Буремні роки славних синів Коломиї

1 листопада 2017
Vladyslav Shumlianskyi
Автори не мають відомостей, коли і де народився старший Івантишин – Микола Дмитрович. Відомо тільки, що в 1896 р він працював народним вчителем в селі Озеряни Тлумацького повіту на Галичині, яка тоді належала Австро-Угорській імперії.

Того року, 24 серпня, у нього і дружини Олени Іполитівни Левицької, народився син Михайло. Обидва батьки були українцями, або, як тоді казали, русинами. Пізніше, коли Михайло вчився в Коломийській українській гімназії, батько його був учителем в школі села Вербіж, яке розташоване на правому березі Прута, в 3км від Коломиї. Піврічний "виказ" (табель) учня третього класу Михайла Івантишина за 1909/10 навчальний рік свідчить, що найкраще йому давалась грецька мова, за яку він мав "дуже добре". А оцінки з інших предметів – "добре".

Слід зауважити, що крім грецької, він вивчав у школі латину, польську, німецьку і руську (тобто українську) мови. Батько гімназиста, Микола Івантишин, користувався повагою серед вчителів Коломийщини. Коли у Львові в 1905 році створили Товариство Взаємної помочі українського вчительства (ВПУВ), в Коломиї Миколу Дмитровича обрали заступником голови Коломийського окружного відділення.

В 1909 році була заснована "Видавнича спілка українського вчительства", першим головою якої був обраний Микола Івантишин. Ця спілка перейняла на себе видавництво тодішнього вчительського органу "Прапор".

У липні 1914 року у Львові відбувався Всеукраїнський з'їзд українського вчительства, присвячений столітнім роковинам з дня народження Тараса Шевченка. На з'їзді був присутнім М.Д.Івантишин, тут його 28 липня застав початок Першої світової війни. Його син Михайло як раз перейшов до останнього класу гімназії. У війну втупила царська Росія, і вже 3 вересня 1914 року її війська зайняли Львів. З приходом російської армії та окупаційної адміністрації в Галичині завмерло усе українське життя. Емігрували усі провідники українського руху, припинила свою діяльність ВПУВ і її орган "Учительське слово".

Як свідчить книжка "Товариство Взаємна поміч українського вчительства 1905–1930 років" (Львів, 1932), "москалі з перших днів окупації Галичини, не думаючи чекати кінця війни, постановили приступити до негайної русифікації краю. В місяці грудні 1914 мали бути організовані курси москвознавства (мови, літератури, історії й географії Росії) для народного вчительства". Більшість вчителів емігрувала до Відня, Праги і Градця. В березні 1915 р. учня останнього класу гімназії Михайла Івантишина, не чекаючи закінчення навчального року, призвали в російську армію. Але почався наступ австро-угорського війська, і 22 червня 1915 року воно повернуло Львів та звільнило від росіян більшу частину Галичини. Почалось відновлення ВПУВ, вчителі поверталися з еміграції. Але Михайла Івантишина, разом з його земляками – тепер російськими солдатами – евакуювали до Росії, так що вони у вересні 1915 року опинились в Забайкаллі.

Події 1917 р – Лютнева революція, потім більшовицький переворот геть вибили з колії усе громадське життя як в Галичині, так і повсюдно в Росії, включно із Забайкаллям. В Коломиї формальне відновлення праці ВПУВ сталося тільки 1 квітня 1918 року. В цей день у вчительській нараді у Львові взяв участь Микола Івантишин. Створена нова Надзірна рада ВПУВ привітала Центральну Раду в Києві. Відділення ВПУВ у Коломиї працювало і далі, займаючись постачанням для вчителів повіту.

На терені Галичини 1 листопада 1918 року була проголошена Західно-Українська народна республіка, почалась війна з Польщею. 5 грудня на польський фронт з Коломиї попрямував Третій Коломийський курінь армії ЗУНР. Взимку (22 січня 1919р.) Коломия разом з усією Галичиною увійшла до складу Української народної республіки, воз'єднавшись із Великою Україною. Але вже 15 травня 1919 р. польська армія прорвала український фронт, а 24 травня Покуття, включно з Коломиєю, було на короткий час окуповане Румунією, що не завадило працювати українським школам.

