УРИВОК ІЗ РОМАНУ “СТРАШНІ ЛЮДИ”

 
УРИВОК ІЗ РОМАНУ “СТРАШНІ ЛЮДИ”
 
Тіберій Маркович Германсдерфер був на сьомому небі від щастя: знайшовся його Вітя, єдиний і улюблений син!
Коли зателефонувала ота студенточка, ім’я і прізвище якої він одразу забув, і повідомила, що Вітя їде з ними до Києва, він не міг второпати що й до чого. Професор накинувся на неї: мовляв, навіщо було тягнути з собою нещасну дитину? Він вилаяв студенточку на чому світ стоїть. Коли ж вона йому все розтлумачила як було насправді, у нього не знайшлося мужності попросити в неї пробачення – і тепер його пік сором.
Але з усього цього виходило, що тепер йому, старому й хворому, необхідно пертися до Києва, у самісінький центр революційних подій, аби визволити своє дитятко з біди. Помізкувавши добре, він зрозумів, що іншого виходу просто-таки не існує, бо хто, як не він, знає свого Вітю, відчуває його, вміє підійти до нього, з пів-погляду розуміє сина? І дійсно, хто відважиться з Києва везти Вітю аж до Дрогослава? Вітя знову може утнути якийсь фокус і просто зникне з очей проводжатого.
Ні, лише він, батько, повинен їхати до Києва – і то негайно. Але куди там негайно? Надворі глупа ніч. Дружина спить, як у молодості, лише тихенько посапуючи. Ні, Тіберій Маркович не гнівається на неї, бо все життя так виходило, що він більше за Розу любив Вітю. Здається, все мало бути навпаки, але в цьому випадку один із законів природи не спрацював. Чи, можливо, це було випробування для нього, професора, за гріхи молодості й гріхи попередніх поколінь?
Він уже не міг заснути. Лежав з розплющеними очима і вдивлявся у безкрає нічне марево. Здається, ні про що не думав, хоча думки шаленіли охвістями у його затуманеному мозку. Картини дитинства перепліталися з нинішньою дійсністю у химерному калейдоскопі, ніби він відходив у Вічність...
Тіберія Марковича зранку розбудила дружина:
– Ты едешь за Витей?
Проспав!
Він нашвидкуруч похляпав водою обличчя, не поголився, чого ніколи собі не дозволяв, навіть на вихідні чи свята, не поснідав і стрімголов кинувся до штабу “Нашої України”. Але з його хворими ногами стрімголов виглядало сміховинно. Він задихався від холодного повітря, весь час кашляв, уже навіть не прикриваючи рота долонею. Його набута інтелігентність випарувалась, ніби її ніколи й не було, і він повернувся до природного стану своїх предків, селян і ремісників, які не дуже дбали про зовнішні ознаки власної пристойності. Зрештою, для нього Богом на Землі нині був Вітя, а все інше не мало жодного значення, виглядало дріб’язковим, не вартим уваги.
Коли він уже добіг, чи то пак ледве дочвалав до приміщення колишнього управління торгівлі, де розташувався штаб “Нашої України”, то з жахом помітив, як звідти виходять люди – і серед них найважливіший для нього сьогодні чоловік Іван Полежай. Він чув, що його колишній студент, один, до речі, з найталановитіших, тепер у Дрогославі був головним по Помаранчевій революції. Вони декілька разів упродовж цих років зустрічались, і завжди професор бідкався, що Іван не присвятив себе науці, а зайнявся бізнесом. “І скільки би я зараз заробляв, чи навіть доктором наук? – віджартовувався Полежай. – Мені ж сім’ю годувати треба, четверо дітей, дружину та ще й тещу!”. Оте “та ще й тещу!” виходило так, ніби мама його дружини потребувала найбільше грошей.
Тіберій Маркович намагався кричати, аби Полежай зупинився, але з його горла вилітали лише глухі звуки, які вже за крок не було чути. Проте головний дрогославський революціонер сам помітив старого професора, який розмахував руками, намагаючись привернути до себе увагу. Він швидкими кроками підійшов до свого викладача, який колись направду був улюбленим для нього:
– Ну що ви, Тіберію Марковичу? Що трапилося?
Від хвилювання у професора підгиналися ноги. Ще мить – і він би упав на сніг, якби його не підтримав Полежай. Іван відкинув усі справи, хоча до нього звідусіль лізли й лізли люди з якимись дріб’язковими запитаннями.
За допомогою Полежая Тіберій Маркович зайшов у приміщення. Його посадили у крісло, дали гарячого чаю. Він сьорбнув декілька разів, та й сам уже взяв себе у руки.
