|
30 березня 2018
Oleksandra Orlova |
Книжки із дитиною-протагоністом чи оповідачем далеко не завжди розраховані на дитячу аудиторію. Часом їхня проблематика, мудрість та емоційність вражають значно більше, ніж класичні "дорослі" оповіді. Зі зрозумілих причин автори звертаються до подібного формату в автобіографічних творах, а от свідомий вибір призми дитинства для літератури художньої, суто фікшн, є досить сміливим ходом, який вимагає неабиякої майстерності, адже дитина — чи не найскладніший у відтворенні достовірності персонаж, саме через свою щирість, безпосередність, чуттєвість і максималізм.
Наступний перелік книжок знайомить читачів з героями-дітьми, але їхні історії достатньо глибокі та зворушливі, аби підкорити серце та уяву будь-якого дорослого.
Дівчинка Софія з бабусею і татом щоліта приїздить на маленький острівець у серці Фінської затоки. Серед каміння, невибагливих чагарників і високих сосен заховалася їхня скромна дерев’яна хижка. Це маленький всесвіт із власними законами, пригодами і клопотами, радощами і трагедіями.
Тато повсякчас зайнятий, та це не біда — разом із бабусею Софія проживає казкове літо: купається, перетворює звичайний ліс на чарівний, вирізає з дерева і навіть зводить маленьку Венецію. Терпляча мудра бабуся знає коли пожартувати, а коли зробити перерву у спілкуванні з маленькою запальною онукою.
Зміни настрою Софії — не просто примхи вередливої дівчинки, це прояв її туги за померлою мамою, так само як у тата — цілковите занурення в роботу. З тяжким серцем і в постійній боротьбі зі старечою неміччю бабуся виконує роль берегині маленької родини, та її мудрість, легке почуття гумору і майже дитяча безпосередність часом творять дива.
Певною мірою, "Літня книжка" — автобіографічна повість. Туве писала її вже дорослою, одразу після смерті старої матері — художниці Сіґне Хаммарштен, і вкладала у неї і щемку тугу втрати, і зворушливу пам’ять (бабуся Софії — збірний образ матері Туве наприкінці життя, а також її власної бабусі, з якою в дитинстві Туве проводила кожне літо). Додайте до цього, що острівець з "Літньої книжки" має цілком реальний прототип — острів Кловахарун, де Туве літувала з 1964-го року разом з коханою Тууліккі Пієтіле, і стане зрозуміло, звідки ця неймовірна, майже кінематографічна, атмосферність у тексті.
Ця книжка — про дитинство і дорослішання, про старість і смерть, про місце, де зупиняється час, куди прагнеш задля спокою, наснаги і душевної рівноваги. Вона про те, наскільки важливо помічати світ навколо себе і насолоджуватися тим, що маєш.
Американська письменниця, близька подруга улюбленця нью-йоркської богеми Трумена Капоте, Гарпер Лі не мала великих амбіцій, очікуючи на видання роману "Убити пересмішника". Вона вважала, що його або сильно критикуватимуть, або не помітять зовсім. Що ж, певною мірою, її очікування підтвердилися, коли представники тієї самої "нью-йоркської богеми" на вечірках Капоте казали Гарпер "Ти написала книжку для дітей? Щось про пташку, чи не так?". Але вже за рік усі вони, включно із Капоте, схилялися перед її талантом, адже Пулітцерівська премія — неабиякий престиж.
Щоправда, саму авторку визнання її книжки настільки вразило, що з-під її пера не вийшло більше нічого ("Іди, вартового постав" був написаний раніше). Та будьмо відверті, роман "Убити пересмішника" настільки потужна річ, що і його одного у творчості Гарпер Лі цілком достатньо, щоб шанувати її довіку.
