Афоризми Вадима Пепи. Мовна скарбничка от-кутюр (збирала Ольга Шарко)

Цитати, цитати, куди не глянь – усі люблять цитати. На творі ЗНО як аргументи вживають цитати. У коментарях під гарячими постами – цитати. В шоу та інтерв’ю – цитати. Пафос, статус, цитата. :)

Я вже за своє скромне життя зрозуміла, що більшість із цих афоризмів ми вживаємо просто до слова, аби викаблучитися, чи якось надати мовленню урочистішого регістру, емоційності чи просто зв’язності. Тому від цитат притомилася. Однак попит є. Тому пропоную вам відчути себе читачами українського "Esquire", а саме його найпопулярнішої рубрики – висловів відомої особистості. 

Хто такий Вадим Пепа? Звертаючись до Вікіпедії:
Автор книжок для дітей «Найкращий трамвай» («Веселка», 1979), «Прилетів лелека з вирію» («Веселка», 1986), художньо документальної повісті «Не підведи, брате» («Веселка», 1981), поетичної книжки за народними мотивами «Скажи мені, соколе», сценаріїв художньо-документальних фільмів «Петро Панч» (студія «Укркінохроніка»), «Андрій Головко», «Квіти Черлятки», «Право на мрію», «В кінці літа», «Клятва перед прапором», історичної розвідки «Україна в дзеркалі тисячоліть». З польської переклав поезії Бартоломея Зиморовича, ряд творів анонімних авторів XVI століття, зокрема «Epicedion». Член Спілки письменників України з 1988 року. Лауреат премії імені Івана Нечуя-Левицького за 2007 рік за книжку-історичний нарис «Ключі од вирію». Лауреат премії ім. Олеся Гончара за книжку: «Пам'ять української душі» (2014).

Усі ці вітражі мудрості взяті з книжки Вадима Пепи «Україна в дзеркалі тисячоліть» (Київ, Видавництво "Просвіта", 2006 р., 344 с.). У круглих душках зазначено сторінку, на якій розміщена цитата.

Все, чому дано життя на білому світі, пробивається крізь тернії до зірок (20).

Незбагненна воля провидіння (20).

Перед дужчою силою такі ж гнучкошиєнки, як перед слабшими – твердокам’яні (20).

Впертістю, може, і відзначаємося, а твердості хоч іди позичай (21).

Камінь говорить тоді, коли вже мовчать легенди й перекази (про пам’ятки фіксації письменності)(6).

Коли піднімається завіса над неміряною сценою з поваленими прикордонними стовпами й починається кривавий спектакль вселенської бійні, найбіднішим та найбезправнішим роздаються найкращі місця в перших рядах партеру, а найміцніші із простолюду кидаються безоглядно в пекло нелічених масовок (18).

Будь-який сущий народ на білому світі можна характеризувати, подібно до людини, виокремлюючи ту чи ту пору, – дитинства, юності, змужіння (25).

Доступна розумінню сувора невідворотність: із землі вийшли, в землю й повернулися (29).

Та, попри всі мудрування, життя – як невпинна течія: несе, куди знає, але й борсатися, пливти дано (30).

Тільки ж за докорінних зламів або в такому лихому крутовир’ї, як війна, чи ж не набагато менше залежить від особи, ніж від обставин, що беруть у лещата й не дають дихнути (30).

Ненаситний змій – неухильний поступ цивілізації (30).

Всі одним миром мазані – чим вище цабе, тим віддаленіше від місцевого люду (31).

По свіжих слідах правда не писалася (34).

Жорстокі часи змінювалися м’якшими. Але цензура є цензура. Вона завжди є. Не краща й не гірша, а цензура. Скаче, як пан скаже (35).

Що голіший, то дурніший (45).

Підневільний, бо розуму катма. А розуму катма, бо підневільний (48).

Дурень, бо гноблений. Гноблений, бо дурень (48).

Як немає державності, то тільки жертовністю й живиться мислення, творчість, культура (48).