З плутаної розповіді Германсдерфера Полежай спочатку зробив висновок, буцімто старий хоче у Київ, аби підтримати революцію, й надумав переконувати його, що більш молоді й завзяті будуть це робити, а кожному, хто бажає, знайдеться робота тут, у Дрогославі. Але потім він зрозумів, що йдеться про Вітю, професорового синка, який заліз у мікроавтобус і тепер їде до Києва. Рішення у Полежая визріло миттєво:
– Тіберію Марковичу, зараз я вас підкину додому. Через годину відправляються два наші мікроавтобуси на Київ, думаю, що місце для вас знайдеться. Поїдете з цими людьми. А потім вони вам допоможуть вибратися з Києва разом із Вітею. Встигнете за годину зібратися?
Професор відповів стомленою усмішкою: мовляв, що тут збиратися? Найщасливішої людини у світі в ту мить, здається, не було.
Полежай справді підвіз Тіберія Марковича додому і ще раз нагадав, що заїде за ним через годину, аби той не барився.
Германсдерфер марно прочекав до обіду. У нього вже не було сил кудись телефонувати, а тим паче йти. Він лише знав, що ще має час доїхати маршруткою до залізничного вокзалу, взяти квиток на Київ і сісти у поїзд.
Йому поталанило. Звісно, у таку пору годі було дістати квитки на поїзд, і він мав би здогадатися про це сам. Але якби усвідомлення цього прийшло до нього раніше, він, мабуть, не зрушив би з місця і сидів удома, чекаючи біля моря погоди. У касі того дня працювала його сусідка з третього під’їзду. Вона вже знала, що у Тіберія Марковича зник син, а тепер професор розповів їй подальшу історію зі щасливим кінцем.
Коли поїзд відійшов з двірця і, здавалося, всі тривоги й переживання були позаду, професор відчув як сильно заболіло у нього серце. Такого з ним ще ніколи не було.
 
– Ну що, мала, як ти будеш зі мною розраховуватися? – запитав Данило Галич у Юлі Василів, коли та віддавала йому мобільний телефон. Його гарячий погляд пронизував її тіло наскрізь, і вона готова була знову, вкотре у житті, втягнутись у цю любовну гру, від якої отримувала стільки насолоди, хоча ще ніколи це не закінчувалося для неї добре. Але вона завжди жила цією хвилиною, а що буде потім – не думала.
– Дякую, – скромно сказала дівчина, відповідаючи йому ще гарячішим поглядом і водночас подивовуючись своїй скромності. Данило гучно засміявся, і Юлька услід за ним, розуміючи, що отим “дякую” не відбудеться.
Вона добрих півгодини мордувала його мобілку, телефонуючи на різні номери, аж поки не вийшла на професора, щоби повідомити йому про Вітю. Мабуть, стратила шалену купу грошей, але мусила довести справу до кінця, бо з першої хвильки цієї історії відчула персональну відповідальність за хлопця, а на рахунку в її телефоні грошей не було. Василівка збоку час од часу спостерігала за Галичем, але він не виявляв ознак жадібності, узагалі нічого не казав, що тринькають його гроші, ніби теж підтримував Юльку у її материнській опіці над Вітею.
Між ними, здавалося, з першого погляду налагодилися стосунки, ніби між братом і сестрою, ніби вони були знайомі довгі роки, хоча до сьогоднішнього дня навіть не підозрювали про існування одне одного. Проте цього Данилові, видавалося, було мало, і він на підсвідомому рівні докумекав, що жадає дівчину як найкоханішу з коханок. Чи як у тій пісні співається: “Не коханка я, не коханка, я кохана, кохана твоя”? І Юлька відчувала потужну любовну енергію, що випромінювало усе тіло Галича. Вона просто не могла не відгукнутися, настільки це захопило її з ніг до голови. Навіть коли до Данила телефонувала дружина і той люб’язно з нею розмовляв, у всі свої поросячі очі дивлячись на Юльку, вона не ревнувала, бо знала, що зараз Галич – її, і ні з ким вона його ділити не буде. Не задумувалась наразі над тим, чи буде він ділити її з кимось – дружиною чи іншими коханками. Юльчині мрії не забігали занадто далеко вперед, бо їхня господиня була задоволена тим, що є зараз, аби думати про майбутнє.
Всі у мікроавтобусі були у нервовому напруженні – під’їжджали до Києва. Стихли розмови, водій вимкнув музику. Здається, і саме повітря завмерло. Лише Вітя безтурботно посапував на плечі у Юльки, а вона машинально, не усвідомлюючи цього, м’яла його великий пеніс, який намацала крізь штани. Це її заспокоювало, дозволяло ні про що не думати, безтурботно віддаючись насолоді життя.
Перед Києвом їх зупинив пост ДАІ. Водій про щось довго розмовляв з якимось лейтенантиком, тицяв йому до носа документи, на які той навіть не глянув, а потім, засмучений, повернувся:
– Каже, що у Київ нас не пустить. Каже, щоб ми їхали додому.
