Герої...

Майдан 2013-2014 створив плеяду нових облич, покоління ідеалістів. Не можу не пишатися тим, що саме такими обличчями є наша молодь: свідома, націоналістична, яка мріє про майбутнє своєї незалежної України. І робить все для того, щоб мрії стали реальністю. Ця молодь не сидить вдома, не насолоджується безпечним життям по кав'ярнях, а воює на передовій.  

Щирим моїм здивуванням було спілкування зі студентом Прикарпатського Національного педагогічного університету ім. В. Стефаника Іваном Харковим, добровольцем батальйону "Азов". Цей юнак показав, якою повинна бути наша молодь. Адже саме вони є наше майбутнє.

Іване, ти студент, активіст, кореспондент. В тебе цікаве насичене життя в Івано-Франківську. Звідки така ідея – покинути все і поїхати в зону АТО? Це не курорт, це не Європа, це зона війни.

Ну чому, море там близько (Сміється).  

Тішить твоє ставлення до ситуації та наявність відмінного почуття гумору, бо навіть з Майдану люди поверталися з важкими психологічними травмами.

Якщо там не жартувати, то можна здуріти. Всі жартують багато. А поїхав – бо кожен має туди їхати. Чоловік має туди їхати, не зважаючи на те, що в нього є сім'я. Журналіст, що би там не говорили, так само має туди їхати і не має бути виправданням те, що вбивають. Так, всіх вбивають. Ти розумієш, що це твоя робота і робота журналіста показати коли воюють, проти кого воюють і з чим воюють. Ми приїхали в 5 батальйон "Прикарпаття" і через декілька днів повернулися привезти хлопцям допомогу, то хлопці хизувалися, що їм РПГ дали практично одразу після нашого приїзду. Взагалі, журналіст  – це фактор впливу. У Івано-Франківську посіяли паніку, що хлопці бідують у зоні АТО. Насправді, вони там не дуже бідували. Бідували ті, хто десь під Луганськом, куди важко було доставити провізію. Це війна, таке може бути. Не можна посилати машину з водою, якщо є ймовірність того, що машину підірвуть і людина воду не довезе.
 
На воду можна довго чекати?

Можна, але не всюди. У батальйону "Прикарпаття" немає таких проблем, хоча він знаходиться близько до активних бойових дій. Так, там війна, але ми нікуди не дінемося від цього, бо якщо не будуть гинути наші, там будуть гинути інші. Бо, насправді, немає якихось кращих чи гірших.
 
Це реально страшно, бо смерть не обирає і куля не обирає.

В Івано-Франківську говорять  – хай там гинуть східняки. А вони і гинуть.
 
А чи багато людей воює зі східної України? На Західній Україні вважають, що в зону АТО їдуть військові із Заходу і гинуть власне теж вони. І абсолютно нічого не чути про представників інших регіонів.

Коли я був як журналіст в Делятині, то у військовій частині був чоловік з Донецька, не знаю, яка його доля зараз, може на Сході, може не на Сході.
 
Скільки представників Заходу та Сходу у відсотковому співвідношенні в зоні АТО?

Відсотків 20 із Західної України і 80% зі Східної та Центральної України. Не можна говорити, що хтось воює, а хтось ні. Воюють з цілої України, кримчани теж воюють.
 
Ти був здивований таким співвідношенням?

Я знав, що так буде. Це тільки на Прикарпатті таке уявлення, що там люди неадекватні. Є величезний прошарок національно свідомих людей, єдине що їх змалку навчали російської мови. Мова – не проблема, релігія в батальйоні не проблема, бо є різні релігії. Так само приїжджають росіяни, які воюють на стороні України. Проблем як таких немає. Хлопці з Харкова, з Луганська, з Івано-Франківська, зі Львова, з Тернополя, з Волині. Волинян, до речі, дуже багато загинуло, набагато більше а ніж франківчан.
 
Як ти бачиш цю всю ситуацію зараз, після того, як ти побував у зоні АТО? Змінилося твоє ставлення до життя, до країни, до влади?

Якщо чесно – не змінилося. Я зараз працюю над тим, щоб допомогти. Я там був, знаю, які є проблеми, чого не вистачає, чого хотілося би більше. Там і зараз, поки я у Івано-Франківську, можу допомогти тим, хто на Сході, привезти допомогу і, перебуваючи на місці, слідкувати, як хлопцям стало реально легше. В них є те, що їм було потрібно: наколінники, маскувальні сітки, щоб їхня червона палатка не світилася з укриття.
 
Що для тебе є антитерористична операція очима журналіста, очима учасника, очима громадянина України?