Нікуди ж не подітися від історичної правди. Які б ганебні сліди не залишилися в минулому, та їх не стерти… Колотимуть очі нащадкам до кінця світу (55).

Усі вияви народної творчості суголосні – як партії в хорі. Все рукотворне, мовлене, виспіване водночас опромінювалося одними й тими ж добутками мислі або осмислення світу (57).

Тут така закономірність, що про глибинніше маємо повноцінніші свідчення, ніж про свіжіше (58).

Коли ж силоміць нав’язуваній фальші ніколи не було віри, то це ще не привід для того, щоб перевертати усі раніші наукові здобутки догори дном (98).

Спільними зусиллями істина затуманюється, а не з’ясовується (100).

Вдаватися в історії до умовного способу – річ невдячна (102).

Але ж і струна правди, хай ледь чутно, бринить (108).

Чого нагальна життєва потреба вимагала, те й просили з неба предки наші (109).

Не імена одбиралися, а пам'ять (114).

Слова невигадливі, а сутність уселюдської мудрості вихлюпнулася (про силу фольклору) (120).

Найвірнішим синам правітчини, народженим обороняти її оружно й потужно, не поталанило не тільки в бутті, але й в історії (135).

Віджилі теорії мертвою хваткою чіпляються за старі постулати (136).

В силу багатьох причин прадавня слов’янська історія складалася так, що її писемними джерелами є лише свідчення вороже настроєних сусідів (153).

Людина і природа, земля і всесвіт… Осмислення сукупності зв’язків між ними – в основі язичницьких вірувань (154).

Людина – такий же вияв чи елемент природи, як геть усе інше. В найбуйнішій уяві людина не може, не здатна перевершити природу, тобто вигадати щось таке, що не відбиває реального буття, явищ довколишнього світу. Найфантастичніше – це врешті-решт не що інше, як злитки переправлених у тиглях мислі життєвих вражень, тільки того, що відбилося, віддзеркалилося, було взято від дійсності і не від чого іншого. Тільки з життя. Сама по собі людська мисль не здатна сплодити нічого такого, чого не можна спостерегти в природі, що не було б логічно витканим на природній основі (157).

Рис у чашці димить - робота кипить (довільний переклад японського прислів’я) (174).

«Маленькою» від Ю. Гагаріна наша Земля стала не за космічної ери. Вона завжди була такою – крихітною грудочкою тверді в безконечності всесвіту. Не якась її частина, не той чи той материк або найблагодатніший закуток на тому чи тому континенті, а сама вона – колиска людства. Життя в щонайвищій формі – в подобі людини – виникло на цілій Землі, а не в якомусь її закутку, вибуяло певного періоду, об’єктивними законами еволюції зумовленого періоду на всіх обширах земної кулі (179).

Невмирущим ставало тільки те, що справді немало важило в житті народів (185).

Скільки б не шукав, не натрапиш у всесвітній історії на таку дивовижу, щоб хоч хтось із завойовників та кидався виривати із рук підкорених чепігу плуга чи косу й, брязнувши зброєю об землю, залюбки ставав до роботи (230).

А в юдолі земній усякий сильніший слабшого гне й, сівши на шию подоланому, примушує на себе працювати (230).

Бо ж завойовники,  звідки б вони не заявлялися, не були зацікавлені в тому, щоб відривати хлібодавців від ріллі. Й на те виходило, що не схильним до грабіжницьких походів випадало своє щастя – триматися протягом тисячоліть правічної Матінки Землі. Своєї, рідної, яка – отчий край (230).

Мова – дар всесвіту на вознесення людини до рівня вищої сили (235).

Мова в усіх її виявах, які чи й під силу комусь одному охопити, - це цілісне відображення історії роду за всі тисячоліття чого буття (235).

Як і матерія, духовне не щезає безслідно, а хіба що переходить з одного виду в інший. Слова, як елементарні часточки, найперше, ті, на яких печать символіки, доносять до сучасності таку інформацію, якій ціни не скласти (236).