У мікроавтобусі залунали голоси обурених дрогославців, проте їхня мужність за межі машини не виходила.
Данило Галич думав про щось своє і нічого не казав. Здавалося, він не переймався проблемою, що несподівано виникла на їхньому шляху. Проте раптом директор магазину і ресторану зірвався на ноги, вийшов з мікроавтобуса і рішуче попрямував до впертого лейтенантика. Юлька злякалась, що Данило зараз почне гамселити того і навіть зі страху піднялася з місця. Але Галич мирно розмовляв з лейтенантиком, не виймаючи рук зі своєї розкішної шкіряної куртки. Потім несподівано вони разом розсміялись і потиснули один одному руки.
– Наш хлопець! – Данило зайшов у мікроавтобус і наказав водієві розвертати машину. У нього почали запитувати, чому, мовляв, їдемо назад, але Галич мовчав, мов води у рот набрав, не вважаючи за потрібне зі своєї висоти велета опуститися донизу, до меркантильних проблем плебсу. Головне, що він знає як манівцями доїхати до Києва, а все решта їх не повинно цікавити.
Кілометрів за двадцять від того місця, де їх зупинили даішники, Галич наказав водієві повернути мікроавтобус вліво. Машина з’їхала на сільську дорогу. Вони до пізнього вечора блукали селами, читаючи незнайомі назви, аж поки водій урочисто не сказав: “Київ!”.
Всі заплескали у долоні, аж Вітя прокинувся і з несподіванки зірвався на ноги. Данило цим скористався і підсів до Юльки:
– Ну що, мала, хочеш мене?
- Угу! – прямо відповіла Юлька, не задумуючись, ніби довго чекала на це запитання, нахабно впиваючись поглядом у його обличчя. Усе її тіло пашіло й рвалось до Данила. Жодної сором’язливості перед ним у неї не було.
Цього разу дрогославці без першкод в’їхали у Київ, відкривши нову сторінку в своєму життя.
 
Ось уже добру годину Сашко натхненно працював, але в нього нічого не виходило. В цьому не було його вини.
ВОНА лежала з розплющеними очима і думала про щось своє. Завести ЇЇ, здавалося, було неможливо, хоча ВОНА дозволила робити з собою все, що заманеться, окрім одного – не кінчати в НЕЇ. Отой страх – знову завагітніти – вселився після народження доньки. Хоча ЇЙ і вставили спіральку, але лікар напівжартома сказав, що завжди існує певний відсоток можливості знову стати матір’ю. ВОНА це сприйняла всерйоз.
Сашко був професійним зваблювачем жінок. Від нього багато представниць слабкої половинки хотіли завагітніти. Але він не займався такими дрібницями. Сашко задовольняв жінок, виконуючи будь-які їхні сексуальні захцянки.
Але ця клієнтка була особливою. Він здогадувався, що працює під пильним оком ЇЇ охоронців, хоча їх і не було видно. Сашко навіть пікнути не встиг би, якби замислив зробити з НЕЮ щось зле. Але, бачить Бог, він отримував величезну насолоду від роботи з цією жінкою. Це не була політична прихильність до НЕЇ, як у більшості помаранчевих. Мова йшла про вишукану естетичну насолоду ЇЇ тілом – і Сашко вповні віддавався роботі.
Єдине, що стримувало його, – це слова, сказані охоронцем цієї чарівної жінки: “Кончишь в неё – убью”. У молодика був квадратовий череп, безвиразне обличчя – і сумніватися в правдивості його слів не доводилося. Правда, зародилася крамольна думка: ану ж, це не ЇЇ бажання, це все видумав охоронець?
Сашко хотів зауважити, що, мовляв, є засоби контрацепції, але квадратовий череп випередив його: “ОНА не любит презервативов”.
Доводилося гнати все побічне, не ризикуючи дружиною, дітьми, матір’ю, бо молодик виразно натякнув: “Ты ж не хочешь, чтобы им было больно?”, маючи на увазі саме їх.
Ще напередодні Помаранчевої революції Сашко побачив ЇЇ на екрані телевізора й уявив, як би він звабив цю чарівну жіночку. У таких випадках він ніколи не думав про себе, лише про клієнток. Це, зрештою, було секретом його успіху. А тут він хотів ЇЇ, і відчував, що його прутень не дає йому спокою.
Мрії збуваються, чорт забирай! Тепер би він віддав багато грошей, аби їхні шляхи не перетиналися. Ні, Сашко ще хотів ЇЇ, але боявся отих квадратових охоронців з відсутністю інтелекту. З іншого боку, він пишався, що саме до нього можна застосувати оте сакраментальне: якщо переспати, то з королевою.