Це війна. Це не антитерористична операція. Якби це було АТО, то її легко було б реалізувати. В місті все зачистили і всі проблеми вирішені. Терористи реально поводять себе по-хамськи, розкрадають, вбивають, ґвалтують. Це реально війна. Якщо би держава стріляла по терористах – то це би була АТО. А якщо стріляють по жінках, будівлях – то це війна.
 
До кого люди звертаються щодо захисту, не тільки від військових дій, а й особистим захистом коли ґвалтують, вбивають?

В батальйон постійно приходять люди, які постійно розповідають про звірства. Люди самі розповідають, приходять і кажуть ось так і так. Люди розповідали про те, хто допомагав тим чи іншим чином терористам, фінансував їх, хто є терористом.
 
Правоохоронні органи якимось чином допомагають вам чи населенню?

В Маріуполі нас із товаришем затримала міліція, коли ми ходили по місту. Ну як затримала, ми самі до них підійшли і почали говорити. Поки ми з ними говорили, представники правоохоронних органів ховалися за будівлею міської маріупольської ради і вже пояснили, що ховаються, бо не знають, з якої сторони їх вб'ють. Серед них немає добровольців у батальйонах, патріотів чи представників ДНР чи ЛНР. Вони займають позиції нейтралітету, сидять у відділку, або ховаються.
 
Як сприймає більшість населення ДНРівців, терористів, сепаратистів?

Якщо брати до уваги Маріуполь, то в місті 16 липня чи трошки швидше був проукраїнський мітинг, де зібралося близько двох тисяч людей. Це був один з наймасовіших мітингів Маріуполя. Люди були з українськими прапорами, гукали гасло "хто не скаче той москаль", охороняли зону проведення мітингу. Мешканці міста підходили, давали продукти, гроші, дякували, обіймали. Одна жінка так сильно обійняла і сказала: "Дякую вам!"  Ми вже думали, що того солдата забере як котика додому. Люди там досить привітні, нормальні, не можна сказати, що вони гірші, ніж із західної України. Вони так само дуже багато допомагають. П'ятий батальйон годують, їсти привозять. В Маріуполі так само люди забезпечують продуктами, готують їсти, обладнали їдальню, дівчата приносять торти.
 
Так зворушливо. Життя на передовій – яке воно?

Майже таке як вдома, тільки трошки страшніше. Ти так само спиш, їж, займаєшся собою. Тільки там у тебе більше братів. Я одна дитина в сім'ї і не звик до того, що потрібно з кимось ділитися, радитися, чекати своєї черги до туалету чи у ванну. Та тут трішки по-іншому, бо є ще багато таких самих як ти.
 
Я так розумію – "Азов" - це батальйон добровольців. А які саме люди є добровольцями на передовій?

Він повністю фінансується коштом людей. Це прості люди, які пройшли гарячі точки.
 
Є яскраві особистості? Чітко виражені лідери?

Заступником командира батальйону є доктор наук. При Януковичі він був політв'язнем. У нього маса геніальних праць. Коли його ув'язнювали, то з відомих європейських університетів приходили листи до Януковича, такого змісту – "Як ви ув'язнюєте доктора наук?" Але тим не менше нічого не завадило. Багато людей з вищою освітою, є кандидати наук. Є ті, кого ми називаємо "хуліганами".
 
Партизанські угрупування також паралельно проводять свою діяльність?

Є наші партизанські угрупування.  Про це ніхто не говорить, але вони там є.
 
Їхня мета?

Повернути Крим додому, в Україну.
 
Для влади це був би ідеальний варіант, як по велінню "чарівної палички" Крим повернувся до складу України.

Кримчани, татари, які є в Азові дуже хочуть повернутися. Там є люди, які одразу не готові з цим змиритися, бо на них там давили. Звичайно, багато хто не витримав і пішов у добровольчі батальйони і зараз воюють.
 
Там зараз воюють не за Крим, а за материкову частину України… Що тебе найбільше вразило?

Там? Те, що можуть спокійно говорити про те, що їх вб'ють. Ти розумієш, що командира батальйону, батька сімох дітей, можуть вбити і хто буде їх забезпечувати? А коли ти повертаєшся сюди, на Прикарпаття, і батько двох дітей говорить, що його там вб'ють і що не буде кому моїх дітей годувати. Батько сімох дітей задумується, звичайно, але ніколи до цього не апелює. Не чули від нього, щоб ми йшли вперед, а він тут трохи залишиться в тилу, бо в нього є семеро дітей. Так само командир батальйону був на передовій, та не давали там йому висуватися, бо його би вбили в першу чергу. Він не командував за 20 км, а був пліч-о-пліч із солдатами, брав гірший бронежилет собі, а кращий віддавав солдатам.
 
Що є жахом, з яким ти не можеш змиритися?

