— А ти покохала б мене, якби був по інший бік барикад? — раптово спитав він, чекаючи, напевно, ствердної відповіді.
Вона, обома руками тягнучись до мотузки, щоб вивісити щойно випрані речі, та тримаючи плечем телефон, аж здригнулася. Чомусь таке припущення вибило з колії, ледь не розчавило, і це було настільки дивно, з огляду на їхні щирі стосунки, що аж самій стало гидко.
Їхні почуття зароджувалися ще задовго до першої зустрічі на
грудневому Майдані. Але знайомство відбулося виключно завдяки акціям протесту, на які вона приїхала вперше, як активістка, відразу після масового побиття студентів. Вони навіть раділи жартома цим усім перипетіям, адже саме революція привела її до Києва, а потім приводила ще і ще, даючи змогу побачитися, погомоніти, побродити по Андріївському узвозі, погодувати вороння над сивим Дніпром і просто хоч по кілька годин на місяць побути разом. Іноді здавалося навіть диким те, що завдяки кривавим подіям цьогорічної зими їм вдалося пізнати одне одного, зрозуміти, що от саме це і є те світле і чисте кохання, якого чекали довгі роки. Але факт лишався фактом: розділені географічно, вони могли б і не наважитися на зустріч, так і лишаючись у статусі віртуальних не то друзів, не то закоханих.
А далі була війна. Це починалося так болюче, так страшно: з одного боку, купа смертей, а з іншого — уже близька можливість втрати зв'язку, що тепер для них обох було навіть гірше запеклих бойових дій. Вони, роз'їжджаючись у різні боки, щоразу, як мантру, повторювали домовленість зустрітися в спільно обраному місці та через визначений завдяки кропітким підрахункам проміжок часу.
Обоє, попри всі зовнішні та внутрішні суперечності, не могли прожити і дня без телефонної розмови. Але невблаганне життя навіть зі спільного мобільного світу, не говорячи вже про реальність, кликало кожного на своє місце, і знову починався період чекань. Чекання було постійним супутником їх відносин, так вже склалося, що можливості бути поряд доля не дала.
Війна боліла своїми новинами, кровила ранами знайомих і близьких, застерігала від сентименталізму і легковажності. Часом переживання і бездіяльність в тяжку годину виснажували так, що ставало соромно за кожен прожитий день. Через ідеологічні суперечності розвалювалися сім'ї, зникали по різні боки переконань друзі, відверталися одне від одного брати і сестри... Але їх це все тільки єднало. Часом розмови закоханих велися в політичній площині, вони одностайно кимось пишалися і когось зневажали, удвох обурювалися тим чи іншим фактом і... просто жили одне одним. Майже одноголосно пригадували лютневий Хрещатик у переддень кривавої роботи снайперів, посміювалися, відновлюючи в пам'яті захоплені погляди перехожих, що споглядали їх обійми. Напевно, їхня любов читалася навіть не на обличчях, а просто в повітрі навколо.
...Але війна, яка довгий період лише штовхала їх одне до одного, серед літа обернулася до них же своєю кривавою пащею. Напруженість після масових вбивств терористами українських військових, а згодом і трагічний випадок із пасажирським літаком, позначилися на кожному українцеві без виключення.
Спочатку, злякані можливістю повномасштабної війни на всій території України (в день катастрофи з боїнгом все здавалося чорнішим чорного, а тим паче майбутнє), вони вкотре проговорили домовленість, що була чимось на кшталт спільного замовляння вже протягом достатньо довгого періоду. То вже потім, коли відійшла перша хвиля болю, стало зрозуміло, наскільки світове горе може вплинути на одне маленьке, хай і розділене на двох, щастя. Різкість висловлювань, взаємообрази, докори...
Психологічне перенавантаження вирвалося назовні в день, коли в ЗМІ промайнула чутка про замінування кількох об'єктів у Києві... Він саме збирався у подорож. Вона сиділа перед монітором, стримуючи тремтіння, і, вдаючи спокій, вмовляла слухавку не поспішати на вокзал...
Звісно, він туди поїхав. Інформація не підтвердилася. Але її мозок ніби перемкнуло в інший бік. Це все й справді ближче, ніж вони думали! Чи не вони своїми жартами і бажаннями зустрічей накликали це страхіття? Вона розуміла, що ці думки — неабияке глупство, але зі сльозами в очах дивлячись в одну точку, пригадувала, як часом таємно бажала ще більшого розпалення конфлікту, аби був привід таки виконати оту магічну домовленість: на випадок чогось серйозного зустрітися там-то і тоді-то...
...І от тепер ця розмова. Подібні жарти були цілком у його стилі, ба навіть більше: це були їх спільні асоціації, спільні дискусії на грані абсурду, що здебільшого тішили обох. Тільки чомусь цинічне запитання в час, коли от так гірко, видалося їй липким і холодним... А він, навіть не підозрюючи того, весело провадив:
— Ні, ну скажи, що було б, якби ти дізналася, що я на боці бойовиків заробляю гроші на наше спільне майбутнє?..
Вона полишила своє прання і тихо, але досить холодно, сказала, ніби викарбувала:
— Краще б ти не питав мене того... Краще б не питав.
І якось раптом поблякли всі їхні революційні зустрічі, затихли в голові спогади, мов кошенята, що сплять, скрутившись клубочком на сонці... Їй навіть не хотілося думати про те, що це минеться, що зовсім скоро вона тужитиме за ним, що його голос у слухавці і отой погляд, що зігріває сни ночами, ще кілька хвилин тому був дорожчим за життя...
А далі знову була війна...
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
