9 травня. День перемоги чи жалоби? або "пабєда" маніпуляторів

З остаточною переоцінкою позиції радянської влади щодо українства усталені бачення багатьох історичних подій видозмінюються. Яскравим прикладом є диспут з приводу доречності святкування 9 травня на теренах нашої держави. Праведним гнівом кипить старше покоління українців, зомбованих вмерлим і потрухлим "совком": їхні спогади знищено, на подвиги напльовано, світлі сторінки життя спотворено.

Чи має право молодь позбавляти свята дідусів і бабусь, матерів і батьків? Можливо, читач буде дещо шокований, але таки має. Молодь має право на будь-які дії, якщо вважає їх запорукою національної ідентичності в майбутньому.
 
Ера, позначена різноманітними радянськими парадами і святами, своє віджила. Сьогодні твориться новітня історія української держави, і ця історія, на погляд ровесників Незалежності, має бути чітко відділена від тоталітарного формування, яким визначають колишній СРСР. Тепер "пабєда", як би хтось не хотів цього уникнути, асоціюється з георгіївськими стрічками, "дєдиваєвалі" та ТБ Кісєльова, що продовжує насаджувати росіянам ненависть до української нації. А з огляду на кров і смерть, що чатують просто всередині нашої держави, зрозуміло, що така асоціація може викликати тільки супротив.

Відмова від святкування 9 травня в якості "дня перемоги" для сучасних українців є природнім та очікуваним кроком. Так звана "пабєда" має бути вшануванням пам’яті загиблих у Другій Світовій війні, а не помпезними парадами, шашликами, алкоголем та піснями на мові агресора (а саме такі зазвичай звучать під час урочистостей та застіль цієї днини).
 


Хто заперечить, що саме таким бачиться усталений "День Перемоги" більшістю людей пострадянського покоління? Навряд сучасний українець витягне із загашника портрет Сталіна і дякуватиме йому за "пабєду". Швидше за все, він обере пікнік у дружньому колі або гаятиме час у соцмережах. І не тому, що черствий душею. І не тому, що байдужий до людських втрат у тій війні та долі ветеранів Другої Світової. Для молоді, вихованої у вільній країні, 9 травня не може бути датою визволення, адже, відвоювавши Батьківщину у Гітлера, Україна так і лишилася залежною від тоталітарного СРСР.

Боротьба тривала протягом всього існування радянської влади. Боротьба з українською інтелігенцією, мовою і, власне, самими українцями. Тому юний українець буде вдячний за вихідний день, а краще – декілька, тільки без усвідомлення того ідеологічного навантаження, що його позбулися багато пострадянських країн, але й досі перекручує Кремль, аби маніпулювати росіянами, як довірливим стадом баранів. За даними соцопитувань, переважна більшість українців віком менше 30 років вважає травневі свята безглуздям, але доволі милим і цікавим з огляду на весняні городні турботи і жагу виїздів "на природу". І не більше.

В контексті висвітлення цілком зрозумілої проблеми "а що робити з ностальгією літніх людей, що так і не навчилися жити поза СРСР?" в сьогоднішній Україні може говоритися тільки таке: ці спогади вже покликали до нашої землі Росію їх "захищати". От лише через цю помилку шанувальників радянщини доводиться розплачуватися життями хлопців, що їм на СРСР начхати, бо вони вже давно перестали бути рабами.
 
Ніхто не збирається позбавляти героїчного звання ветеранів Другої Світової війни. Ніхто не горить бажанням їх забувати і змішувати з багном, як проголошують послідовники комуністів і проросійськи налаштовані елементи нашого спільного життєвого простору. Україна невимовно тужить за кожним своїм сином, що поклав за неї життям. Ми шануємо пам’ять героїв Другої Світової, схиляємось перед ними і бажаємо нашому краю процвітання, аби ветеранам, що їх менше й менше лишається, дожити віку в мирі та злагоді. Нам невимовно болить, що їм довелося спізнати війну ще раз, адже бачимо, що для досвіду людини і однієї війни забагато.
 
Просто час не стоїть на місці. І щоби будувати майбутнє, слід відходити від минулого. Врешті-решт, сьогоднішні пенсіонери мають розуміти, що їх життя в переважній мірі вже є спогадом, а життя молодого покоління – ціла світобудова, яку ще треба реалізувати. 
 
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Олександр Степ Олександр Степ 9 травня 2017
Вірші про Україну і війну http://stepler.uamodna.com
Любов СЕРДУНИЧ Любов СЕРДУНИЧ 8 травня 2017
Дуже згідна з авторкою! І додам: сучасному поколінню треба відкривати правду про минулу війну. Досить послуговуватись історією, написаною совєтами! Якщо кілька десятиліть брехали, то чути правду надто важко. Але пора знати історію справжню! Необхідно говорити не тільки про геройство, а й про злочини радянських партизанів і Червоної армії, а вони були. Справді, історія – це зброя. Тож руйнуймо совєтські міфи, щоб врятувати себе, Україну і світ!
"Чому я не втомлююся жити": огляд книги Ярослава Мельника
Стільки вітаїзму у назві, стільки неврозу на сторінках... Хто такий автор, та де межа його реальності і з'ява вигадки? Чи вартують маси читати геніальних письменників, якщо перші не втямлять глибини, анулюючи культурну вартість, у той час, коли останні того не пробачать?
Читати більше