походження хрестителя

Розберемо найочевидніші дані.

1. За сучасними науковими даними, "біблейські" землі належали Скіфії. Тому, очевидно, правильні назви такі: Скифополь (так і є), Самарія (сумерія-шумерія, зі святим населенням скіфів-самаритян), Галілея (гали), (іс)Раїль, (іє)Русалим, (і)Ярдан, Полестан, а ще (і)Юдея вклинювалася (мішаним, біло-чорного походження) семітським населенням (з африканською мовою та звичаями) із Африки. Ісус народився не в Юдеї, а у Назареті, містечку в Галілеї. Так само Істамбул - Стамбул.

На відміну від бідуїнів-бідняків, скіфи пекли хліб, а не мацу, вирощували свиней (згадуємо стадо свиней , що попадали у прірву), тримали пасіки, ловили рибу, розвивали принесені ними ремесла.

2. Ім'я "Хреститель" походить із праукраїнської мови, значить, він є праукраїнцем, скіфом. Справді, він хрестив і посвячував у свою відичну віру (хрест — знак Сонця, був є і буде), тому: "хрест", "хрестити", "Хреститель". Слово (і буква "Х", яка теж є намальованим хрестом) є тільки в українській мові:

Бачимо, що звичне слово Христос походить від праукраїнського слова Хреститель. Воно було змінене грецькою вимовою — Хрестос (пізніше затерте в старих книгах на Хрістос — Χριστός). А позаяк, тодішня Русь ще знала правду, то й кажемо не грецьке перезапозичення з праукраїнської Хріст(ос), а Хрест(ос), бо це українське слово, лише з грецьким закінченням "-ос". Або таке: кажемо не Ісуса Хрестоса, а по старому — Ісуса Хреста (де видно розуміння українського слова «хрест»).

Із Євангелія з Синайського кодексу, Перше послання апостола Петра 4.16: «А коли – як хрестиянин – то хай не соромиться, але хай прославляє Бога в цьому імені». Тут видно, що «хрестиянин» підтерте на «хрістиянин», так само видно і в інших місцях.

Індійське слово "бапатист" (хреститель) підказує, що волхви-учителі Хрестителя були із скіфо-арійської відичної школи (умовно, йоги-баптисти). Тому й у написах у храмах ім'я Ісуса було написане так як у санскриті — з рискою зверху, яка з'єднує букви, бо тоді всі знали, що він був відичним Волхвом.

3. Хреститель до 33 років навчався відичним знанням, саме тому про цей час не сказано нічого (що викликає закономірну недовіру до такої "дірявої" у найважливіших питаннях Книги). Але зосталася згадка, що він отримав посвячення від трьох волхвів найвищого рівня, завершивши навчання і розпочавши свою духовну діяльність. Свій особистий високий рівень та правдивість відичної віри він доводив, роблячи чудеса, щоб народ бачив різницю між юдейським фарисейством (з яким у нього точилася суперечка) і справжнім віданням. Він "спасав" семітів, щоб вони стали вчитися правдивій вірі і ставали такими, як самаритяни - достойними громадянами Раїлю, творцями земного раю.

4. Бачимо, юдеї не піддалися іноземцеві, не стали хрестиянами, а Хрестителя стратили чужими руками. Тому Юду зачислили до святих християн, за дивну чесноту (за зраду ворожого їм Учителя-Волхва).

5. Позаяк знаком Сонця є прямий хрест, то й маємо — хрещення це навернення до чарівної відичної сонячної віри (хрести та свастики у тих древніх храмах були всюди). Очевидно, хрещення (накладання хреста, знака Сонця) було спробою посвячення юдеїв у арійську відичну віру самаритян (ціллю якої є просвітлення, святість).­

                       Знаки Сонця у Софії Київській: хрест, сварга.

6. Зважаючи на повторюваний у всі часи глузд виникнення і падіння цивілізацій (наприклад, шумерська, як визнають сучасні історики, впала через семитизацію їхньої мережі міст-держав; Рим створили слов'яни етруски, яких потім заполонили і витіснили роми-ромеї та довели державу до занепаду) і пояснення самого Хрестителя, що він прийшов спасати тільки юдеїв (щоб урятувати (іс)Раїль від подібної гибелі), то він є одного роду і мови з українцями. Тому самарянин Хреститель не казав, що спасає "свій народ", бо його народ, скіфи, самаряни, галілеяни, були добрі люди, які потерпали від напливу із Африки. Нащадки того самарійського народу, (це сьогоднішні сирійці, вони не араби, за якими переважна більшість у сучасній Сирії), весь час і досі піддаються знищенням (Алеппо, тощо), хоча їх зосталася мізерна кількість і вони сильно перемішалися із семітами, по крові, але є нащадками, по суті, тих індоєвропейців (аріїв), самаритян.

Ось прадавня сирійська книга, вся розмальована українськими знаками, візерунками. Тут арамейська мова та письмо, зазнали, бачимо, великих змін (арамейська означає арійська, але вона перетворилася на семітську, подібно до урду, що є індійською мовою гінді в якій відбулася "заміна словника" на арабський через наступ релігії).

пенджабі* (мова) - у II тисячолітті до н.е. арійські племена оселилися на землях Пенджабу, і саме тут виникли ранні тексти «Рігведи», тож нам цікаве посилання на цю мову, як мову нащадок арійської культури.