8 березня - всеукраїнський день жалоби

Восьме березня в історії України позначене принаймні двома сумними датами: 1169 року московський князь Андрій Боголюбський зруйнував Київ, а 1946 року почався процес ліквідації Української Греко-Католицької Церкви. Пора говорити про 8 березня як День всеукраїнської жалоби.

Отже, спочатку повернемося в ХІІ століття. Це період занепаду цілісності Київської Русі, постійних конфліктів між князями.

Помираючи, Ярослав Мудрий поділив Русь між п’ятьма синами і внуком. Процес роздрібнення Київської держави прискорився. Вона розпалася на 15 земель. Кожне князівство мало незалежний характер. Саме тоді Київ назвали Руською землею, він залишався великою спокусою для інших князів. Тут жив митрополит і знаходилися головні храми та монастирі.

Києвом почергово правили різні князі. Проте на східних землях Київської Русі сформувався анти-київський союз володимиро-суздальських князів з половцями. Його яскравим представником став Андрій Боголюбський – внук Володимира Мономаха та син Юрія Долгорукого. Його матір’ю була половецька княжна. Андрій Боголюбський організував проти київського князя сильний союз із 12 удільних князів з числа Ростиславичів і Ольговичів.

1169 року він зібрав велику армію й рушив походом на Київ. Михайло Грушевський з цього приводу писав: "Ціла хмара українських князів посунула нищити Київ на славу його північного суперника".

Після тривалої облоги захисники Києва здалися 8 березня 1169 року. Київ піддався небаченому доти спустошенню. Літописець писав: "І грабували вони два дні весь город — Поділ, і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування нікому і нізвідки: церкви горіли, християн вбивали, а інших в’язали, дружин вели в полон, силоміць розлучаючи з чоловіками їх, діти ридали, дивлячись на матерів своїх. І узяли вони майна множина, і церкви оголили від ікон, і книг, і риз, і дзвони з церков познімали… Запалений був навіть монастир Печерський святий Богородиці поганими, але Бог молитвами святої Богородиці оберіг його від такої біди. І був у Києві серед всіх людей стогін, і туга, і скорбота…". Такого руйнування Київ не зазнав навіть від половців.

Якраз у ті дні була викрадена із Києва Свята ікона Божої Матері. Згодом вона була названа "Володимирською іконою Пресвятої Богородиці" і стала найбільшою святинею Російської імперії.

Лев Гумільов стверджував, що київський погром свідчив про втрату серед населення східної Русі почуття етнічної та державної єдності з Київською Руссю. На його думку, для Андрія Боголюбського Київ був настільки ж чужим, як який-небудь німецький або польський замок.

Відтак Андрій Боголюбський не претендував на київський престол, а творив державу на сході. Російський історик Ключевський називав суздальського князя Андрія Боголюбського першим власне російським князем: "З Андрієм Боголюбським великорос вперше вийшов на історичну арену". У 1174 році внаслідок внутрішніх усобиць змовники на чолі з боярином Петром Кучкою вбили в Суздалі Андрія Боголюбського.

Боротьба за Київ тривала між князями аж до татарського погрому 1240 року, але місто втратило своє значення як столиця саме після погрому його 1169 року Андрієм Боголюбським.

8 березня 1946 року псевдо-собор у Львові скасував Берестейську унію. Цей день вважається початком знищення Української Греко-Католицької Церкви.

Ініціаторами Львівського собору стали Гавриїл Костельник, Михайло Мельник і Йосип Пельвецький. Вони були представниками трьох єпархій Галицької митрополії. Метою собору було розірвання зв’язків з Ватиканом та возз’єднання з Російською Православною Церквою. Однак на цьому соборі не було жодного єпископа УГКЦ, тому Ватикан вважає його неканонічним.

Слід пам’ятати, що в 1944-1946 роках органи НКВС вчинили масовий фізичний і моральний терор над усіма ієрархами УГКЦ в Галичині на чолі з Йосифом Сліпим. Священиків вбивали, садили до в’язниць, відсилали в концтабори. Відтак УГКЦ ліквідували на Закарпатті в 1946-1949 роках і на Пряшівщині в 1950 році.

УГКЦ вистояла в підпіллі, й 1989 року почався процес її реабілітації.

Про що свідчать ці дві трагічні дати в історії України? Кожний може зробити свої висновки. Проте маємо пам’ятати, що зовнішній ворог не спить. Знищуючи українське, він завжди спирається на тих, хто забув, де він народився і хто були його батьки й діди. На жаль, історія повторюється. Навчені гірким досвідом, маємо уникнути гірких помилок наших попередників.