21 листопада 2021 року
Марина Данилюк-Ярмолаєва
Революція нон-стоп

21 листопада 2021 року

Марина Данилюк-Ярмолаєва

Революція нон-стоп. Як «Вагнергейт» підняв те, що ми недоробили на Майдані

Якщо комусь дуже пекла ковбаса, варто було робити революцію «докторської» і «московської». А люди, які не мають сил боротися ані за свої права, ані за палку ковбаси - взагалі не мають майбутнього за визначенням. Якщо ви вважаєте, що Революція Гідності мала стати хепі-ендом, то для вас є сумна новина: це був початок складного шляху, який мав стартувати ще у дев’яностих роках минулого століття.

Я довго шукала аналогію, з чим можна порівняти настрої і атмосферу осені 2013-го року. Таке тепле, але затхле болото. Всі ці Колі Баскови і Кобзони, які зранку до ночі задавали культурний вектор усій Україні. Всі ці Германи і Азарови - без сліз, на яких зараз не глянеш. Ну і Янукович - міцний господарник (не всієї країни, а виключно своєї барлоги у Межигір‘ї), який здавався бронзовим. Все це нагадувало нескінченну Матрицю.

І 21 листопада 2013-го року, коли продажна влада поставила остаточний хрест на європейській інтеграції на догоду Росії - постав вибір: жити невідомістю ілюзії у штучно вигаданому світі (читай: концтаборі під назвою «руський мир», який охороняється чекістами - ВЗ) чи з’їсти червону таблетку і втекти із Матриці. Тільки з умовою - життя буде складним і з постійною боротьбою.

Власне, я не засуджую тих, хто донині плаче за доларом по 8 гривень, і що жити стало гірше. Лишитися у вигаданому світі і нічого не вирішувати - найлегше. Але якщо тебе влаштовує жити в лайні, припини скаржитися на сморід. Або вставай і борись, адже життя - це постійна боротьба із агентами Смітами (читай: московськими агентами, замаскованими під політиків, олігархів і духовенство – ВЗ), безперебійним створенням і фінансуванням котрих займається наш північний ворог Російська Федерація.

Восьма річниця Революції Гідності і сімнадцята від Помаранчевого Майдану збігалась із новим скандалом - «Вагнергейтом». Який чітко пояснює, що не такі ми слабкі і бідні, як любимо прибіднятися. І можемо робити ефективні спецоперації в тилу ворога. Але будуть ці сміливі акції із хепі-ендом чи крахом залежить від волі політичного керівництва. І, на жаль, вершиною мрій наших нинішніх очільників є то «просто перестать стрелять», то «просто помириться с Россией», то просто приторговувати серіалами низької якості на «Первый канал». 

Друга доба пішла з того часу, як екс-керівник ГУР МО генерал Василь Бурба звинуватив Банкову у зраді державних інтересів на користь Росії:

«Людей звільняють, у людей забирають документи прикриття. Командирів груп в липні місяці стріляють у Києві. Тобто, це ланцюг. І мало слідство за рік відповісти: у нас є кріт чи немає?…» Але влада просто мовчить. Нема чого сказати професійному артисту Зеленського. Мовчить сьогоднішній іменинник Андрій Єрмак, чиє ім‘я у звіті Belligcat називається мінімум чотири рази. Принишкли дві сотні «слуг народу». І мовчать позитивні органи з правоохоронними органами. Тільки чуєте, як щось гуркотить в тій тиші? Це падають вниз рейтинги Зеленського.

Десь така атмосфера мовчанки і панувала 21 листопада 2013-го року. Тоді так само під благими намірами нам пропонували відмовитись від євростратегічних намірів, щоб не дратувати Росію. Десь так бігали численні політологи розповідали версію про те, як провокатори на Майдані заважають світлому українському майбутньому під російським крилом (читай: під чекістським наглядом в новому концтаборі з новою вивіскою – ВЗ). То нічого, що ці перспективи перетворили б нас у щось схоже на нинішню Білорусь. Коли Лука докерувався до таких їжаків, що треба атакувати кордони ЄС «курдськими хлопчиками» - тільки б грошей трошки дали і нові санкції не наклали. Коли Скобєєва і Азарьонок сплітаються в один зміїний клубок, а в Росії не соромляться говорити про єдину союзну державу уже як факт. І тут мені шкода Білорусь, але скоріше - ні. Бо минулого року, коли справа дійшла до масштабних протестів - треба було зносити владу хутко. А не казати: «Ну, я не хочу Майдана, как в Украине».

На жаль, досить часу пройшло і надто проросійського бруду вилилось щодо учасників Майдану і героїв Небесної сотні. Але 22 січня 2014-го року проти озброєного «Беркуту» виступили звичайні українці. Звичайні в повсякденному житті, але в кожному з нас живе дух вільних предків, дух гідності, козацький дух. Вони воювали не за себе, а за нашу незалежну європейську Україну. Вони стояли за кожного з нас і наше майбутнє. Саме цього дня Російська Федерація дуже чітко зрозуміла, що втрачає минулий тотальний вплив на внутрішню політику України. І тому невдовзі окупувала Крим і шмат Донбасу. І то їх вдалося окупувати, бо там уже щонайменше десятиліттями тривала ідеологічна окупація.