Всі ласі до ситого шматка (238).

Соціальна сфера – плід нав’язаних правил, законів, за якими – спотворення й викривлення духовних засад. Чи навпаки, духовна сутність – відображення украй несправедливого соціального. Одне з другим нерозривно пов’язане, міцно поєднане (240).

Чути чували, а видом таких не видали (242).

Але ж на те й горде звання людини, щоб не піддаватися, відстоювати своє святе право на існування, розправляти плечі й високо тримати голову. Життя – в борні. Іншого не дано (243).

Предки заповідають нам не безпам'яття, а глибинну пам'ять духу (243).

Навіщо ж ламати задарма списи? Чи не ліпше: спускаймося, куме, на дно (244).

Але ж гуманне чуття підказує, що немає не богообраних народів. Усі богообрані. Не для того ж творець вдихнув душу, щоб хтось із нею був упосліджений, принижений, приречений стояти нижче від інших. то вже з наданого їм права вільного вибору, а не за всевишнім благословенням, земляни не пориваються до святої рівності, а спритніший нагинає піддатливого (245).

Світ тримається, як на китах, на подвійних стандартах (248).

Гучно проголошують проповіді про воду, а самі потай п’ють вино (249).

Державні мудреці відколи вже усвідомлювали, що завоювання душ важливіше для сталого владарювання, ніж збройні розгроми та утримування подоланих у покорі мечами й списами непереможних легіонів (253).

Мертві сорому не мають (263).

А з мовою і в мові – історія народу (268).

Історія не переписується. Не переінакшується. Мудрість у тому, щоб її осмислювати. Отож вкажу на головну відмінність між релігією та язичництвом. Кажучи по-народному, дві великі різниці (правильно «велика різниця» - О. Ш.). А саме. Релігія – на опанування народами. Язичництво – самовираження народів. Перше – для оволодіння душами. Друге – найраніші, від первоз’яви людини, осмислення довколишнього світу, природи з її вражаючими таїнами і незбагненними явищами (273).

Невідступно нав’язуване здатне затуманювати зір (274).

Крайня упередженість – не той порадник, щоб спонукувати до об’єктивності в судженнях, а тим паче, письмі (276).

Крайня упередженість – не стимул до об’єктивного висвітлення історії (278).

Але такі вже об’єктивні закони розвитку світової цивілізації, що будь-що суспільне, як і все в природі, має свій початок і кінець (278).

Національні духовні цінності покликані збагачувати загальнолюдське (280).

Реальність спонукує (280).

Заплутане, тенденційне не встоює супроти логічного мислення (282).

Завжди той, хто почувається дужчим, готовий заради власного вивищення зживати будь-кого зі світу (285).

Право сильних – дивитися в очі істини. Доля слабких – перебиватися сурогатами (292).

Куди не глянь, жорстока хода історії (299).

Написаного пером не витягнеш і волом (299).

Що хлоп посіяв, те рубак з’їв (302).

Тільки сира земля ховала чоловіка від біди (302).

Яка сила панує, та й множиться. А підневільні вигибають (307).

Карколомні повороти у долях народів. Як комусь кривду чинять, виправдовують люте зло всевишньою святістю (307).

Ще за сивої давнини примітили мудріші, як котиться колесо історії: та спиця, що сьогодні вгорі, завтра може опинитися внизу (307).

Творімо ж, а не виправдовуймо власне безсилля прорахунками кількасотрічної давнини (322).

Першоджерело: https://mala.storinka.org/%D0%B0%D1%84%D0%BE%D1%80%D0%B8%D0%B7%D0%BC%D0%B8-%D0%B2%D0%B0%D0%B4%D0%B8%D0%BC%D0%B0-%D0%BF%D0%B5%D0%BF%D0%B8.html

Якщо цей матеріал став вам у пригоді – будь ласка, поширте його у своїх соцмережах. Також ви можете опублікувати його на вашому сайті за умови прямого посилання на першоджерело. А ще пишіть у коментарях побажання, зауваження чи запитання.