100 років із Сухомлинським: про вивихи і злами того, що називають словом "рости"

«Зеленою долиною тече широка повновода річка. Повільно несе вона води свої. По ній пливуть кораблі й плоти. Тиха річка, мовчазна. А поміж гір тече маленький струмок. Швидкий і гомінкий, він усе поспішає, бігає навколо камінчиків і все щось балакає-жебонить. Розказує про те, що народився високо в горах із талого снігу. Аж ось і місце зустрічі гомінкого струмка з мовчазною річкою. Зачарований могутністю річки, гомінкий струмок замовк, притих. Йому соромно патякати: річка мовчить» (Василь Сухомлинський «Гомінкий струмок і мовчазна ріка»)

… про Сухомлинського я знала давно. Його казки й оповідання не раз слухалися вечірньої пори по радіо, після чого лягалося спати в тепле ліжко й тепло думалося про дерева і трави, про те, куди летить хмаринка, про сонце в бурульці, кумедних мурашок, про те, якою я хочу бути, коли нарешті виросту. Слово «нарешті» часом пропускалося, бо виростати не хотілося, принаймні, я уявляла цей процес трохи не так, як часом виростається з улюблених светриків-спідничок. Виростання було таким плинним, текучим процесом в моїй уяві, чимось схожим до витікання струмка, коли він ширшає й повноводніє, пізнаючи нове і нових на своєму вогкому шляху…  

Про Сухомлинського я почула пізніше. Коли одна мамина знайома, завітавши до нас у гості, принесла книжку зі словами: «Твоя мала, здається, хоче вчителювати…Так ось, хай собі почитає…». Це була «Батьківська педагогіка» (1978), старенька така книжечка, трохи непримітна, схована під сірою палітуркою. Це був Сухомлинський. І його подарували мені. Чи просто віддали. Там було багато цікавого про сімейне виховання, батьківський авторитет, про навчання в колі родини…

Уже згодом, коли я навчалася в університеті, до мене прийшли усі «100 порад учителеві». І я думала собі, що обрала надто складний фах. Бо педагог - майже, як педаБог: і слово плекай, бо «спочатку було слово», і душу торкай цим словом, і гляди ж (!), бо слово і ранить, і зцілює. І як часом непросто: зцілити вже поранене, не поранити вже зцілене.

А ще я уявляла вчителя в ролі Джепетто: ну вмів цей старий працювати зі шматком дерева, таки вмів, інакше не вийшов би з-під його майстерних рук отакий Піноккіо (що потім буде обманювати батька, і «Буквар» продасть заради розваг-морозива-кіно, і в сумнівну компанію потрапить… Але то вже інша історія (!)), а потім прочитала у Сухомлинського такі зворушливі щирі рядки: «У наших руках – найбільша з цінностей світу – Людина. Ми творимо Людину, як скульптор творить свою статую з безформного шматка мармуру: десь в глибині цієї мертвої брили лежать прекрасні риси, які належить добути, очистити від усього зайвого». Давати безформному форму, німому – голос, нечулому – душевне чуття. А коли ж говорити про фізичні формули, закони Ома, теорему Піфагора, Н2О чи складений дієслівний присудок?! Стоп!

Або творити Людину, або дати їй шанс успішно скласти ЗНО. Або приємно бесідувати про справи сердечні, або змушувати всіх можливо-неможливими способами розв’язати те кляте рівняння з двома невідомими, чи зазубрити жанрові особливості ліро-епічних творів!

Навчання легким не буває. Я затямила собі це ще з перших шкільних днів. І все оте «граючись вчимося» чи «вчимося граючись» – красива метафорика того, що називається слізьми і потом. Бо нема плодів від дерева, яке поливають іноді, вряди-годи, яке не бачить сонця, бо росте в теплиці, яке не пізнало грому й блискавок над своєю кроною-головою, яке не знає, як болить зламана поривчастим вітром гілка. Без вивихів і зламів – не обійтись, коли ти ростеш і повільно міцніє твій стовбур і крона…

Навчання можна полегшувати хіба терпеливою мотивацією, стійкою вірою у свої сили й інтелектуальні можливості, світлим переконанням, що ти робиш те, що любиш, а любиш те, що робиш.             

Навчання можна полегшувати, проводячи заняття серед природи, яка спонукає до самопізнання і розвитку («школа під блакитним небом» Сухомлинського), роблячи яскраві ліричні відступи у формі жартів й дотепів, розповідаючи повчальні казки, лаконічні філософські притчі. Такі методи неодноразово застосовував Василь Олександрович, надихаючи своїх учнів до роботи над собою, невтомної, щоденної.

Бо Вчитель має надихати. Не обирати легкі шляхи. А обирати шляхи важчі, але йти ними так, ніби вони найлегші у світі. Падати, а потім вставати, забинтовувати рани і йти з любов’ю у світ, йти з любов’ю до світу.      А ще – місія учителя – щоразу ставати кращим, щоразу досягати нових висот. Бо кого зацікавить безідейний, малодумний, легковажний, беземоційний промовець-пропагандист з дипломом педагога?

«Учитель готується до гарного уроку все життя» – писав Сухомлинський. Так, перечитує конспекти, застрягає у світовій павутині, ходить в бібліотеку. І все ніби чудово! Але не можна підготуватися до того, чого ти сам не чекаєш. У вчителя має бути мислення росту – готовність і мрія рости разом зі своїм учнем, досягати спільних цілей, перемагати. Адже нині у нас стільки можливостей, стільки векторів розвитку, такий широчезний діапазон шансів, якими просто гріх не скористатися.

Вчитель має вчити перемагати. Своїми знаннями й наполегливістю, своїм щирим серцем і не менш щирою посмішкою. Але не перемагати інших. А самого себе вчорашнього – свій страх і лінь, невпевненість і пасивність.

Сухомлинських умів говорити. Умів слухати і чути – дітей, природу, світ у собі і навколо себе. Сто років тому він прийшов у цей світ. Не щоби навчати, а щоби вчитися разом з іншими. Ціле століття він з нами. Його казки й оповідання, його книги й статті. І найважливіше, що він подарував нам, – мрію рости і змінюватися. Бо гомінкий струмок колись таки стане мовчазною рікою, а та, можливо, попрямує до моря. Адже, як писав Антуан де Сент-Екзюпері: «Якщо ви хочете збудувати корабель, не намагайтеся закликати людей збирати для нього дерево і не давайте їм завдання та роботу, а навчіть їх прагнути безмежних просторів моря…»

Роксолана Жаркова

28.09.18