Коли його заповнювали хвилі сперми і здавалося, що вони ось-ось віллються в його клієнтку, Сашко змушував себе думати про похорон свого батька, який трапився в липні цього року, – і це минало.
Тата – веселого і відчайдушного Дон Жуана – банально збила машина. Смерть настала миттєво. Ще зранку бачив його, а в обід тобі телефонують, що батька нема.
Сашко якраз закінчив працювати зі старою клієнткою, яка, втім, щедро розрахувалася з ним. Нічого, крім огиди до її старечого тіла, в нього не було. Довідавшись про смерть його батька, вона з барського плеча кинула йому ще тисячу баксів: “Это вам на похороны, деточка”.
Він хотів жбурнути їй в обличчя гроші, дані раніше, і цю тисячу, викрикнути якісь образливі для неї слова, але вона пригорнула його до себе, мов мати (ні, мати ніколи так його до себе не пригортала): “Крепитесь, мальчик мой” – і він усю ненависть затаїв у собі.
Сашко розумів, що це гріх: під час статевого акту думати про похорон батька, бачити рідне обличчя, яке вже ніколи не повернеш до життя, але нічого не міг вдіяти з собою. Це була єдина можливість виконати побажання ЇЇ охоронця, хоча саме з НЕЮ хотілося попрацювати на повну потужність.
ВОНА була далеко думками від Сашка. Якби Ющенко був рішучішим, всі проблеми можна було давно розв’язати. Чому вона повинна терпіти цього в’ялого чоловічка, з його вічними сумнівами, віддавати йому перемогу, яка цілковито належить їй? Янукович теж боягуз, але зі страху він може багато біди накоїти. Та й у її команді нема людей, на яких можна цілковито покластися. Всі тільки й заглядають їй у рот, чекають, що вона скаже. Баби в штанях! Слід розраховувати лише на себе. А як хочеться бути просто жінкою, віддатися цьому хлопчикові, відчути себе слабкою й ні про що не думати… Не може через кляту політику.
Сашко не відразу зрозумів, що наступна – четверта чи п ’ята – хвиля сперми, хоча й не така потужна, як попередні, народжується в ньому. Він відверто проспав її, думаючи про щось своє, зневірившись у тому, що ВОНА кінчить. Було вже пізно думати про похорон батька, та це й навряд би допомогло. Сашко намагався нічим себе не видати і, як міг, маскував свої дії.
– Ладно, Саша, извини, не получается. – ВОНА плеснула його долонею по спині. Удар був сильний. Стало боляче. Він приписав це ЇЇ роздратованістю собою.
– Получится в другой раз, – намагався пожартувати Сашко, але наштовхнувся на ЇЇ погляд мертвої риби.
Він ще не встиг ні про що подумати, як ВОНА дала йому чималу пачку доларів.
– Здесь много, – хотів заперечити Сашко.
– Другого раза может не быть, – жорстко сказала ВОНА і нахилилась до його вуха, імітуючи поцілунок. – Ты кончил в меня, сорванец, я могу забеременеть.
Він зрозумів, що останні слова були не для охоронців. Але ВОНА ще ніколи не розмовляла з ним таким тоном. Сашко відчув погрозу в ЇЇ словах.
Потім вона довго і ніжно його цілувала, бо любила робити це саме після процесу кохання, а не до чи під час цього. Але, радше, це були материнські поцілунки, ніж жага коханки.
Сашко, зворохоблений ЇЇ останніми словами, стояв ні живий, ні мертвий.
ВОНА ніби зрозуміла стан його душі. Знову нахилившись до вуха, аби не чули охоронці, прошепотіла чомусь із грузинським акцентом:
– Нэ боись, малчик, у мэня спирал, - і, як це в НЕЇ завжди виходило, задріботіла штучним сміхом.
ВОНА довго стояла під душем, потім ретельно спринцувала піхву. Коли витиралася, відчула, як смертельно змучилась за ці дні. Аж тепер сон почав долати ЇЇ. Але на НЕЇ вже чекала дівчинка (так вона її називала, хоча це була доросла жінка), яка мала укладати косу. А потім – зустрічі, переговори, таємні рандеву. Все зараз залежить від того, як ВОНА, саме ВОНА, а не хтось інший, організує справу.
Сашко намагався якнайшвидше вирватися з цього кубла, але це було зробити не так просто. Він вбив собі в голову, що йому пустять кулю в лоб, чи задушать, чи скинуть із багатоповерхівки, імітуючи самогубство – ще й записочку посмертну змусять написати: мовляв, змучився жити. І він напише, лишень би не мордували!
Спочатку Сашко хотів віджартуватися. Помахуючи перед дебелим молодиком пачкою доларів, він сказав, що сьогодні сам добереться додому. Краще би він цього не робив! Вогники первісної людини заблищали в очах охоронця, але він сказав те, що мав сказати:
– Велено доставить домой.