У центрі роману принциповий і чесний юрист Аттікус Фінч, удівець і ніжний батько двох дітей. Саме від імені його молодшої доньки — Джин Луїзи, на прізвисько Скаут, ведеться оповідь: про життя в маленькому містечку штату Алабама в роки Великої депресії, про її дружбу і пригоди із братом Джемом і хлопчиком Ділом (прототипом якого був той-таки Капоте) і, зрештою, про судову справу батька, в якій чорношкірого чоловіка помилково звинувачено у зґвалтуванні білої жінки.
Очима дитини читач споглядає фрагменти переламної епохи, коли ксенофобія, расизм, нетерпимість і святенництво, властиві американському Півдню, поступово, але не без бою, відступають у минуле.
Один із перших романів Трумена Капоте — почасти автобіографічна оповідь, навіяна спогадами алабамського дитинства автора, почасти алегорично-філософська історія дорослішання із підкресленою готичною атмосферою.
Тринадцятирічний Джоул Нокс вирушає у довгу мандрівку — до батька, якого ніколи не знав. Той живе у забутому Богом закапелку американського Півдня, поруч із болотом з химерними корчами, що нагадують тіла потопельників і лататтям "завбільшки з голову".
Джоулс опиняється у величезному старовинному маєтку — уламку минулих часів, якого не дісталася цивілізація, зі здичавілим садом і чарівними руїнами. Хлопця зустрічає мачуха Еймі, її кузен Рандольф, красива чорношкіра служниця Зу (Міссурі) та невгамовна розбишачка Айдабела, котра незабаром стає його найліпшою подругою (отут уже прототипом була Гарпер Лі).
Хлопчик — начитаний і сентиментальний фантазер. У його очах убога реальність перетворюється на хвилюючу і сповнену сенсів містерію, подібну до казки: товстунка-продавчиня скидається на божевільного клоуна; старий Джізус — на чаклуна-карлика; у покинутому готелі "Морок", що поруч із маєтком, стогнуть примари. Та й сам маєток видається по вінця наповненим загадками, із таємними коридорами і вічками у картинах. Ніхто не говорить Джоулу, що з його батьком, і не дозволяє його побачити; у вікні він раз-у-раз помічає загадкову леді у високій перуці.
Життя у найпримарніших і потворних своїх проявах штовхає Джоула до пізнання, хоча він відчайдушно намагається чинити опір. Тужлива осінь змінює яскраве літо, а безтурботне дитинство ламається під натиском абсурдно жорстокої, але неминучої реальності.
Індійський підліток Пі Патель виявився єдиним, хто вижив після корабельної аварії. У рятувальному човні посеред безмежного океану залишився тільки він і дрібка тварин зоопарку, яких транспортував корабель — орангутанг, гієна, поранена зебра і бенгальський тигр із гучним ім’ям Річард Паркер. На Пі й тигра чекає найдовша подорож у 227 днів — болісна, сповнена поневірянь і відкриттів, пошуків спасіння, Бога і себе у цьому світі.
"Життя Пі" — це витончена і фактурна історія у стилі старої доброї класики а-ля "Робінзон Крузо", "Мандри Гулівера", "Мобі Дік" чи "Старий і море", от тільки неоднозначніша, багатовимірна, багатосенсова і… з сурикатами.
Роман-притча, роман-трилер, вражаюча містична історія, оповідь-алегорія чи гра уяви підлітка, котрий пережив трагедію? Книжка Янна Мартеля, за яку автор отримав Букерівську премію, дійсно зачаровує, однак не дає остаточної відповіді на питання, що ж це було насправді? Вирішувати тільки вам.
Щемко-пронизливий, сонячно-медовий роман "Таємне життя бджіл" нерідко порівнюють з "Убити пересмішника" і "Ловцем у житі". Його атмосфера — самобутня і переконлива, а його меседж — потрібний і життєствердний.
Чотирнадцятирічна Лілі Овенс починає свій шлях до важливого і до вміння обирати це важливе, тікаючи з дому — від батька, що замкнувся у своїй ненависті та розучився любити, від спогадів про трагічну смерть матері, але водночас прагнучи якомога більше дізнатися про неї. Дівчинка відчайдушно шукає нове джерело материнської любові, котра перервалася десять років тому, шукає істину, але водночас боїться її.
