Походження сербів

Хоза́рський словни́к — роман сербського письменника Милора́да Па́вича*, опублікований 1984 року. В цій цікавій книзі (багатій на художню уяву) він наводить читача на думку, що слов'яни серби це і є хозари.

Ось деякі відрізки роману, які стосуються так званих "хазарів". Для збільшення достовірності (посилаючись на широко вдомі свідчення таких лицарів тих часів, як Пилип Орлик, що хозари це козаки-козари) замінимо нижче цю фентезійну назву, на історично правильну — КОЗАРИ. Тоді фентезі перетвориться на більш історичну книгу, яка розповідає про козацький народ, який втратив владу у власнїй державі.

Далі – набір виписок із Хозарського Словника.

"КОЗАРИ – арабське Khazar. Зустрічається й назва Aq‑ Khazar, що означає білі козари – очевидно, ця назва виникла для розмежування білих козарів та чорних (Qara‑Khazar)."

"Про назву хозари – козарська держава називається кагановим царством, або каганатом; первісна назва хозарського царства, яке існувало до каганату і створило його мечем, не збереглася. Козарів у державі неохоче називають їхнім іменем. Завжди використовують якусь іншу назву, уникаючи імені козари. На територіях зі сторони Криму, де живуть також і грецькі поселенці, козарів називають негрецьким населенням, або ж греками, що не прийняли християнства; на півдні, де живуть євреї, їх зовуть неєврейськими мешканцями; на сході, де якусь частину населення складають араби, козарів називають неісламською меншиною. Ті козари, які перейшли в одну з чужинських вір (єврейську, грецьку чи арабську), вже й не вважаються козарами, а причисляють їх до євреїв, греків чи арабів, хоча у протилежних випадках, коли трапляються рідкісні й випадкові переходи з інших вір у козарську, всіх новонавернених у козарському середовищі продовжують називати тим самим іменем, що й раніше, тобто не вважають їх козарами, хоча вони й належать до козарської віри, а й далі іменують греками, євреями чи арабами. "

"Один грек, замість того щоб назвати якогось чоловіка козарином, висловився у наступний спосіб: «Майбутніми євреями іменують у каганаті тих не‑ приєднаних до грецької віри, котрі розмовляють козарською мовою». В козарській державі можна зустріти вчених‑ євреїв, греків і арабів, які чудово знають козарське минуле, їхні книги і пам'ятки так докладно і захоплено оповідають про це, а деякі з них навіть пишуть козарську історію; проте самим козарам це заборонено, і про своє минуле вони не сміють ані говорити, ані писати книг."

"Козарська мова співуча, нею гарно звучать вірші, які я чув, але не запам'ятав; кажуть, що їх склала одна з козарських царівен. "

"Дівоча вимова відрізняється у них від хлопчачої, а чоловіча – від жіночої, бо хлопчики вчать арабську, єврейську або грецьку в залежності від того, чи живуть вони у місцевості, де є греки, чи там, де козари змішані з євреями, а чи в місцях, з яких походять сарацини й перси. Через те у хлопчиків і в козарській мові чується єврейське камеш, холем і шурек, велике, середнє й мале «у» і середнє «а». Дівчатка, натомість, не вчать єврейської, грецької чи арабської, і їхня вимова інакша й чистіша. "

"Відомо, що коли зникає якийсь народ, в першу чергу втрачаються його найвищі верстви разом з письменством; залишаються тільки книги закону, який народ знає напам'ять. Те ж саме можна сказати і про козарів. "

"Ціни на проповіді козарською мовою у їхній столиці – непомірні, натомість проповіді єврейською, арабською чи грецькою мовами зовсім дешеві або й взагалі дармові. "

"Незвичним є те, що козари, перебуваючи поза межами своєї держави, уникають зізнаватися один перед одним, що вони є козарами, більш радо обходять один одного стороною, не відкриваючи свого походження, і тримають у таємниці те, що вони говорять і розуміють  по‑ козарськи, до того ж ховаються більше від своїх, аніж від чужинців. "

"У самій державі в громадських і адміністративних службах вище цінуються ті, хто виявляє своє недостатнє знання козарської мови, хоча вона і є офіційною мовою. Через це навіть ті, хто добре знає козарську, часто навмисне говорять чужинською вимовою, з помилками і перекрученнями, з чого мають очевидну користь. І навіть за перекладачів з козарської на, скажімо, єврейську, чи з грецької на козарську беруть таких, що помиляються в козарській мові або принаймні роблять вигляд, що помиляються."