Я згадаю тих, хто бився не на життя, а на смерть заради усіх нас. Це 21-річний вірменин Сергій Нігоян із Дніпропетровщини. Це 25-річний білорус Михайло Жизневський, якому снайперська куля влучила прямо у молоде і гаряче серце. Так само у цей день був поранений 45-річний львів'янин Роман Сеник - його не змогли врятувати кияни, хоча під лікарнею десятки стояли у черзі, щоб здати кров для переливання. 22 січня 2014 року у лісі під Києвом було виявлено тіло львів'янина Юрія Вербицького зі слідами тортур – активіста Майдану викрали невідомі з лікарні напередодні (це були російські «групи смерті», і це була ідея чекістів з ФСБ - ВЗ). Низький уклін усім героям, чий подвиг розплющив очі мільйонам українців, щоб вони водночас згадали, що з козацького роду. А не за салат «мімозу» і «докторську». Знаєте, прикро, що не всі ті, хто здобув широку популярність на Майдані - пронесли її з честю до сьогодні. Дуже прикро, що активіст Ігор Луценко, якого викрадали разом із Вербицьким - нині став «позитивним блогером» і дедалі більше відбілює Банкову від зриву операції щодо «вагнерівців». Це - особистий вибір лишитися у Матриці, де все спокійно і інколи миску рису дають. Я не засуджую, я просто констатую, що боротьба за Україну стає ще складнішою, коли по той бік барикад бачиш людей, яких раніше вважав своїми. Не всі пройшли випробування вогнем, водою і мідними трубами - це нормально. Прощаємо, але не забуваємо і лупаймо сю скалу далі.

Головним підсумком Революції Гідності стало те, що ми чітко зафіксували, що ми - Україна, а не федеральний округ у складі РФ. І навіть не «другая Россия», про що нам намагались активно напарити. Ми зрозуміли, що Україна - не скарб, який звалився на голову із бабусиного горища, це щось дуже і дуже цінне, яке у нас хочуть видерти зубами. А нам без нього ніяк, бо ми одні в усьому світі і друзів у нас на листопад 2013-го року у світі практично не було. Бо і світ вважав нас незрозумілим уламком СРСР, який хтозна чого хоче і незрозуміло як розмовляти із цими людьми у видрових шапках.

Революція 2013-го року мала статися, аби хряк в костюмі на прізвище Янукович не був нашим президентом до 2020-го року. За цей час ми би остаточно профукали залишки армії - уже були плани щодо фактичної ліквідації 25, 79, 93 бригад - тих самих, які чи не єдині на початок окупації виявились боєздатними і дали рішучий бій російським окупантам. Нас накрила би тотальна Новоросія - із російським стягами, із Олегом Газмановим і Мішею Пореченком. І «тітушки» б остаточно закріпили перемогу над відсотком нормальних людей. Це і є головна відповідь, за що стояли на Майдані. І що отримали натомість. І що треба зробити далі, аби свобода і гідність були з нами завжди.

Я бачу деякий символізм, що під чергову річницю Майдану ми маємо серйозну дискусію щодо російської агентури у вищих ешелонах влади. І бачимо, що влада Володимира Зеленського не засвоїла урок нікчемного попередника - їм там само однаково на думку людей. Тих самих громадян, які питають: Хто злив ««вагнерівців»? Чому у нас мають посади ті, хто форсував «Харківські угоди»? І врешті - чому адміністратор Офісу президента України відклав спецоперацію, яка планувалася в кращих традиціях Моссаду? Ми поки не бачимо відповіді на ці питання. Або вони приходять у вигляді тривожних форм у стилі цитати Колі Тищенка: «Поливати брудом Єрмака - це уже державна зрада».

Ми маємо зрозуміти до третьої революції - не знаю, якою вона буде: вуличною, електоральною чи нарешті уже і в мізках мас - що мало просто проспівати гімн і почепити державний прапор. Треба нарощувати м’язи і кулаки, треба творити свій аналог Моссаду. І він таки росте. Але зрадників України і російську агентуру треба за чуба витягати із владних нір. І нікому і ніколи знову не дозволяти зливати інтереси України. А ще запам’ятайте ім‘я кожного адвоката влади і «позитивного блогера», який оббріхує нашу розвідку і бреше народу. Ці люди не мають винирнути в наступній політичній ополонці. Інакше - кожні 10 років ви будете витягати термобілизну і лижний костюм - і йтимете палити шини. Метод експресивний, але ще краще зробити усе аби московські заробітчани тікали від нас голяка. До північного кордону. Без права на камбек.

Марина Данилюк-Ярмолаєва. 

www.facebook.com

Фрілансер Валерій Зміївський