Потім Сашка посадили на місце поруч з водієм, хоча зазвичай він вмощувався позаду й усю дорогу розповідав про кумедні випадки зі свого життя, викликаючи дикий регіт у присутніх. Але тепер на його місці сидів молодик з квадратовим черепом.
Всю дорогу до його будинку всі мовчали, і Сашко, паралізований страхом, думав, що ось зараз йому накинуть зашморг – і прощавай, життя. А він не міг поворухнути ні рукою, ні ногою, аби хоч якось натякнути, що готовий і може захищатися.
Йому дали можливість пожити. Коли приїхали, Сашко з добру хвилину ще сидів, як укопаний, очікуючи, що охоронець відчинить йому дверцята, бо зазвичай це робив. Але той злісно сказав:
– Чё сидишь, как мумия? Вали отсюда!
Сашко ладен був віддати всі долари, які заробив сьогодні, і ще з дому принести, аби остаточно відв’язатися від цієї компанії, навіть не згадувати про неї, як про жахливий сон, не треба йому таких дорогих заробітків. Руки в нього тремтіли, і він ледве намацав клямку дверцят. Ноги були ватними. Сашко доклав надзусиль, аби виповзти з машини і зробити декілька кроків.
Аж тут почув голос охоронця:
– А попрощаться?
Сашко подумав, що зараз йому встромлять ножа – і так банально закінчиться життя.
– Слушай меня внимательно, – казав квадратовий череп. – Если ещё раз кончишь в НЕЁ, тебя не соберут.
“Другого раза может не быть”, – хотів він відповісти словами ЙОГО шефині, але не став спокушати долю, і лише з вдячністю, що йому великодушно подарували життя, замотав головою, мов коняка.
– Смотри, – охоронець боляче тицнув йому кулаком у груди і поволі почвалав до машини.
Автомобіля вже давно не було, а Сашко ще довго по-кінськи мотав головою. З його очей текли сльози.
Загальмована свідомість не дозволила йому скористатися ліфтом, і на свій дев’ятий поверх він чвалав сходами, розмазуючи сльози по обличчю. Мовчки ключем відчинив двері. Галинка й діти спали і ні про що не здогадувалися.
Нервовий напад заволодів Сашком. Він гучно плакав, мов мала дитина, у котрої відібрали улюблену іграшку.
– Саша, Саша, що сталося? – Стривожена дружина підскочила до нього.
– Вот, вот тебе, – викрикував він, розкидаючи долари по кімнаті, а Галя збирала банкноти, бо вони для неї були важливішими, ніж телячі ніжності її чоловіка.
“Ну, нарешті, стєнку купимо”, – шепотіла вона.
Сашко, здається, заспокоївся, сів, обхопивши голову руками. Дружина примостилася біля нього, обійняла. Він не пручався. Від неї віяло теплом.
Вона роздягла його, насильно вклала у постіль і стала виробляти з ним усе, що хотіла. Сашко лежав, тупо дивився в стелю і бачив перед собою ЇЇ погляд мертвої риби.
Через тиждень дружина привезла свого чоловіка до психіатричної лікарні. Старий доктор, що, здавалося, зараз розсиплеться на її очах, уважно її вислухав і сказав:
– Це вже третій клієнт, який стверджує, ніби кохався з САМОЮ. Революційне захворювання, знаєте. Ще не таке вважатиметься людям…
 
Звечора в отця Романа піднявся тиск. Ніби не було причин для хвилювання, та й повечеряв він скромно. Кров бухкала у скронях, і отець Роман, розкусивши й проковтнувши таблетку (лікар нещодавно прописав), ліг у постіль. Діти уже спали, їмосць в’язала собі светр перед нічною лампою.
Він одразу намагався заснути, і це стало його помилкою. Треба було ще трохи полежати з розплющеними очима, подумати про щось приємне (так радив лікар), а потім уже поволі засинати.
Він навіть не помолився на ніч, бо не бачив у цьому потреби. Його думки були далеко від Бога, і отець Роман з жахом подумав, що молодість відійшла назавжди і непомітно насувається старість. Він не помітив цього переходу, ще до останнього поводив себе як молодий. Коли й виникали якісь болячки, не звертав на них уваги.
Одного разу йому стало зле під час богослужінь у церкві. Їмосць наполягла, щоби він звернувся до лікаря. Довго брикався, аж поки їмосць таємно від нього сама не привела лікаря. Був злий, але куди подінешся? Лікар, глянувши на нього, виміряв тиск і похитав головою:
– Отче, можете заробити інсульт.