"Судове право  – за одну і ту ж саму провину, згідно з козарськими законами, у місцях проживання євреїв покарання виносило рік чи два галерних робіт; у місцевостях, населених арабами, той термін не перевищував половини року; там, де живуть греки, за ту ж саму провину на галеру взагалі не відправляли, а у центральній частині держави, яка єдина мала назву козарського повіту (хоча козарів у всіх без винятку місцевостях було найбільше), за ту ж провину голова злітала з плечей".

"Сіль і сон  – літери козарської азбуки носять назви страв, що соляться, а числа іменуються за сортами солі, козари ж розрізняють сім її сортів. Не старіють від єдиного тільки соленого погляду Бога, бо козари вірять, старіють лиш від поглядів – чи то своїх на власне тіло, а чи чужих; вони орють і роздирають тіла навколо себе найрізноманітнішим і найсмертельнішим оруддям, створеним з їхніх пристрастей, ненавистей, намірів і бажань. Козарською молитвою є плач, бо сльози – частка Бога: на їхньому дні завжди осідає трохи солі, як на дні молюска перлина."

"Переселення  – про старі козарські племена говорять, що через кожні десять поколінь вони переходили з місця на місце і під час кожного такого переселення перетворювалися з військового народу на купецький. Несподівано замість умілого поводження із шаблею і списом вони починали розумітися в цінах на кораблі, хати й левади, безпомилково визначаючи їх у дзвоні дукатів або в бряжчанні срібла. Цей факт має  багато пояснень, але для мене найпереконливішим здається те, яке каже, що в такі періоди вони ставали неплідними й тому, щоб зберегти свій рід і відновити плодючість, змушені були переселятися на нові місця. А потім, коли плодючість їхня поверталася, вони й самі верталися назад, до старих місць, і знову бралися за списи."

"Релігійні обряди – козарський каган не допускає втручання церкви у державні чи військові справи. Він каже: «Якби шабля мала два руків'я, вона була б ціпом». Такий підхід є однаковим як до козарської, так і до єврейської, грецької чи арабської віри. Але, з одного корита всі ситими не будуть. Бо якщо наша, або грецька чи арабська віри пустили коріння в інших державах і мають звідти сильну підтримку від своїх одноплемінників та інших народів, то козарська віра – єдина в державі, яка не відчуває такої підтримки іззовні. Тому від такого ж тиску вона терпить незмірно більше, а це означає, що три інші віри за її рахунок стають сильнішими. Прикладом служить недавня каганова спроба зменшити в країні монаші володіння і число храмів на десяток для кожного віросповідання. Оскільки козарських храмів і до того було менше, ніж єврейських, арабських чи грецьких, то очевидно, що й тут найбільше постраждала козарська церква. Таке зустрічається на кожному кроці. Зникають, наприклад, козарські кладовища. У тих частинах держави, де є греки, як у Криму, євреї, як у Таматарсі, чи араби і перси, як на перському кордоні, козарські цвинтарі все частіше замикаються на колодки, поховання за козарським обрядом забороняються, а шляхи заповнені козарами‑смертниками, котрі йдуть, аби померти у тій частині своєї землі, де біля столиці Ітіль ще є діючі козарські кладовища. Душі їхні ледь в тілі тримаються; весь шлях – їхній. «Ми не маємо достатньо глибокого минулого, – нарікають козарські священики, які все це, звичайно, бачать, – необхідно чекати повноліття нашого народу, щоб минуле збільшило свої засіки і створило достатньо широку основу для успішної побудови майбутнього».