На бджолиній фермі, гостюючи у трьох чорношкірих сестер із чарівно теплими іменами — Авґуста, Мей і Джун — у будинку, де часто бувала її мама, Лілі судилося навчитися набагато глибшому і важливішому, ніж просто любові, отримати набагато більше, ніж просто відповіді на питання.
Ця книжка про те, як беззахисні поодинці люди об’єднуються, аби порятувати одне одного, аби разом радіти і сумувати, молитися і співати, збирати і їсти мед. Вона про вразливість і силу, про біль і зцілення, народження і смерть, про божественне і земне, зрештою, вона про бджіл, які не так уже й сильно відрізняються від нас, людей.
Для п'ятирічного Джека існує один єдиний світ — кімната, де він народився (пляма на килимі тому свідок) і мешкає усе своє життя. Його реальність — це пластиковий посуд, прання у четвер, несмачна, але корисна їжа, яку треба берегти, телевізор, книжки і улюблений персонаж із мультика. І звичайно ж мама — єдина людина, яку він знає, не враховуючи Старого Ніка, від якого Джек має ховатися у шафі.
Пояснення такого дивного існування просте і моторошне: сім років тому Старий Нік хитрощами заманив ще зовсім юну маму Джека у цю саму кімнату, щоб тримати її за бранку і ґвалтувати за потреби. Він — єдина сполучна ланка між нею і зовнішнім світом, він — той, хто вкрав її молодість, він — батько Джека, якого йому краще ніколи не знати. Але Джек замалий, щоб усе це зрозуміти. Він — дитина, і він щасливий у своєму крихітному, обмеженому чотирма стінами світі.
Історія про ув’язнення, біль, звільнення, посттравматичний синдром і зцілення набуває зворушливо-яскравих і натуралістично-щирих барв завдяки наративу малого Джека. Одного дня йому з мамою доведеться покинути мушлю-кімнату, але їхнє існування так міцно сплелося із нею, що ще довго болітиме їм обом.
"Я тебе люблю!" — найважливіше, що треба почути кожному з нас.
Оскару дев’ять, його батько загинув у теракті 11-го вересня 2001-го року. Хлопчик тужить, він знемагає від втрати близької людини, світ стискається навколо нього ворожим і безпросвітним полоном, а туга лягла всередині непід’ємним тягарем. Оскар відчайдушно намагається зайняти себе думками і винаходами, аж раптом знаходить загадковий ключ у конверті із написом "Блек". Останнє послання батька чи якась його страшна таємниця? Хлопчик розпочинає власне розслідування, котре несподівано перетворюється на його шлях до зцілення і розуміння речей, про які так важко говорити, але які глибоко проживаєш разом із ним.
Світ — жорстоке місце болю і втрат. Світ — прекрасне місце любові і віри. Чи здатне розбите дитяче серце відчути, що ця дуалістичність незнищенна, що те й інше завжди існує поруч, належить одній сутності, як дві руки із закарбованими словами "Так" і "Ні" належать одній людині?
Історії і долі, трагедія і втіха, самотність і розрада, маленькі кроки від мороку скорботи до світла надії, пересічні зустрічі, що перетворюються на екзистенційні уроки — це те, що являє собою "Страшенно голосно і неймовірно близько".
"Я тебе люблю!" — найважливіше, що треба сказати кожному з нас.
Бруно — дев’ятирічний син німецького офіцера. За наказом начальника батька (так званого Фюрора) його родина змушена переїхати із затишної берлінської оселі до загадкового місця Геть-Звідси. Бруно по-дитячому щиро сумує за Берліном, п’ятиповерховим будинком, за своїми "друзям на все життя". Та ось одного разу, в ході своєї дослідницької експедиції на новому місці, він знайомитися із хлопчиком на ім’я Шмуель. От тільки їх чомусь розділяє колючий дріт.
