(КИЇВСЬКА) РУСЬ: НАРИС ІСТОРІЇ НАЦІЄТВОРЕННЯ
 

Коли праслов’янська спільнота зрештою розпалася – що прийшло їй навзамін, зокрема на теренах України?

Спочатку в середовищі слов’янства було виділено антів, склавинів і, можливо, венедів. Цей поділ був ще дуже непевним: древні автори не раз ототожнювали перші два етноси, принаймні лінгвістично та культурно, венеди ж узагалі постають в їхніх записах то як предки антів/склавінів, то як їхні сучасники, то як синонімічна назва останніх. Згрубша можна зазначити, що склавини мешкали в західній частині слов’янського світу, анти натомість — у східній і, зокрема, на теренах Праукраїни. Тут вони створили потужний військово-політичний союз (V – VII ст.), межі якого однак були такими ж плинними та невизначеними, як і готської, гунської та інших варварських «імперій».

Слово «анти» вочевидь має неслов’янське походження і, з усього судячи, не було самоназвою. Таку думку підтверджує та обставина, що після 602 р. воно різко зникає з усіх письмових джерел – етноніми, міцно укорінені в народній свідомості не зникають у такий спосіб. Це спонукає з довірою поставитися до версії В. Мавродіна про походження етноніму «ант» від тюркського або монгольського слова зі значенням «союзник, пов'язаний клятвою» - тим більше що саме в 602-му анти та авари по-крупному побили між собою горщики, себто перестали (хоча й не остаточно) бути союзниками…

Поширеним є поділ слов’янського світу на західних, південних та східних слов’ян. Узасаднений в географічному та культурно-історичному сенсі, з точки зору етно-та лінгвогенезу такий поділ збуджує поважні сумніви. Де й коли існувала, приміром, праматеринська спільнота західнослов’янських народів, уже відокремлена від решти слов’янства, але ще не розчленована на поляків, чехів, словаків тощо? Пригадати щось схоже з історії вкрай важко – найімовірніше, мовно-культурна близькість цих народів склалася внаслідок їх регіонального сусідства та взаємних впливів. Про південних слов’ян можна сказати майже те саме, про східних… Тут утримаємося від категоричного «не було», проте зауважимо, що методологічна цінність східнослов’янської концепції теж є доволі обмеженою.

В епоху розселення слов’ян та постання перших державних утворень базисною формою їх суспільного буття були т. зв. літописні племена: поляни, древляни, сіверяни, в’ятичі, радимичі, кривичі тощо. Спотворені до невпізнання назви деяких племен зустрічаємо в іноземних джерелах (благочестиві хроністи, певна річ, відчайдушно матюкалися, - прости їх, Господи! - намагаючись передати незрозумілі слов’янські абракадабри латинськими, грецькими чи вірменськими літерами), але найточніше відтворені етноніми, найповніший перелік племен та які-не-які вказівки на місця їхнього розселення знаходимо, звичайно ж, в нашого мудрого Нестора-літописця.

Реальний статус цих спільнот був дуже різним. Принаймні деякі з назв, або й самі «племена» вочевидь були «винайдені» хроністами, інші могли становити механічні, суто ситуативні, а відтак недовговічні об’єднання. Але більшість «літописних» племен проіснували по кілька століть, зберігаючи політичну цілісність та культурну осібність, підтверджену археологічними знахідками. Багато племінних назв зустрічаються одночасно в різних кінцях слов’янської ойкумени: поляни на Дніпрі й на Віслі, древляни в Придніпров’ї й на Ельбі, дреговичі в Поліссі (від «дрягва» - болото) й у Родопських горах (!), серби на Балканах і лужицькі серби в Силезії, кривичі на Псковщині й у Добруджі…

Останній факт свідчить про те, що формування більшості племен відбулося ще в лоні історичної прабатьківщини, де вони ймовірно являли собою злютовані міцними родинними узами родоплемінні групи. В перипетіях далеких походів, кривавих боїв та з припливом асимілянтів-неслов’ян (саме племінні структури були реальними провідниками слов’янізації) кревна спорідненість неминуче поступалася місцем територіальній близькості та груповій лояльності. Відомі візантійським авторам «склавинії», які постали після слов’янських завоювань на Балканах були вже суто територіальними об’єднаннями прибульців та місцевих мешканців. Згодом сильніші з них підпорядкували собі сусідів, ставши зародками державних утворень. Для західного відламу слов’янства подорож із Прабатьківщини виявилася відносно короткою, тож по її завершенні племена продовжили своє буття на новому терені, а поморських та полабських слов’ян германці винищили та асимілювали раніше, ніж ті встигли в своєму розвитку «перерости» рамки племінної організації.

На розлогому ж сході слов’янського світу племена й після розселення залишалися живими функціональними структурами, над якими згодом постала держава. Вони пішли в небуття вже в її лоні, й то не без запеклої боротьби. Особливо активно відбувалася «детрайбалізація» Русі за Володимира Великого, коли племінні назви полян, сіверян, радимичів тощо виходять з ужитку, натомість на сторінках літописів з’являються кияни, смоляни, чернігівці, новгородці… Аж до кінця ХІ ст. боронили свою самостійність волелюбні лісовики-в’ятичі, але з їхнім підкоренням тема племінного поділу назавжди втратила актуальність і всі подальші поділи Русі та її нащадків, зокрема мовні та етнічні, вже не мали прямого зв’язку з колишніми племенами.  