Та невдовзі, згідно з умовами Брестського миру, Покуття було передане Польщі, в місті встановилась польська окупація. До 1939 року Коломия була другим після Львова центром Галичини. З приходом поляків становище українського вчительства погіршилось. Польська влада з 3 вересня 1923 до 12 лютого 1925 року припинила діяльність Коломийського відділення ВПУВ. Більша частина вчителів в 1919 р. емігрувала в Кам'янець–Подільський, а потім далі – в Чехословаччину та Австрію.

В Забайкаллі після жовтневих подій 1917 року Михайло Івантишин служив писарем в одній з пожежних команд Красноярська. В місті скупчилося багато українців, як переселенців, так і політично засланих. В цей час в Єнісейській губернії мешкали 110 тисяч українців. Повсюдно спостерігався національний підйом, українці заснували часописи в Омську, Томську, Владивостоці, навіть в Харбині відкрили українську школу. Українська вчителька з Коломиї, Константина Малицька, приїхала до Красноярська в 1919 р. Тут українська громада запропонувала їй очолити Першу народну школу ім. Котляревського. Цього ж року Михайло Івантишин, якому виповнилось 22 роки, був мобілізований колчаківцями і відправлений під Владивосток, де служив слюсарем в ремонтних майстернях на станції Океанська.

Під Красноярськом в перших днях січня 1920 р. більшовики розбили колчаківців і увійшли в місто без бою, бо місцевий гарнізон перейшов на їхній бік. В цей же час Михайло Івантишин втік від колчаківців до партизанського загону, який розміщувався поблизу села Кролевець. Після звільнення Владивостока М.М.Івантишин, боєць Червоної армії, служив слюсарем в авіаційних майстернях Спаську. В ці часи він, як свідомий червоноармієць, був прийнятий до лав Російської компартії більшовиків.

Але вже у квітні 1920 року на Далекому Сході висадились японці; військова частина, де служив Михайло, була розсіяна, він втратив зв'язок зі своїм комуністичним осередком і, як писав в автобіографії, - "механічно вибув з членів партії". Більше він до неї не вступав. Але не вибув з Червоної армії, разом з якою пережив "штурмові ночі Спаську" і вибивав японців з Хабаровська. Демобілізувався він у вересні 1920 року.

На початку 1921 р. почалась репатріація галичан у Західну Україну, яка опинилась під владою Польщі. Михайло Івантишин теж мав їхати, але дізнавсь, що поляки вже на пароплаві заарештовували усіх, хто служив у Червоній Армії. Тому він, замість повернення додому, вступив до Далекосхідного політехнічного інституту у Владивостоці, де вчився з 1921 до 1928 р.

В роки навчання Михайла Івантишина на Далекому Сході, на Коломийщині почалось відродження учительського життя. 12 лютого 1925 р. батька Михайла обрали головою Коломийського відділення ВПУВ.

Ще 7 вересня 1924 р. Головна управа товариства ВПУВ у Львові взяла рішення будувати для вчительства Галичини санаторій, або "кліматичну оселю", як його назвали. Керівництво будівництвом доручили члену Головної управи Миколі Івантишину. Місце для оселі знайшли "… на терені при залізничному шляху Надвірна – Ворохта, на висоті близько 850м, в селі Ворохта, 5 хвилин ходу від залізничної станції".

Управитель оселі Микола Івантишин керував технічними справами. Будівництво тривало майже три роки, і, нарешті, 13 квітня 1927 року оселя була прийнята комісією, хоча частково вона почала використовуватись ще раніше. Оселя являла собою довгий двоповерховий будинок з верандою. На першому поверсі були адміністративні приміщення, їдальня, бібліотека, медичні кабінети, приміщення для лікувальних процедур, а на другому – жилі приміщення готельного типу. Тут, крім лікування і відпочинку, відбувались вчительські семінари і літні школи та лекторії.

Про Миколу Івантишина, вже немолодого, лисого і сивоусого чоловіка, в ювілейній книжці ВПУВ написали: "… цей скромний, безпретензійний та не менше ідейний, щирий товариш при всіх жертвах праці довів доручену йому будову "оселі" до щасливого кінця". Надалі Микола Дмитрович працював управителем школи.

Його ж син Михайло в 1923 р. нарешті зміг здати польський паспорт і отримати радянське громадянство. Студентське життя було непростим, часом він, щоби прожити, працював робітником і слюсарем на Дальзаводі, вантажником в порту. З 1924 р. – робочим в геологічних партіях Примор'я, а в 1927 р. вже став постійним співробітником Дальгеолкому, хоча лише в 1928 р. закінчив геолого-розвідувальне відділення гірничого факультету ДДУ, отримавши кваліфікацію гірничого інженера.