"Цікаво, що в козарській державі живуть греки та вірмени, які належать до єдиної – християнської – віри, проте безперестанку між собою сваряться. Втім, результат їхніх сварок завжди однаковий, і щоразу вказує на мудрість обидвох сторін: після кожної суперечки і греки, і вірмени вимагають для себе окремих храмів. Оскільки козарська держава схвалює такі їхні розширення, вони після кожної сварки стають міцнішими і подвоюють число християнських храмів, що, звичайно, завдає шкоди козарам і їхній вірі."

"Ісламські джерела описують козарів як добрих землеробів й риболовів".

"Устрій козарської держави доволі складний, а її піддані поділяються на народжених під вітром (ними є козари)  і всіх інших, народжених над вітром, тобто переселенців з інших земель, – до таких належать греки, євреї, сарацини і руси. Найчисленнішими в царстві є козари; усі інші народи становлять лише зовсім невеликі групи. Проте адміністративний поділ царства проведений таким чином, що це зовсім не впадає у вічі. Держава поділена на області, які в тих місцевостях, де живуть гебреї, греки чи араби, названі по‑ їхньому; натомість найбільша частина козарської держави, яка заселена виключно козарами, розділена на декілька областей з різними назвами. І лише одна з цих суто козарських областей має козарську назву, інші ж здобули свої назви і місця в державі в зовсім інший спосіб. Так, наприклад, на півночі утворився цілий новий народ, який зрікся козарського імені і називає свою козарську мову і свою місцевість по‑ іншому. З огляду на всі існуючі обставини і на несприятливе положення козарів у царстві, багато з них справді зрікаються свого походження й мови, своєї віри і звичаїв і видають себе за греків чи арабів, вважаючи, що так отримають більше. На заході козарської держави живе невелике число греків і євреїв, що прийшли сюди з ромейської (Візантійської) імперії. В одній із заселених ними областей кількість євреїв (після вигнання тих із грецької держави) перевищує кількість усіх інших народів, але така ситуація спостерігається лише у згаданій області. Подібне положення в іншій області займають християни, а козарів тим часом називають там нехристами. І хоча співвідношення між усіма козарами, які живуть у державі, і її грецьким та єврейським населенням становить п'ять до одного, тобто переважання перших очевидне, цей факт залишається непоміченим, бо всі переписи і документи в козарській державі ведуться не на основі загального стану речей, а лиш за назвами областей."

"Посланці цих областей представлені при дворі у кількості один посланець від області, незалежно від числа душ, представниками яких вони виступають. А це означає, що хоча у державі й переважають козари, при дворі їх майже нема. За таких умов і співвідношень сил просування по службі можливе лише у випадку сліпого повинування некозарам. Вже саме приховування свого імені «козарин» відкриває для них певні можливості й дозволяє зробити перший крок при дворі. Наступні кроки залежать від їхньої спритності в нападках на козарів і від уміння ставити козарські інтереси в залежність від інтересів греків, євреїв, туркменів, арабів чи готів, як іменують тут слов'ян. Чому справи стоять саме так, сказати важко. Один арабський хроніст IX століття пише: «Недавно мій ровесник‑ козарин сказав мені такі незвичні речі: – До нас, козарів, потрапляє лише одна частка майбутнього – найбільш тверда і непрохідна, найбільш неприступна, і крізь неї ми продираємося узбіччям, як крізь сильний вітер. А часом вона – як розплескана калюжа, що поволі набігає й мочить наші ноги пліснявим і заяложеним сміттям майбутнього. Отже, до нас потрапляє або найбільш неприступна частина майбутнього, або ж пригладжена й затерта від постійного вжитку, і ми навіть не знаємо, кому в цьому великому переділі й розтягуванні перепадає його краща, ще не зужита частина....» Ці слова будуть зрозумілішими, якщо знати, що каган не допускає до влади молодшу генерацію раніше, ніж йому виповнюється 55 років, але таке правило поширюється лише на козарів. Усі інші просуваються по службі  швидше, оскільки каган, котрий сам є козарином, вважає, що вони не можуть бути для нього небезпечними, оскільки їх є мало. Згідно з останніми указами двору, посади для козарських службовців знижуються, а не підвищуються, коли їх покидають ті, хто займав раніше, себто якісь особи каганового віку або чужинці. Тому за якийсь час, коли нове покоління 55‑ річних козарів буде готове зайняти державні посади, всі ці посади виявляються поділеними між іншими або значитимуть так мало, що не буде змісту їх займати."