Між дітьми зароджується дружба, вельми невчасна на тлі війни і концтабірних реалій. Втім, випещений батьками і відгороджений від правди, Бруно геть не розуміє, що ж відбувається насправді, для нього форма аушвіцьких в’язнів — всього лише смугаста піжама, Шмуель — всього лише сусіда-одноліток, з яким вони такі схожі. Його бачення не затьмарене упередженнями, його оповідь наївна і зворушлива, але від того тільки більш щемка і болюча.
Історія Бруно і Шмуеля — своєрідна версія "Принца і злидаря" Марка Твена, лишень не на тлі Лондона часів Генріха VIII, а в умовах жахливого і нещадного Голокосту, тож, ясна річ, чекати на щасливий кінець тут марно, але читати, безумовно, варто.
Усе ще вважаєте, що "Книга джунглів" — вершина творчості Кіплінґа? Дарма. Найпопулярнішим романом автора був карколомний пригодницький роман про індійського хлопчика Кіма, котрий безумовно заслуговує не лише на увагу сучасних читачів, але й на нову масштабну екранізацію. Шпигунських пристрастей та інтриг тут вистачить не на одного агента 007, а автентичний східний колорит полонить серце справжніх естетів.
Кімбол О’Гара — сирота-напівкровка з Лагору, син ірландського солдата, "Друг Усього Світу", як називають його у рідному місті — спритний кур’єр, "хлопчик на побігеньках" із задатками шпигуна, а, коли щиро, природжений авантюрист, спраглий пізнати всі таємниці і всю красу світу. Становлення героя нерозривно пов’язане із Колесом Життя Індії. І він біжить цим Колесом, прагнучи встигнути все, побачити на власні очі кожний куточок, увібрати всі знання, але й не проґавити зиску.
Так, "Кім" — це шпигунський роман, але перш за все, це роман про героя-мандрівника, а місця його мандрів — чи не найзахопливіший компонент книжки. "Кім2 — це чарівна велична мандала, піщинки якої являють собою унікальну природу Індії, її звичаї і багатовікові традиції, розсип етносів і вірувань. Це дзеркало, в якому відображені відносини білого і статечного світу європейців та розмаїтого кольорами і прянощами світу індійців. Це книжка, написана з великою любов’ю, мудрістю і смаком.
Крістоферу Буну п’ятнадцять, і поки його однолітки весело спілкуються, залицяються до дівчат, вперше коштують алкоголь і слухають альтернативну музику, Крістофер рахує червоні чи жовті автівки, тремтливо ставиться до їжі і мріє скласти іспит з математики. Цифри, обчислення, задачі, переліки і таблиці, факти і ймовірності — його стихія, а от простенька розмова чи, не дай Боже, обійми можуть стати справжніми тортурами. Пояснення на такі особливості хлопця прості: він належить до людей із високофункціональним аутизмом, себто синдромом Асперґера.
Прочитати емоцію на обличчі людини — ще те завдання для Крістофера. Інша річ — собаки. У них всього чотири настрої: щасливий, сумний, сердитий та зосереджений. Тож, Крістофер любить собак, включно із сусідським пуделем Велінґтоном. Однієї ночі він знаходить пуделя мертвим і, заохочений книжковим досвідом Шерлока Голмса і порадою шкільної учительки Шівон, починає писати книжку про своє розслідування інциденту.
Здавалося б, читач отримає детективну історію від незвичного оповідача, втім, саме розслідування тут вторинне, як і таємниця, що спливає на поверхню разом із ним. Значно важливіша атмосферність оповіді, можливість відчути себе Крістофером — позбавленим чималого спектру емоцій, співчуття, озброєним залізобетонною логікою і купою розрізнених енциклопедичних знань, наблизитися до розуміння людей з аутичним спектром і, можливо, полюбити математику — вона ж бо простіша за людей.
