і т.д…

6. На аркушах паперу ім’я хлопців писали, потім перемішували їх, у шапку клали і собі "хлопця вибирали".

7. Виходили дівчата одна за одною на подвір’я і примовляли:
  Так промовляли тричі та чекали на гавкіт собаки. З якого боку пес загавкає, з того й буде її наречений.

8. Дівчат посилали по дрова. Вони брали по в’язанці, поверталися назад і тоді їх рахували. Якщо була парна кількість, то бути весіллю.

9. Також вірили, що можна на дзеркалі свою долю впізнати. Твер­дили, що дзеркало долю віщує, але не кожна дівчина ворожитиме, бо треба бути відважною, не боятися. У тій ворожбі дівчина має бути наодинці, щоб не було в кімнаті ні душі. Треба сісти перед дзеркалом, а з обох боків свічки засві­тити й такі слова говорити: