10 фільмів, які ніколи не покажуть в Росії

Російська блогосферна громадськість обурена забороною антирадянської стрічки-вигадки "Номер 44", на яку, якби її не заборонили, мало хто звернув би увагу. Громадськість заволала про цензуру, не підозрюючи, можливо, що цензура в сучасній Росії діє вже давно, ще до появи на міністерському культурному кріслі тов. Мединського.

Впродовж кількох років (якраз з часів посилення російської владної вертикалі) широкий кінопрокат старанно коректують. Фільми, які не вписуються в політичний контекст нинішньої Росії, не те що знімаються з конвеєра, а просто не потрапляють на кіноринок (і вже тим більше не йдуть по ТБ). Причому нерідко це правило стосується не другосортних стрічок, а цілком собі успішних картин, приголублених призами, фестивалями і увагою преси.

Без сумніву, вони мали б резонанс і касу в Росії також, оскільки стосуються гострих історичних тем, котрі завжди збуджують громадську думку. Однак російський Мінкульт ненав'язливо рекомендує прокатникам відмовлятися від неблагонадійних фільмів. Нижче представлено топ-10 фільмів, які не пройшли ось таку негласну цензуру російських кіночиновників. В основному це картини зі Східної Європи та СНД, де свого часу вдосталь натерпілися від прорадянських режимів.
 

P.S. Цікаво, що Голлівуд, чию продукцію важко ігнорувати, в останні роки практично не знімав "русофобського" кіно - пальму першості світових лиходіїв на "фабриці мрій" перехопили радикальні ісламісти. Немає сумнівів, що після українських подій і після скандалу з "Номер 44" американські кіностудії осідлають слизьку тему і будуть тепер штампувати "русофобію" охоче і в промислових масштабах.

Адже важко придумати кращу рекламу для фільму, ніж його можливу заборону. Достатньо згадати свіжий "поганий анекдот", що трапився з непоказною заокеанською комедією про північнокорейського диктатора. Її обструкція і заборона в КНДР фактично забезпечили "Інтерв'ю" загальносвітовий інтерес. Тільки за чотири перші дні офіційної появи в інтернеті фільм зібрав 15 млн. доларів.

Військова драма, присвячена одній зі скандальних тем Другої світової - зґвалтувань німкень з боку військовослужбовців РСЧА. У головних ролях - провідна німецька актриса Ніна Хосс і росіянин Євген Сидіхін. Примітно, що німець Фербербек, який зняв фільм, навіть в озвірілих червоноармійцях намагається знайти людські риси, і робить, загалом, звичний для сьогоднішнього європейця мазохістський висновок: Червона Армія - це певна відплата Німеччині за "те, що ми зробили". У росіян, втім, з історичним покаянням так і не склалося - влада РФ фільм проігнорувала, навіть незважаючи на участь відомого російського кіноактора.

Один з найкращих українських фільмів останніх років оповідає про депортацію кримських татар у 1944 році. За словами гендиректора стрічки Ленура Іслямова, в Росії широкий прокат здійснити не вдалося, зіткнулися з проблемою "нерекомендованих кіно".
 

"Всі російські кінофестивалі (Казанський кінофестиваль мусульманського кіно, Московський кінофестиваль "Московська прем'єра", Тульський кінофестиваль військового кіно), де була представлена ​​картина, відмовили нам в участі у конкурсній програмі, і фільм був представлений тільки в рамках спецпоказ", - зазначив Іслямов. За його словами, організатори фестивалів зізнавалися, що на них чинився тиск.
 

Тим не менше, фільм не залишився непоміченим навіть в РФ. "Хайтарма" отримала Ніку як "найкращий фільм країн СНД і Балтії".

 

З назви вже зрозуміло, що у документального фільму Лозниці практично не було шансів вийти в широкий російський прокат (хоча сам режисер добре відомий в РФ, в тому числі як автор популярної стрічки "Щастя моє"). І справа навіть не у схваленні "великого стояння" в центрі Києва. Документалістика Лозниці руйнує основний пропагандистський посил Кремля: Майдан трапився не внаслідок закулісних підступів Заходу, а завдяки людям з жагою до волі, зусиллям простих українців, котрі якось буденно, вперто і мужньо створили Революцію Гідності.
 

Фільм відвідав багато значущих фестивалів минулого року, в тому числі демонструвався на спецпоказі в Каннах.

Захоплююче масштабне кіно за романом Софі Оксанен про життя двох естонських сімей, які пережили всі жахи радянської влади, війни і навали сучасних росіян, "скрізь сунуть свій керзовий чобіт" (фраза з книги/фільму). Катівні НКВС показані навіть із зайвим натуралізмом, без тіні німецьких спроб "зрозуміти" логіку окупантів. "Очищення" удостоїлося 5 нагород фінської національної кінопремії Юссі.

Фільм-прозріння, в зовнішності та характері головного героя, офіцера чехословацького КДБ, неймовірним чином вгадується Самі Знаєте Хто. Маленький гебіст всіх переграє, але в результаті не вписується в правила тієї ж Системи, уособленням якої є. На іншому полюсі - рефлексивна празька інтелігенція. Полохлива перед владою, але глибоко в душі, зрозуміло, її зневажає. Чеський совок, такий для нас знайомий, у всій своїй похмурій пишності. Кращий чеський фільм 2009 року.

Номінант на останній Оскар, як кращий іноземний фільм, тим не менше, не удостоївся прокатного посвідчення в Росії. Тема грузино-абхазької війни 1992 року в неполіткоректній інтерпретації виявилась в РФ не потрібна. Не допомогла навіть участь у фільмі чудового Лембіта Ульфсака - за сценарієм, людини, що мирить чеченця і грузина, але безсила перед невблаганним катком "русского мира".

 

Придуркуватий, чорний норвезький жахастик про зомбонаці теж потрапив до стоп-переліку російських цензорів. Цікаво, що перша частина зомбоепопеї успішно пережила місцевий кінопрокат в 2009 році. Продовження чекали з нетерпінням, але трапився конфуз. За сюжетом есесівських зомбі можуть зупинити тільки зомбі червоноармійські, тобто "Споріднена" культура. Підтекст жахастика посилюється і тією обставиною, що стравлюють тоталітаристів заповзятливі ghostbusters (мисливці за привидами) із США. Ну, ви зрозуміли, так? Вільний світ перемагає, коли дикуни жеруть один одного. Ось таку недвозначну провокацію країни-члена НАТО вчасно помітив уважний російський цензор!

 

Високобюджетний польський блокбастер про Варшавське повстання може і влаштував би російську владу, але на задньому плані трагедії польських патріотів фонить незручна історична деталь. Червона Армія, що стояла в передмістях Варшави, не поспішала звільняти місто від сил Вермахту. Фільм, звичайно, про інше, але все одно незручно виходить - начебто визволителі, а звільняти не квапилися. Крім того, витриманий в модній глянсовій стилістиці "Сталінграда" та "Севастополя", "Місто 44" відрізняється від побратимів амбівалентною мораллю, абсолютно не властивою народу-переможцю (особливо в рік 70-річчя). "Жахи війни", сумніви і рефлексія щодо доцільності повстання і руйнування стародавнього міста переслідують режисера Комаса впродовж усього фільму. Але сумніви, як відомо, "не наш метод". Плач і жаль з приводу загибелі цвіту нації ніяк не в'яжуться з "бабы еще нарожают" і "мы за ценой не постоим". Так що один з кращих польських фільмів минулого року теж відправляється "в топку".

Важка у всіх сенсах стрічка про депортацію естонців у червні 1941 року (буквально за кілька днів до 22-го числа). Викликала фурор на останньому талліннському фестивалі "Чорні ночі". Фільм-переживання, не епічний, але камерний, що властиво прибалтійському кіно. "Боковий вітер" однозначно повезуть на різні фестивалі, можливо він потрапить і в якийсь спецпоказ в Росії, але зараз вже очевидно, що прокатного майбутнього в країні переможного Мединського у стрічки немає.
 

Фільм - переможець і лауреат кінофестивалів в Гетеборзі, Мангеймі, Салоніках, Варшаві.

Безкомпромісна пост-військова драма від головного польського режисера наших днів. Трагедія народу мазур, що опинився між двома вогнями (російсько-радянським і польсько-радянським) після закінчення Другої Світової війни. Жорстокі знущання і фактичне зникнення спіткали цей народ, який говорив на специфічному діалекті німецької мови і займав невелику частину території, що відійшла після війни під юрисдикцію Польщі. У "Розі", до речі, вперше у мізантропа Смажовски з'являється по-справжньому позитивний головний герой - екс-офіцер Армії Крайови, котрий вступає в нерівний бій з мародерами з РСЧА.
 

Найкращий польський фільм 2012 року.

(via)