Відомий роман Ніла Ґеймана, відзначений престижною літературною нагородою "Локус" та номінований на премію Неб’юла і Всесвітню премію фентезі, стоїть осторонь від інших творів автора про дітей, саме тому, що не є дитячим. Фактично, "Океан у кінці стежки" завершує автобіографічну трилогію Ґеймана (до якої також включені графічні романи "Насильницькі випадки" та "Містер Панч"), втім сам автор наполягає, що вони є витвором його нестримної фантазії, а усі збіги, як реальні, так і містичні слід вважати випадковими. Тут уже вирішувати прихильникам, яким саме словам майстра вірити — написаним чи сказаним.
Події роману постають у вигляді спогадів, у котрі автор поринув, щойно опинився поруч зі ставком на фермі своєї подруги дитинства — Летті Гемпсток. Дівчинка завжди називала ставок "океаном" і приписувала йому воістину магічні якості. Крім Летті на фермі мешкали її бабуся та мама — харизматичні та вельми загадкові панянки. Летті стверджувала, що всі вони прибули сюди океаном з іншого світу — сповненого чарів і населеного надзвичайними істотами. Та якщо родина Гемпсток потрапила у цей світ, то хіба не може таке статися і з іншими представниками загадкового потойбіччя? І що буде, якщо у затишному англійському передмісті у подобі вродливої молодої няні оселиться справжнє Зло?
"Океан у кінці стежки" — філософська казка-міф, зворушлива і страхітлива історія про підступність, любов і жертовність. Ймовірно, вона — не більше, ніж дитяча фантазія, а може, нам усім дійсно судилося забути все надприродне, що з нами відбувалося в дитинстві.
Шведський письменник Фредрік Бакман, найбільш відомий завдяки роману "Чоловік на ім’я Уве", екранізованому у 2015-му році, пише життєствердні іронічні історії про простих людей із непростими долями і разюче вирізняється із сонму похмурих скандинавських авторів. Події його роману "Моя бабуся переказує вітання і вибачення" знову розгортаються на обмеженій простором території (цього разу навіть не житловим комплексом як в Уве, а одним будинком) і знову зачаровують поглибленням і розгалуженням сюжету протягом оповіді.
Ельзі сім років, а її бабусі — сімдесят сім і кращих подруг не знайти в усьому світі. Ельза незвичайна дівчинка — надто розумна і начитана на свій вік, віддана фанатка Гаррі Поттера, знавчиня складних термінів, вигадниця і, звісно, чужинка серед однолітків. Її бабуся — напрочуд ексцентрична панянка, котра димить цигарками наче паровоз, може прикласти непристойним слівцем, плює на всі суспільні норми і вигадує дивовижні казки. Вона зовсім не така, як її дочка — мама Ельзи — завжди зібрана, ввічлива і пунктуальна.
Коли після тривалої хвороби бабуся Ельзи помирає, дівчинка розгублюється і тужить, але мусить опанувати себе, адже бабуся доручила їй місію-квест: знайти і передати листи всім їхнім сусідам. Виконуючи доручення бабусі Ельза раптом усвідомлює, що герої її казок — це люди, що живуть навколо, а самі історії аж ніяк не вигадка, а радше — чарівна алегорія. Найбільшим же відкриттям для Ельзи стає сама бабуся — дивовижна відважна жінка, з великим серцем і невтомною жагою допомагати людям. Навіть після смерті вона примудряється потурбуватися про Ельзу, аби дівчинка не почувалася самотньою, знайшла друзів, вірила у себе і в дива, адже "Кожна семирічка заслуговує на супергероя. Так воно ведеться".
Сам Бакман зізнається, що бабусю Ельзи писав за образом і подобою своєї улюбленої письменниці Астрід Ліндґрен, і це чудово пояснює, чому маленька Ельза так нагадує славнозвісну Пеппі Довгапанчоху.
(via)
| 3 | 4570 |
Умови використання матеріалів сайту
Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку
Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com