Уважається, що існує дві версії походження Русі: норманська й автохтонна. Протиріччя між цими версіями насправді не є надто принциповим: для ранньосередньовічної Європи іноземне походження правлячої династії та/або військової еліти було радше правилом, ніж винятком, а слов’янська епопея варягів виразно нагадує швидкоплинні історії скандинавського панування в Нормандії, Англії, на Сицилії тощо… Набагато важливішим видається питання про те, чим була Русь на момент свого постання: національною державою цілого східного слов’янства – чи імперією завойовників-полян?

Привід до розважань на цю тему знаходимо бодай в «етнографічних» пасажах преподобного Нестора. «Бяхуть бо мудрЂ и смыслени, и нарицахуся Поляне, отъ нихъ же суть Поляне Кияне и до сего дни… Своихъ отецъ обычаи имяху тихъ и кротокъ... А Деревляни живяху звЂрьскымъ образомъ, жівуще скотьскы: и убиваху другъ друга, ядуще все нечисто, и браченья в нихъ не быша, но умыкаху у воды дЂвица. А Радимичи, и Вятичи, и Северо одинъ обычай имяху: живяху в лЂсЂ, якоже всякый звЂрь, ядуще все нечисто, и срамословье в нихъ предъ отци и предъ снохами; и бьраци не бываху в нихъ, но игрища межю селы. И…ту умыкаху жены собЂ, с нею же кто свЂщевашеся; имяхуть же по д†и по три жены… Си же обычай творяху и Кривічи и прочии погании, не вЂдуще закона Божиа, но творяху сами себЂ законъ». Хіба не в схожих виразах описували європейські колонізатори «дикунів»-тубільців, яких намірялися «цивілізувати».

Перед нами – маніфест полянського імперіаліста. Не слов’янського, не руського, тим більше не «українського», але полянського – дарма що на час написання «Повісті…» поляни та їхні візаві вже нібито зійшли з історичної сцени. Й тут Нестор є виразником аж ніяк не лише своїх особистих поглядів! Пригадаймо бодай геноцид древлян – спочатку фіскальний, за який справедливо поплатився київський князь, а потім каральний похід його вінценосної вдовиці*. Або як Ігореве чадо помстилося (?) «нерозумним хозарам»; в який спосіб «розбирався» з полоцькими варягами майбутній святитель Русі й т. ін. Ми мало що знаємо про перебіг стосунків офіційного Києва з в’ятичами, радимичами, ятвягами, меря, мордвою та іншими черемисами, але треба гадати, що світанок слов’янської цивілізації для цих племен так само був забарвлений кольорами крові та пожеж.

Те, що згодом стало (Київською) Руссю початково являло собою кілька розкиданих обширами Східно-Європейської рівнини князівств (Київське, Новгородське, Ростовське, Полоцьке і… вибачайте, кого не згадав – але для початкового етапу це було майже все!), оточених рідконаселеними володіннями розмаїтих племен:

Шляхи сполучення, як і тепер, перебували в занедбаному стані, економічні зв’язки були слабкими або геть відсутніми, локальні «еліти» формувалися на різних засадах і по-різному бачили свою місію. Об’єднання цього строкатого конгломерату могло бути здійснено лише залізом і кров’ю – або не відбутися взагалі.

Щоправда, вже перше покоління «нових русичів», силоміць приєднаних до Київської поляно-варязької імперії відчуло переваги свого набутого статусу. Окремим племенам були не під силу такі потужні військові акції, як активна оборона від Степу, поборення Хозарського каганату, грабіжницькі походи на Візантію. В рамках єдиної держави поширювалися урбанізація й торгівля, що разом із прийняттям християнства створило нові поприща активності та численні соціальні ліфти. Швидке «забуття» племінних поділів навряд чи можна вважати випадковим явищем – нові соціальні реалії багатьом видавалися більш привабливими, ніж утрачені рівність і злиденна «свобода»! Паралельно тому, як відбувалася стрімка слов’янізація  попервах переважно варязької військово-адміністративної еліти, ця сама еліта переставала бути й суто полянською**. Племінна імперія полян великою мірою вже за Нестора стала національною державою східного слов’янства.

Майже по всіх напрямках ця держава провадила активну русифікацію свого найближчого оточення… крім хіба південного. Вже згаданий нами степовий коридор уперто залишався поза межами Русі, ба більше – був її сталим антагоністом. Інший світ, паралельна реальність – малознана, незрозуміла й незручна для офіційних історіографів… Тут далі тривала передісторія України: дописьмова, долітописна, додержавна, не меншою мірою сповнена загадок, ніж історія доколумбової Америки.

* Складена на ім’я Ольги доповідь про поголівне винищення древлян дотепер зберігається в секретних архівах офіційного Києва й «постмайданна» влада безперечно була ознайомлена з її змістом. Інакше-бо чому не відчувають страху творці формул «Роттердам+» та «долар по 28», котрі не менше від літописного князя заслужили бути прив’язаними до двох пружних берізок?..

** Показовими в цьому плані є русько-візантійські угоди, підписані за підсумками походів русичів на Константинополь. Так, угоди 907 та 911 рр. разом із князем Олегом підписали князівсько-боярські посли, імена яких переважно мають виразне скандинавське походження. Проте вже під угодою 944 р. скандинавські імена підписантів відчутно «розведені» слов’янськими, балтськими та угро-фінськими з походження іменами.

[adSlot9]