"Я люблю Івано - Франківськ, хоч і не його мешканць" - Тарас Хлібович

Станіслав, Станіславів, Івано-Франківськ, Франківськ, Франик - це місто, де я був останнього разу ще у далекому дитинстві. Тоді даїшник "викрав" наш Москвич за неправильне паркування - найяскравіше враження про це місто з тих часів.
 

ЩЕ ФОТО

НАЗАД

НАЗАД

Через багато років Франківськ для мене, озброєного фотоапаратом і аналітичним настроєм, постав містом всюдисущого графіті на тілах будинків часів Австро-Угорщини. Малоестетичні, часто беззмістовні написи всюди, де тільки можуть дістати руки малолітніх вандалів. Постійно думаєш про підтвердження відомої теорії розбитих вікон. Хіба що потяг до образотворчого мистецтва жителів столиці Гуцульщини має інше підгрунтя.

Не зважаючи на “продукт” діяльності митців нової андерґраундної вуличної генерації, місто однозначно примушує його любити. Адже має дух, дух історії, колориту, мистецького начала. Дуже багато книжкових магазинів в епоху Інтернету про щось говорить. Надлишкову різнобарвність агресивної зовнішньої реклами можна пояснити особливістю, що бере початок у народному мистецтві. Легку обшарпаність відновлених старих будинків можна пояснити недовговічністю сучасних будівельних матеріалів. Але це все дрібнички на фоні краси міста. Чудове місто.

Двері - це не просто дерев'яні конструкції, які розділяють простори. Це своєрідні портали, які дають змогу побачити душу міста. Двері Франківська велемовні, хоч їх перекрикують в ритмі репу ляповаті графіті. За дверима можна побачити справжнє життя міста, з його радощами і проблемами. Місто живе. Місто дихає, хоч часом і кашляє. Зараз усі хворіють. Але Франківськ - не безнадійно хворий, його болячки тимчасові і легко виліковні.

Я люблю Івано - Франківськ, хоч і не його мешканць. Значить, буду продовжувати знайомство з ним.

Тарас Хлібович