Це було несподіваним. З інсультом він неодмінно порівнював смерть. Від інсульту померла його мама. Правда, їй було 88 років, а йому лише недавно стукнула п’ятдесятка.
Ескулап порекомендував лягти у лікарню, але отець Роман категорично відмовився: як парафія буде без нього? Зате слова лікаря про можливий інсульт налякали його, і він чемно й акуратно приймав таблетки, які той йому виписав.
На початках усе було ніби добре, і отець Роман зрадів, що одужує, але потім тиск несподівано почав скакати без видимих на те причин, і це пригнічувало. На нього навалилися безсонні ночі, коли не міг зімкнути повік до самого ранку, а коли вже по-справжньому хотів спати, доводилося йти на службу.
Того вечора він таки заснув, але скоро пробудився: мав чутливе вухо – їмосць вкладалась у ліжко. До ранку думки, випереджаючи одна одну, гасали його стомленим мозком, а потім наснилося щось приємне, пов’язане з якоюсь жінкою – явно не їмосцю. Ніби вони цілувались і займались коханням у церкві, на виду в сотень парафіян, і отець Роман не комизився, а, навпаки, був гордий з того, що тримає під своїм невсипущим оком таку велику отару людей, з якою може робити все що завгодно.
Коли він прокинувся, голова була важкою. Охвістя сновидінь ще витали у голові, але отець Роман ніяк не міг пояснити Божих попереджень. Він ревно помолився, але це не допомогло: тривога і страх залишились.
Не хотів виходити на мороз, але мусив. Богослужіння перед ратушею, які ставали щоденними, вимотували його тіло й душу, проте він не хотів уступати молодшим священикам, жертовно звалив на себе цей важкий хрест і нікому його вже не віддавав.
Зазвичай напередодні отець Роман готував текст своєї майбутньої промови перед людьми, бодай робив дві-три намітки про що буде говорити. Тепер ішов порожній тілом і душею, але це чомусь його не тривожило. Був упевнений у собі, зважаючи на багаторічну практику. Таке вже не раз бувало, і він завжди з честю виходив з будь-якої ситуації. Мороз провітрив мізки, і коли настав час говорити отцю Романові, слова самі виливалися з нього. Це була чи не найкраща проповідь у його житті, викладена, здається, на одному диханні, без довгих пауз і повторень, як зазвичай:
 
Слава Ісусу Христу!
Всечесна громадо!
Відомий вислів апостола Павла: “Влада дана від Бога”-  означає, що для того, щоб влада була реальною, авторитетною, шанованою, вона має спиратися на Божий закон. Те, що від Бога, ми читаємо у нашій совісті. А совість наша є мірилом того, що ми здійснюємо, живучи у державі.
До тих слів, що всяка влада є від Бога, апостол Павло додає ще і такі слова: “Нехай кожен буде послушний своїй владі у Господі”. Що це означає? Тут зовсім не йдеться про послух через страх чи бажання сподобатись, бо це послух бездумний, немудрий, мавпуючий. Це має бути послух у Господі, що спирається на оцінку, яку совість підказує нам щодо цього чи іншого розпорядження влади. Також це означає, що коли ця чи інша влада, незалежно якого рівня, робить щось проти Господа, тобто проти людської совісті, вона робить це проти десяти Божих заповідей. Тому, спираючись на слова апостола Павла, можемо сказати, що ми не тільки можемо не виконувати аморальні чи якісь інші розпорядження влади, але навіть мусимо їх не виконати, щоби залишитися вірними Господові, вірними своїй совісті. Це той християнський підхід до влади, завдяки якому вона має рахуватися з Законом Божим. І якщо вона від цього Закону відходить, це означає, що ми у Господі більше тої влади не слухаємо. Не тому, що хтось хоче зробити закид владі, а тому, що хочемо сказати як має бути по Христу і по Богу. Це перша важлива річ, яку слід собі брати до серця.
Християнин – це не той, хто у всьому слухає. Християнин – це той громадянин, який слухає тоді, коли совість його каже йому це робити. Це той, хто слухає владу не через страх, а згідно своєї совісті. Веління безсовісної влади не повинно виконуватись. Це дуже важлива християнська засада.
Я не закликаю до того, щоб ми тільки протестували чи заперечували, а щоб ми утвердили основи, на яких можемо будувати життя в Україні і на яких має будуватися українська влада.
