Тому роду нема переводу, в якому всі шанують згоду.

Собко – давнє українське прізвище, що виникло від прізвиська. Утворилося воно від давнього слова "собь" за допомогою суфікса –ко. Оскільки слово "собь" має кілька значень, тому прізвище Собко можна трактувати по-різному:

по-перше, так матері називали бажане дитя. Собко – "мій власний, милий, рідний";
по-друге, "собь" – це власність, майно, багатство, скот, тому це прізвисько отримував багатий, гарний господар.

При цьому на Західній Україні Собками називали гонорових господарів. Відомо, що козацький літописець Самійло Величко називав короля Яна ІІІ Собеського – Собком. У чумаків це прізвище мало інший відтінок значення – "міцний господар-лідер", на півдні дуже поширене слово "соб!" ("цоб!") – спонукання волів, биків; тобто хазяїн, який керує іншими.
  5 (18 травня) 1912 року у Москві народився Вадим Собко, радянський письменник, дядько Гелія Снєгирьова. Його батько – Микола Собко – полковник царської армії, високоосвічена й багата людина, у радянський час зник без вісти.

Вадим Собко закінчив Луганську профтехшколу (1930), працював на Донбасі, слюсарем на Харківському тракторному заводі (1930-1934). Тоді В.Собко почав писати вірші й нариси про героїку шахтарської праці. В 1931 році у видавництві "Український робітник" побачила світ перша книжка його нарисів про шахтарів "Прощай, обушок!".

У 1939 році закінчив філологічний факультет Київського державного університету. Наступного року став членом ВКП (б).

З червня 1941 р. служив у Червоній армії. У роки німецько-радянської війни працював в армійських газетах "Защитник Родины" (9 армія), "Советский боец" (5-а ударна армія). Брав участь у бойових діях: під Сталінградом, в боях за Берлін був тяжко поранений. У 1947—1950 рр. був начальником відділу культури газети "Советское слово" при Радянській військовій адміністрації в Берліні, після чого демобілізувався у званні підполковника.

Орденоносець: два ордени Червоного Прапора, орден Червоної Зірки, орден Вітчизняної війни I ступеня, у 1951 р. удостоївся Сталінської премії третього ступеня за роман "Запорука миру" (1950).

У 1975 р. отримав Державну премію імені Т. Г. Шевченка за роман "Лихобор".

Про увінчаного найвищими нагородами Собка у вузькому колі літературознавців говорили: "Гарний мужик, якби ж він міг не писати". Та графомани не вміють не писати…

12 вересня 1981 року в Києві на 69-му році помер Вадим Собко.

Старша сестра Вадима Собка, Наталя дивувала усіх своїм поетичним талантом, одержала чудову домашню освіту. Двадцятилітньою Наталя Собко вийшла заміж за Івана Снєгирьова, студента фізико-математичного факультету Харківського інституту народної освіти і скоро стала мамою Євгена Снєгирьова, по-домашньому Гелія. Іван Снєгирьов обожнював себе геніального, а дружину мав за служницю; він пробував працювати у школі, потім зайнявся літературою. Зобов'язана турбуватися про сина і чоловіка, зводити кінці з кінцями, молода жінка забула про свій хист.

Коли почалися судові процеси СВУ, Наталю Собко часто викликали на допити, розпитували про батька, про друзів-поетів. Таке життя довело її до страшної хвороби: спочатку вона перенесла операцію з приводу раку грудей, потім – дві трепанації черепу з приводу раку. У 34 роки вона стала німою, паралізованою при ясному розумі. Коли почалася війна, родина переїхала на Кавказ. Іван Снєгирьов служив у агітбригаді політуправління штабу, а Гелій бігав до школи та доглядав за мамою. Певно, страшні напади болю й небажання зв’язувати синові руки дали матері сили: вона викинулася з вікна.

З цього часу Гелієм опікувався дядько, молодший брат матері – письменник-орденоносець, лауреат Державної премії СРСР – Вадим Собко та дружина дядька – професор В.Войтушенко. Гелій закінчив Харківський театральний, попрацював актором, викладачем, одержав роботу в редакції газети "Літературна Україна", став членом Спілки письменників. У 30 років Снєгирьов видав збірник оповідань "Літо вернеться", пізніше з’явилися повісті "Чи мав я право?" та збірка оповідань і повістей "Народи мені три сини". Згодом Гелій Снєгирьов – головний редактор Київської кіностудії хронікально-документальних фільмів і небезпечний дисидент.