Те, що гинуть мирні жителі. "Азов" протягом проведення АТО фактично не вбив жодного мирного. Але коли чуєш артобстріл – гинуть мирні мешканці, діти… Цього немає бути. Вони мали би жити і мали би жити спокійно. Та, на превеликий жаль, є така ситуація. Їм краще звідси поїхати. Та зараз говорять, що людей не випускають, тому шукайте шляхи.
 
А чому не випускають людей, щоб вони могли спокійно виїхати? Хто їх не випускає?

Є мінне поле, діти собі там бігають. Є виїзди та машиною ти там не виїдеш, тому що їх будуть "пасти".
 
Хто?

Стоять вороги наші. Вони заблокували великі міста. Маріуполь так само був заблокований, всі виїзди та в'їзди.
 
Вороги їх тримають практично в полоні для власного захисту та прикриття?

Практично, якщо ворог візьме в заручники мирного і ти вб'єш мирного, то Росія покаже, що його вбили українські військові, а фото зроблять, викладуть в інтернет і дадуть заголовок що "Погибают мирные люди".
 
 "Азов" - це батальйон добровольців?

Так, люди які добровільно прийшли.
 
Хто керує ними? Адже над кожним батальйоном є керівник, який повинен продумувати стратегію; який проінформований про ту кількість людей, яка є; проінформований про те, що з ними відбувається і відповідно будує дії стосовно розчищення міста, пересування бойового складу чи зміни дислокації.

Командир "Азова" Андрій Білецький, чоловік, якому 34 роки, не має звань майора чи полковника,  голова громадської організації, відсидів 2,5 роки при Януковичі як політв'язень, так само як і Олег Однородов – заступник командира батальйону – їх в свій час вважали екстремістами, злочинцями. Тепер вони керують такими самими злочинцями як і вони, людьми, які готові брати зброю до рук, воювати за свою країну, щоб людям краще жилося. Там немає генералів.
 
Я розумію, що в батальйоні генералів чи полковників немає, бо це люди, які ситять в теплому місці. Твоя думка щодо фаховості  проведення АТО, щодо планування дій, щодо проінформованості про своїх підлеглих?

Ну, я не знаю щодо проінформованості.
 
Ви вважаєте, що ваші дії на Сході, в ході АТО, продумані безпосередньо штабом чи це бачення безпосередньо керівництва батальону, що потрібно зробити саме так?

От є Тарас і керівництво батальйону. Дії не планують в Києві. Проте може бути наказ.
 
Якого характеру наказ?

Ну, наприклад, передислокуватися. Ми можемо отримати будь-який наказ.
 
Стикався чи не стикався зі "зливом" інформації про місце розташування?

В "Азові" – ні. У нас немає людей, які можуть зливати інформацію. Багато чув про те, що є наявні факти зливу.
 
Ти маєш на увазі трагедію під Зеленопіллям?

Так. Це був конкретний злив. Всі розуміють, хто "стукає". Навіть СБУ зробило заяву, що затримали зрадників АТО. Є факти зливу, але я особисто з цим не стикався. Людина сама того нехотячи може злити, спілкуючись по телефону про те, що завтра ми йдемо в бій о такій то годині. Телефони прослуховуються.
 
По номеру МТС, адже всі ми прекрасно знаємо, що це російський оператор, реально можна визначити місце розташування будь-кого. Ви перейшли на інших мобільних операторів чи залишилися на МТС?

У хлопців є, але вони дуже грамотно ними користуються.
 
Бесіда про цю складну ситуацію може продовжуватися годинами, бо хочеться знати більше про наших героїв, про тих, хто ризикує своїм життям заради майбутнього. Та щиро хотілося би почути про те, що би ти побажав мешканцям Прикарпаття?

В першу – не бійтеся.
 
Війна – це ж насправді страшно… Там вбивають, там гинуть люди.

Страшно, бо туди не поїхали, бо, в принципі, ти перезнайомився і розумієш, що тих людей можуть вбити. Але ти розумієш, що хочеться бути там, щоб при найменшій можливості їх врятувати.
                                                    
Спілкуючись із Іваном я не побачила страху. Такі емоції, після побачених смертей своїх друзів-побратимів, викликають щиру повагу і гордість. Не можу не поділитися постом цього юнака, який я прочитала в соц. мережі "Наша держава має синів, які за неї готові йти на смерть. Державу, яка дала світу таких синів треба берегти, як матір у якої багато маленьких дітей. Бо, крім матері, у тих дітей немає нічого".

І я переконана, що якщо такі юнаки – це наше майбутнє – то країна буде у повній безпеці й мир пануватиме у державі. Низький уклін тобі, Іване, і тим всі солдатам, які на передовій, в зоні АТО.

Дякую Вам щиро!