А ЛІТЕРАТУРА ХІБА ПОЗА ПОЛІТИКОЮ?

Україну знов сколихнув скандал стосовно того, чи може спорт бути поза політикою, після того як бронзова призерка Олімпійських ігор у Токіо, легкоатлетка Ярослава Магучіх сфотографувалась, обіймаючись з російською спортсменкою Мариною Ласіцкене. Обидві спортсменки, нехай і формально, є військовослужбовцями збройних сил своїх країн. Це фото під час російсько-української війни цілком зрозуміло викликало обурення в українському суспільстві.

Втім, зазначимо, що це вже не перший подібний скандал з українськими спортсменами. Достатньо пригадати неадекватні дії і висловлювання боксерів Усика та Ломаченка чи подібні ж «обіймашки» з росіянами чемпіона минулих Олімпійських ігор гімнаста Олега Вєрняєва.

З не меншою періодичністю виникають скандали і з деякими українськими співачками, що постійно гастролюють до країни агресора, так само прикриваючись гаслом, мовляв, музика поза політикою. Називати їх навіть не потрібно, бо всі їх прекрасно знають. Тож не випадково, що українське суспільство з таким осудом і огидою сприймає постійні гастролі до Москви цих доморощених культпрацівників.

Але мене, як людину, що певною мірою займається літературною діяльністю, перш за все цікавить питання, а чи література є поза політикою?

Здавалося б сама постановка такого питання є абсурдною. Як казав свого часу відомий класик літератури, який, до речі, народився в Україні і мав українські корені: «Поэтом можешь ты не быть, но гражданином быть обязан». Та в Україні з цим, на жаль, так само не все просто.

Дивним виглядає той факт, що непомітною для широкого загалу залишилася дуже знакова подія, яка відбулася наприкінці 2016 року в Мінську. В столиці Білорусі (тоді вже втретє) відбулася конференція Міжнародного гуманітарного проекту «Мінська ініціатива», на якій був презентований альманах молодих поетів Росії, Білорусі і України під назвою «Terra Poetica».

Відкривали презентацію, як і годиться, високі московські гості – колишній міністр культури Російської Федерації М. Швидкой та заступник керівника «Роспечати» В. Григор’єв.

Пояснюючи мету появи такої збірки, М. Швидкой зауважив, що «… смысл альманаха (как и других проектов "Минской инициативы") - возвратить друг другу поле культуры, объединяющее наши страны». Як бачимо, не більше, і не менше, а йдеться про повернення до єдиного (!) «поля культури». Ще відвертіше заявив В. Григор’єв: «…поэтический альманах, на страницах которого представлены языки трех братских народов, равноправных наследников великой культуры древней Руси, способствует большему взаимопониманию и единению».

Та цікаво навіть не це, а те, що книжку видано в Києві українським видавництвом «Самміт-книга» накладом 1500 примірників. А ще цікавіше, що відкривається вона передмовою видатного українського поета Бориса Олійника, який на той час був головою українського Фонду культури. Отже книжка надрукована, хоча і на замовлення та гроші кремлівських кураторів, але стараннями сучасних малоросів, за що російський культуртрегер щиро їм подякував: «… прекрасно, что украинские коллеги смогли реализовать этот замысел, родившийся на "Минской инициативе"».

Слід зазначити, що під однією обкладинкою з північними «небратами» опинилися доволі знані і безсумнівно талановиті поети, як от Наталя Пасічник, Леся Мудрак, Ігор Астапенко, Мирослав Лаюк, Сергій Савін, Наталія Бельченко та інші. Це не які-небудь «певички», що раз у раз швендяють до Москви, це - сіль і совість нації, її культурна еліта.

От тільки чи потрібен нам такий «культурний Мінськ» у той час, коли Росія окупувала український Крим, на Донбасі точиться кривава війна (саме в той час почались жорстокі бої на Світлодарській дузі), українцям шалено нав’язується «русский мир», а пропутінські експерти розповідають, як найкраще розбомбити і зачистити «бендерівську» Україну?

Чи розуміють українські учасники альманаху «Terra Poetica», що вони стали знаряддям путінської пропаганди? Можливо, що розуміння скверни є, бо таку визначну подію, «перший крок до об’єднання народів», не надто вже піарили в пресі. 

Натомість, в Росії про подію роздзвонили «во всю Ивановскую». Пафосну статтю про мінську конференцію та альманах надрукували навіть в «Российской газете» №7154 (286) від 14.12.2016 р. Для тих, хто не знає – це офіційне видання Уряду Російської Федерації на кшталт нашого «Урядового кур’єра». 

Проте, як не дивно, подібний прояв гасла «література поза політикою» і видання українських і російських письменників під однією обкладинкою залишились без уваги і відповідної оцінки українського суспільства. Принаймні в мережі я не надибав жодного осуду чи хоча б критики. Ба більше. Книжку й досі продають в українських Інтернет-книгарнях і знову жодного осуду. Всі учасники цієї збірки (окрім померлого Б. Олійника) з успіхом продовжують свою літературну кар’єру, їх залюбки друкують провідні українські видавництва. Процвітає й видавництво «Самміт-книга».