Скажу ще одну важливу річ щодо біблійного вислову “Всяка влада є від Бога”. Що ж значить “всяка”? Чи це тільки ті, що сидять у високих кабінетах? Ні, бо ті, що в кабінетах, – це тільки частина повноти влади. Тому що всяка влада насамперед належить народу. Повторюю: влада від Бога належить народу! А вже народ, обираючи ту чи іншу владу, передає частину своєї влади, яку має від Бога, тим представникам. Тому вони є відповідальними і перед Богом, і перед народом за те, яким чином здійснюють свою владу. Це ще одне трактування цього біблійного вислову. З нього виходить, що в ситуаціях, у котрих влада будь-якого рівня веде себе безсовісно, не по-Божому, або стає проти власного народу, порушуючи Божий Закон, тоді народ в ім’я вірності Богові, верховенства своєї влади покликаний до того, щоб вибрати іншу владу, ту, яку він хоче. Нам це дуже важливо зрозуміти зараз, коли влада стоїть над народом, а по-християнськи кажучи мала би йому служити.
Для прикладу візьмемо міністрів. Слово “міністр” походить з латинської мови і означає “слуга”. Уявімо собі: слуга з промисловості, слуга з культури... Не командир, не начальник, а слуга. Саме слово каже, хто він є – він прийшов служити народу, а не наживатись на ньому. І той представник влади є легітимним тією мірою, якою мірою він служить народу.
Нам дуже важливо, щоб у ці важливі для України часи мати чіткі й виразні розуміння, хто на що у нашій державі має право. Першим і найвищим правом є десять Божих заповідей. Це – стабільність, порядок, взаємоповага, людська гідність. Другим носієм влади, переданої Богом, є народ. І лише третьою в цьому списку є влада, яку народ вибрав. Він її вибирає і, при потребі, відкликає. Це наше з вами право. Я сподіваюсь, що всі ці непорядки і ненормальні речі, спричинені існуючою владою, вдасться залагодити такою мірою, якою в Україні ці Божі засади знайдуть собі місце й здобудуть повагу.
Учора мені телефонували мої колеги – священики з Києва, тож хочу щиро привітати дрогославців від їх імені та імені всіх киян. І бажаю, щоб ця атмосфера радості, миру, любові, взаємоповаги, яку виявляють сьогодні мільйони людей у столиці, атмосфера добра сповнила серця усіх. Сьогодні відповідальність лежить на всіх нас, не на них, а на кожному українцеві. Тож стіймо за свою правду, за Україну, за честь, за славу, за народ!
Слава Ісусу Христу!
 
Коли отець Роман на одному подиху закінчив промову, відчув як сили покидають його. Поблагословивши людей, поспішив до себе, хоча зазвичай ще трохи залишався перед ратушею і слухав декількох ораторів, які виступали після нього.
Прийшов додому і зізнався їмосці, що йому зле. Та настрашилась, виміряла тиск (було сто вісімдесят на сто) і викликала “швидку”.
Отець Роман був спокійний. Він подумав, що Божою славою на землі все ж треба ділитися з іншими. Зупинив свій вибір на отцеві Івану, який мав би від завтра бути замість нього перед ратушею, – і відчув як тіло і душа наповнюються спокоєм і легкістю.
Швидка трохи забарилась. Безвусий медбрат, високий і худий, виміряв йому тиск:
– Отче, сто двадцять на вісімдесят. Можете у космос летіти.
Уже в машині сказав водієві:
– Ненавиджу попів. Викликають “швидку” – лиш тільки в дупі засвербить.
Водій щиро розреготався.
Їмосць була подивована, але потім віднесла це на рахунок таблеток, які чоловік, можливо, спожив, коли вона телефонувала на “швидку”.
Отець Роман мав свої рахунки з Богом і був свідомий того, що належить до числа обраних.
 
Ольга отримала від Святослава те, що так довго очікувала від Василя, але не сміла першою виявляти ініціативу. Її дівоча душа вже давно розцвіла і була готова до інтиму з коханим хлопцем. Дівчата розповідали свої любовні історії, а Оля мовчала, аби не розчаровувати їх, бо всі, здавалося, були впевнені, що це між нею і Василем уже було.
Коли Святослав запросив її до гуртожитку і, ніби між іншим, сказав, що два його сусіди по кімнаті поїхали додому, Оля відчула на клітинному рівні, що це трапиться саме сьогодні. Їй було байдуже, що не з Василем, від якого – вона відчувала це – її з кожним днем відгороджує стіна, котра товщає і росте у височінь. Самі вони цієї стіни, здавалося, не зводили. Але невідомі майстри з їхньої мовчазної згоди робили свою підлу справу – і не було на те ради.
Святослав, не дивлячись на свою юність і навіть дитячість у помислах, рухах, поведінці, уже був досвідченим донжуаном. Природним для нього було те як він солодким вином, солодкими цукерками, а особливо солодкими словами зміг непристойно легко заволодіти найсокровеннішими думками Олі. Він уміло робив свою справу, заціловуючи дівчину м’якими й ніжними губами, пестячи її, немов на його кінчиках пальців умістилось уміння скрипаля й гінеколога одночасно.