Після закінчення університету, Михайло Миколайович одружився з Оленою Семенівною Введенською, яку доля разом з сестрою Поліною занесла на Далекий Схід. Його дружина була молодшою від нього на 9 років, хоча це був її другий шлюб. Батьки Олени – українці, мешканці міста Миколаїв: міщанин Семен Миколайович Полієвський і його дружина Харитина Никанорівна Лук'яненко, обоє православні, як написано в метричній книзі.

Олена Семенівна працювала на той час касиром в Ощадбанку, була симпатичною і зі співочим талантом. Вона залюбки брала участь в художній самодіяльності і мала багато схвальних відгуків, бо, як казали фахівці, наділив її Господь природною постановою голосу. Але вона пішла за чоловіком, присвятила йому усе своє життя.



Через 2 роки відновився Далекосхідний політехнічний інститут, куди Михайла Миколайовича запросили на посаду доцента кафедри практичної геології. Крім викладацької роботи, він продовжив працювати начальником пошуково-розвідувальних партій, шукаючи родовища бору і рідкісних металів. За його участі були відкриті та вивчені крупні промислові родовища борної сировини в Сіхоте-Аліні, промислові родовища олова і золота в Примор'ї.

В 1937 р. Михайло Миколайович перейшов на посаду старшого наукового співробітника в геологічний сектор Далекосхідного філіалу АН СРСР, де завідував групою рідкісних металів, вивчаючи родовища і рудопрояви молібдену, вольфраму, олова, золота в Забайкаллі, Сихоте-Аліні, Примор'ї і на Камчатці. 

Наукові роботи Михайла Миколайовича були помічені видатним радянським геологом і геохіміком Олександром Євгеновичем Ферсманом, членом Президії АН СРСР, близьким соратником академіка В.І.Вернадського. О.Є.Ферсман брав активну участь в геологічних роботах для забезпечення мінеральною сировиною радянської індустрії, що швидко розвивалась. За його участі були відкриті та розвідані родовища апатиту, а потім нікелю на Кольському півострові, родовища самородної сірки і глауберової солі в Туркменії, вивчались родовища дорогоцінних каменів на Уралі.

У січні 1939 р. академік О.Є.Ферсман написав короткого листа геологу Михайлу Івантишину, в якому запросив його зустрітись під час відрядження до Москви. Зустріч їх відбулась, і Михайло Миколайович, який завжди мріяв повернутися в Україну, попросив О.Є.Ферсмана посприяти переведенню його до Києва в Академію наук України.

В ці роки, як відомо, відбувалися репресії проти технічної інтелігенції. Приятеля М.М.Івантишина, який був одруженим з сестрою його дружини, відомою співачкою Поліною, забрали в ОГПУ і він згинув, а Поліну Семенівну, як дружину ворога народу, етапували у Верхню Пишму на Уралі, звідки їй не дозволялося ані писати, ані виїжджати. Реабілітували її тільки в 1954 р. За Михайлом Івантишиним теж приходили декілька разів, але він, ховаючись від чекістів, працював в польових партіях у віддалених тайгових районах, очікуючи поки не вщухне чергова кампанія пошуків японських шпигунів.

В усякому разі з травня 1939 р. М.М.Івантишин за рекомендацією акад. О.Є.Ферсмана вже почав працювати в Інституті геологічних наук АН України. Як фахівцю з геології родовищ рідкісних металів, йому доручили вивчати зв'язок цих родовищ, а також кольорових та інших металів з магматичними породами України.

Цього ж року, 1 вересня, почалась Друга світова війна. 18 вересня 1939 р. Червона Армія увійшла в Коломию, яку спішно покинули поляки. Невдовзі після цього Михайло Івантишин зміг приїхати, щоб дізнатись про долю своїх батьків. Але, мабуть, нікого не застав в живих, бо привіз з собою лише декілька книжок і фотографій, які належали його батькові.

В 1940-1941 роках Михайло Миколайович був начальником геохімічної партії АН УРСР. Результати його роботи схвалив акад. О.Є.Ферсман.

22 червня 1941 р. почалась німецько-радянська війна, і вже за тиждень М.М.Івантишин разом зі співробітниками Інституту геологічних наук був відправлений на будівництво оборонних споруд західніше Києва. Після повернення, його 10 липня мобілізували до Червоної Армії і направили до Верхньодніпровського кавалерійського училища. Його родина – дружина з десятирічною донькою Гориславою – евакуювалися з Інститутом 22 серпня.