Та чи справді література є поза політикою? Будь-яка сфера нашого з вами життя є політикою. Спорт - це політика, мистецтво - політика, туризм - політика, як і всі інші сфери культурного життя є політикою.

Але література є особливою сферою, бо саме літератори є не просто інтелектуальною елітою країни, «майстрами пера», а як казав ще один класик літератури і уродженець України – «інженерами людських душ».

Окрім задоволення своїх власних потреб і амбіцій, у поета має бути ще й громадянська позиція, відповідальність і обов'язки громадянина. Чому українські «інженери душ» цього не розуміють і чому ніхто їм цього «не підказав»?

Чому «обіймашки» спортсменки Магучіх з росіянкою Ласіцкене на Олімпіаді, або Софії Ротару з Аллою Пугачовою на каналі «Россия» викликають цілком справедливе обурення в українців, а «братання» українських письменників з російськими – ні? Невже ніхто не бачив, не читав цієї збірки і не знає про «літературний Мінськ»? Чи українці згодні з таким станом речей?

Втім проблема не лише в деяких українських авторах, а і в українських видавцях. Більшість з них так само вважають, що література має бути поза політикою.

Аби не бути голослівним наведу приклади з власного досвіду. Я є автором виданих книжок «Мовні війни: Міф про "зіпсованість" української мови» (Віват, 2016) та «Кремлівський плагіат: Від "шапки Мономаха" до кепки Ілліча» (Мандрівець, 2017). Загалом обидві книжки отримали схвальні рецензії та відгуки. Проте видати їх вдалося з дуже великим трудом, та й то лише завдяки підтримці і старанням пані Людмили Кратенко (яка, на жаль, невдовзі звільнилась) та пана Богдана Фенюка, за що я їм щиро вдячний.

А от наступні три проекти досі незреалізовані, хоч я звертався до багатьох провідних і успішних видавництв, до деяких аж тричі. Одні відверто відповідають, що пропоновані теми їм не цікаві; інші, що портфель видавництва розписаний чи не на десять років наперед; треті пропонують видати за рахунок автора (а в мене грошей немає), хоча інші книжки видають і за власний кошт.

Перша книжка має назву «Химера єдності: Міф про єдиний "русский" народ» і вже з неї видно про що йдеться; назва другої - «Таємниця національного імені: Звідки взялися Україна і українці» і в ній розвінчується кремлівський міф про «окраїнність» України; в третій - «Українські впливи у світовій культурі» - спростовується міф про незначність і нецікавість української культури.

Я зовсім не вихваляюсь і не бідкаюсь, але в книжках зібрано і систематизовано величезний матеріал, міститься багато посилань і досі невідомих фактів; вони мали б бути не лише актуальними, а й цікавими для широкого загалу.

Але для українських видавців література має бути поза політикою. Одна з редакторок, доволі відома у видавничих колах, так мені відверто й заявила: «Та байдуже, що там у росіян. Нехай роблять, що хочуть». А ось тим не байдуже, «що там у нас», і роблять вони справді, що хочуть. Видають гори літератури про «адін народ», про нікчемність української мови і культури, про те, що назва «Україна» походить від слова «окраина» тощо. Он вже навіть і кремлівський карлик пише статті з цього приводу.

А українським видавництвам це не цікаво і видавати літературу з контраргументами не бажають. Пригадайте, скільки ви знаєте видань на зазначені теми?

Натомість українським видавцям цікаво видавати книжки з такими назвами як «Історія лайна», «Чарівна книжка про какашки», «Біблія вагіни», «Татуювальник і клітор», «А чи тому я дала?» тощо (це цілком реальні видання, що вийшли останнім часом). Мабуть на думку видавництв подібні книжки конче потрібні українському читачеві і сприятимуть його інтелектуальному розвитку, моральній стійкості, а може й навіть патріотизму.

У кращому випадку в Україні видається якісна іноземна література, хоч іноді переклади робляться не з мови оригіналу, а з російськомовного тексту.

Та все ж треба чітко усвідомлювати, що під час ведення російсько-української війни і, як її складової, інформаційної війни важливу роль відіграє спростування численних міфів та інсинуацій, що нам нав’язує ворожа пропаганда. На жаль, сьогодні Україна в інформаційній війні з країною-агресором значно програє. Тож нічому дивуватися, коли українські спортсмени обіймаються з росіянами, або повторюють заяложені мантри про один народ. Треба наполегливо проводити роз’яснювальну, якщо хочете патріотично-виховну роботу, особливо серед молоді, і лише тоді ситуація зміниться на краще. А поки що маємо те, що маємо.

Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Як запобігти крадіжкам у магазині
Світ роздрібної торгівлі швидко розвивається, і коли ви керуєте величезною кількістю запасів, безпека стає важливою увагою. Крадіжка, вандалізм та шахрайство — це лише деякі проблеми, з якими стикаються роздрібні магазини щодня.
Читати більше