Оля не пручалася. Чого гріха таїти, їй було приємно. У цю мить вона не думала про Василя, віддаючись любовній грі, запропонованій Святославом. Лише коли справа дійшла до нижньої білизни, дівчина думала запротестувати, але вийшло це у неї кволо. Святослав наполегливо, майже не застосовуючи силу, доводив справу до логічного завершення.
Коли хлопець зняв її трусики й поцілував у сокровенне місце, Оля була на сьомому небі. Подібного блаженства вона ще ніколи не відчувала у своєму житті. Але коли його прутень нахабно увійшов у неї, вона зойкнула – не стільки від болю, хоча справді було боляче, скільки від цієї нахабної несподіванки.
Поки Святослав робив свою справу, вона дивилась у стелю, але бачила перед собою вічно засмучені Василеві очі, які їй завжди хотілось цілувати, а він цього не любив. Жодної ніжності до того, хто був зараз на ній, вона не відчувала. Біль притупився. Дівчина бажала якнайшвидше піти звідси, забути свою ганьбу.
Святослав ніяк не міг скінчити, ліжко ганебно скрипіло – здавалося, що весь гуртожиток прислухається до цих звуків.
Оля не стерпіла й нахабством відповіла на нахабство. Звідки й сили у неї взялися! Вона скинула Святослава з себе. Мабуть, він проходив і не через такі випробування, бо це його аніскільки не знітило. Здається, він узагалі не помічав дівчини, а лиш турбувався про задоволення своєї хіті. Ще з добру хвилину він мастурбував перед Олею, яка швиденько вдягалася, лише крадькома з огидою дивлячись на те, що він робить.
Раптом Святослав випростався і наставив прутень на неї. З ревом пораненого звіра він випустив пружну біло-жовту цівку, явно цілячись Олі в обличчя. Дівчина вчасно відхилилась.
- Клас! – Святослав задоволено вишкірився. – Ти класно трахаєшся!
Тут його погляд упав на постіль, залиту кров’ю. Здається, аж тепер він побачив кров і на своєму тілі, особливо на животі й прутні.
Такої матової атаки Оля ще ні разу не чула ні з чиїх вуст. Нарешті, вона зрозуміла: хлопець звинувачував її у тому, чому вона не попередила, що у неї місячні.
– Що я тепер робитиму з простинею? – безпорадно вигукував він, тупцюючи голим на місці. Його прутень безсило звис, і Оля злорадно дивилася на цю жалюгідність. Їй хотілося розсміятися йому в обличчя й сказати всю правду, що вона ще декілька хвилин тому була дівчиною і віддалася йому першому, але сльози закипали в очах. Кому тепер потрібна була її така ж жалюгідна правда?
Вона довго не могла відчинити двері, боляче прищемила собі палець, вовтузячись з защіпкою. Здогадалася, що двері замкнені ще на ключ, побачила його на столі.
Станіслав наголяса обіймав її ззаду, просив вибачення, казав, що йому ще ніколи з жодною дівчиною не було так добре, особливо коли вона в екстазі дряпала йому нігтями спину – “Ось подивись, подивись, що ти зробила з моєю спиною!” – вигукував він весело, але його слова вдарялись об глуху стіну, якою у той момент була Оля..
Нарешті їй вдалося вирватися з його обіймів, відчинити двері. Вона й не думала їх зачиняти, і Святослав на порозі засвітився голим. Оля прожогом кинулася надвір, почувши за спиною регіт студенток. Але не озирнулась, не повернулась назад, щоби набити їхні мерзенні пики.
Сльози двома ручаями виливалися з її очей, але за густою пеленою снігу перехожі нічого не помічали. Оля йшла навмання, майже нічого не бачачи перед собою. Тепер її прокляття всередині тіла і душі лунали на адресу Василя. Він, лише він був винен у тому, що трапилося з нею сьогодні!
Перші слова, якими її зустріла мама, були:
– Ти далі вештаєшся з сином цього Чернюка?
Мама ще довго верещала, її вгамовував тато, але Оля скам’яніла і нічого не говорила.
У ванні, коли тепла вода змила її ганьбу, до неї навідалась думка перерізати собі вени й тихо скінчити життя. Врятував мобільний телефон. На дисплеї висвітлило: Коханий. Це був Василь. Оля не натискала на кнопку виклику, а коли наважилась, дзвінок урвався. Коли вона через хвилину зателефонувала Василеві, забувши про свої нещодавні прокляття на його адресу, операторка байдужим голосом сповістила: “Ваш абонент знаходиться поза зоною досяжності. Перетелефонуйте, будь ласка, пізніше”. Хотілося втопити мобільник у ванній, але Оля зі злості лише стерла номер телефону вже осоружного Коханого.
Вода була холодною. Холодно було на душі. Оля поверталася до життя.
 
Анатолій ВЛАСЮК