НАЗДОГНАТИ

Надворі панувала передноворічна метушня. Людей довкола бігало як мурашок, незвично багато, але цілком передбачувано. Усі кудись поспішали. Намагалися встигнути зробити\купити\сказати\приїхати, все те, що не вдалося\не хотілося\не вийшло саме до сьогодні. Бо так вже мабуть повелося, або просто ліньки, і все відкладається до дня з крайнім deadline-ОМ, коли пролунає бій курантів. Всюди черги, багато натовпу, не проштовхнутись: кожен прагне вхопити останнє кільце ковбаси, останню баночку чорної ікри. Кожен ніс щось у руках. Хтось – вічнозелену красуню, зв’язану мотузками, мов бранку; інші – об’ємні коробки, в яких чекали свого часу кимось замовлені подарунки; а ще хтось – повні пакети всяких наїдків та «до них». Ніби досі люди жили впроголодь і опісля перейдуть на хліб та воду. А може й справді, бо ж ніби-то піст…

Оленка стояла на дворі і подумки згадувала, що ще їй залишилось купити зі списку. Звівши усі складні математично-гастрономічні рахунки, дівчина перевела свій погляд на перехожих, які сновигали повз неї сюди-туди. З облич більшості з них було зрозуміло, що їхні думки були зайняті передсвятковими клопотами. Проте увагу дівчини привернув один літній чоловік років 80-ти. Повз один з таких «живих ланцюгів», що тягнувся аж з вулиці, йшов повільно, опираючись на свою тростину, та злегка кульгаючи, старенький дідусь. Він мимоволі глянув у вітрину магазину, де люду набилося, мов у банці сардин, і протяжно зітхнув. Старенький опустив свої глибоко-сумні сірі очі і пошкандибав далі. Оленка зі щемом у серці провела дідуся поглядом.

З вигляду старого і його порожньої торбини було зрозуміло, що він не вельми може розкошелитися собі на харчі. Та й взагалі скидався чоловік на бідну самотню людину. І раптом Оленці стало так шкода старенького, що усі передноворічні турботи перехожих і, навіть, свої власні здалися такими мізерними та не вартими, щоб на них гаяти стільки часу, енергії та коштів, що їй захотілося зробити щось добре для цього дідуся, подарувати йому якийсь промінець радості. В голові промайнула думка: «Потрібно поділитися з ним чимось зі своєї торби». Та поки дівчина зважувала, чоловік відійшов уже на декілька десятків метрів. Оленка швидко вхопила з пакету шматок курятини і чимдуж побігла вслід за дідусем. «Тільки б наздогнати!» - напружено повторювала вона. І тут, наблизившись до нього, дівчина несміливо мовила:

–       Доброго дня! Я перепрошую, можна вам дещо подарувати, – ледь віддихавшись таки мовила Оленка.

Чоловік здивовано обернувся і запитав:

–       Що це?

–       Це… куряче м’ясо! Для вас. …Просто так.

–       Як?.. А-а…, що я маю вам за це…? – розгублено вів далі чоловік.

–       Просто мені захотілось вас пригостити.

Дідусь не очікував такого жесту і його це помітно розчулило. Його очі були повні вдячності і безумовно сяяли! Він одразу запитав як дівчину звати, щиро дякував їй, та Оленці стало якось ніяково, що аж захотілося якнайшвидше утикти. У відповідь на подяку вона бажала йому всього доброго і дідусь їй щиро зичив прихильної долі. І тут Оленка потягнулась рукою до кишені своєї куртки:

–       І ще, дещо солоденьке, – усміхаючись, пригостила вона старенького.

І на цій приємній ноті вони попрощалися, мабуть більше від зніяковіння, бо ще хотілося продовжувати дарувати один одному хороший настрій та обмінюватися щирими емоціями. Дідусь обернувся і попрямував далі. А Оленка помітила, що в його ході з’явилася якась легкість, дідусь став помітно жвавішим, ніби за спиною у нього виросли крила. У серці дівчини з’явилось відчуття, що вона зробила правильний вчинок, і одразу відчула якусь полегкість. Почуття наповненості зсередини і значимості прожитого дня! На якусь мить самотність подолана, а теплі спогади ще довго зігріватимуть… 

Та найголовніше – це почуття, що тебе люблять, що ти у цьому житті безперечно важливий. Це вселяє надію. А з надією жити значно легше. Вона дарує крила!