Між тим курсантів повезли залізницею до Дніпропетровська. Їх ешелон вщент розбомбили німці, а Михайла Миколайовича контузило. У вересні 1941 року його демобілізували і направили в розпорядження Академії наук, яка евакуювалася на Урал. З жовтня 1941 до березня 1944 р. М.М.Івантишин працював старшим науковим співробітником Уральського філіалу АН СРСР в м. Свердловську. Він вивчав рідкіснометалеві, переважно вольфрамові, родовища Уралу. Вольфрам був потрібен для війни, тому Михайло Миколайович працював дуже напружено.

Поряд з тим він продовжив роботу над дисертацією, яку розпочав ще в Києві. У березні 1943 року М.М.Івантишин захистив кандидатську дисертацію в Інституті геологічних наук АН СРСР на тему "Геохімічна зональність рудних родовищ Приамуро-Примор'я". Наприкінці лютого 1944 р. акад. О.Є.Ферсман, як член Президії АН СРСР, підтримав прохання АН України щодо переведення Михайла Миколайовича на місце його попередньої роботи в Києві. Він знову старший науковий співробітник ІГН АН України, а також консультант Геолкому і викладач на гірничому факультеті Київського політеху.

1 квітня 1947 р. в родині Івантишиних народилася друга дочка – Ольга. В цей час, після повернення до Києва, Іванишини втрьох мешкали в Інституті, в невеликій кімнаті над хімічною лабораторією. Щоб не труїти дитинку, Академія наук на декілька днів надала напівпідвальне приміщення, кімнату площею 11 кв. м, у великому будинку Морозова на вулиці Л.Товстого, поки підшукають більш пристойну і придатну до життя квартиру. В цій кімнаті Івантишини прожили вчотирьох 10 років, Михайло Миколайович і його друзі боролись з радянською номенклатурою за житло, аж поки в 1966 р. не отримали нормальну квартиру.

Між тим наукові дослідження М.М.Івантишина тривали, його перу належать понад 60 наукових праць. Уся наукова діяльність Михайла Миколайовича була спрямована на створення сировинної бази рідкісних і розсіяних елементів. В 1954 р. його нагороджено орденом "Знак Пошани". В 1960 р. вчений видав монографію "Рідкісні і розсіяні елементи в гранітах і пегматитах Українського кристалічного щита", сподіваючись захистити на підставі цієї роботи докторську дисертацію. Але монографію видали українською, оскільки Михайло Миколайович розмовляв тільки рідною мовою, а дисертація мала бути представленою тільки російською. Довго тривали перемовини з Вищою атестаційною комісією, але згідно з положенням довелося наукову роботу перекласти. Тільки після цього він захистив дисертацію і очолив відділ геохімії Інституту геологічних наук АН УРСР. У другій половині 60-х років він захворів і помер 7 березня 1969 р. Похований на Звіринецькому кладовищі в Києві.

Славний коломиєць М.М.Івантишин є одним із засновників геохімічної науки в Україні, якого і зараз пам'ятають не тільки його учні, а й дослідники нової формації.

На світлині Михайло Миколайович Івантишин на Далекому Сході, 1937 рік.
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

8 занедбаних місць на планеті, від яких стає моторошно
У світі багато занедбаних місць, і кожне з них має свою історію. Якісь місця вселяють страх, якісь – почуття захоплення. У статті ми зібрали для вас наймоторошніші місця на Землі, від яких перехоплює подих.
Читати більше
XVII СТ. : ПОЛОНІЗАЦІЯ, ВІДРОДЖЕННЯ, ПОЧАТОК РУСИФІКАЦІЇ
Особлива важливість цієї епохи для долі українства та його питомої мови не підлягає жодним сумнівам, хоча в різні її періоди в різних куточках української ойкумени відбувалися відмінні навзаєм, не раз "протилежні за знаком" процеси.
Читати більше
Як слов'янки прикраси носили
Яскравим та виразним наповненням до українського народного одягу виступали прикраси. Вони виконували захисну функцію амулетів, талісманів, оберегів, які супроводжували людей упродовж життя. Основним призначенням ювелірних виробів було доповнення до костюма. Звідси і їхня художня виразність, багатство форм і технічних прийомів, які збереглися і зараз.
Читати більше