"У військовій столиці держави, яка знаходиться в самому центрі найгустіше заселеної козарами області, бойові нагороди і відзнаки розділяються рівномірно між представниками всіх народностей: влада завжди слідкує за тим, щоб число нагород було рівним і в греків, і в готів, і в арабів, і в євреїв, які живуть у козарському царстві. Те ж саме стосується русів і всіх інших, навіть і самих козарів, котрі всі відзнаки і грошові нагороди, їх супроводжуючі, отримують в однаковій мірі з усіма, хоч вони і є набагато чисельнішими за інші народи. В той же час у південних провінціях, населених греками, чи західних, де живуть євреї, або східних, в яких зустрічаються перси, сарацини та й інші, відзнаки розділяються між представниками лише тих народів, а козарів у тому поділі обходять стороною. Причина в тому, що ці  провінції й області вважаються некозарськими, хоча козарів у них живе та ж кількість, що й всіх інших. Таким чином, у своїй області козари діляться окрайцем з усіма, а в інших ніхто не дає їм ані крихти."

"В той же час козари, як основне населення, несуть найбільший тягар усіх військових зобов'язань, хоча воєначальників серед них не більше, ніж серед інших народів. Воїнів переконують у тому, що тільки в бою можна знайти необхідну рівновагу й спокій, а все інше не має значення. Отже, тільки козари піклуються про безпеку держави і її єдність, відповідають за оборону країни і її захист, а в той час усі інші – євреї, араби, греки, готи й перси, що живуть у Козарії – тягнуть лямку кожен до себе і на свою сторону."

"Під час військових дій відносини в царстві зі зрозумілих причин змінюються. Тоді козарам дають більше свободи і дивляться на це крізь пальці, усі починають згадувати про їхні славні перемоги в минулому, бо вони – добрі воїни, які вміють тримати й ногою списа і шаблю, а рубають однаково спритно направо й наліво, бо серед них немає лівшів чи правшів, а обидві їхні руки з дитинства на рівних вивчені для бою. Натомість усі інші поселенці, щойно починається війна, встають під знамена своїх земляків: греки разом з ромейськими військами палять усе на своєму шляху і вимагають з'єднання з Візантією, араби переходять на сторону халіфа і його флоту, перси біжать до необрізаних. Втім, після закінчення війни усе це швидко забувається, ранги, які чужинці здобули у ворожих військах, залишаються за ними і в козарському війську."

"Козари випікають хліб, оскільки всі хлібодатні землі країни населені виключно козарами. "

На додаток до Хозарського Словника, згадаємо, що є наукові твердження, що серби переселилися на свої теперішні землі із прикавказзя. Виходить, на землях Козарії жили хлібороби серби, які не витримали того життя і переселилися на захід, але лишилися донські казаки. У характерах цих двох народів досі відчувається наслідок описаного сербом Милорадом Павичем стану речей, душевний надлом.

Донські казаки мають дивні поняття честі та совісті, в усих відомих війнах відзначилися нелюдською лютою жорстокістю до мирного населення.

Мова сербів часто схожа на українську і в ній присутній прошарок слов'яно-болгарських слів (болгари — татарський народ, який теж жив у Козарії і був ослов'янений).

"Серби наділені своєрідними вдачею і національним менталітетом. Всесвітньо відомі і вшановані сербські ліричні пісні, проникнуті журбою". Також, душевне падіння тих часів було настільки глибоким, що серби досі матюкаються найсвітлішим богом своїх предків — Сонцем.

Бачимо що Гунія, Скіфія, Сарматія, Русь, Україна — це ті самі: земля, державотворчий народ, мова (яка нікуди не зникла) і вдача. А многостраждальна родова віра, вочевидь, була чарівною святою відичною вірою, як у князя-характерника Святослава Хороброго і його перунового воїнства, яке перемагало всіх ворогів малим числом.

* Милора́д Па́вич (1929 — 2009) — сербський поет, прозаїк, літературознавець, перекладач, фахівець з історії сербської літератури XVII—XIX ст., сербського бароко та поезії символізму.