Рукотворне диво рушника

Рушник завжди відігравав значну роль у житті українського народу: у церемоніях, обрядах, під час сімейних і державних свят. На рушникові несли новонароджену дитину хрестити до церкви, на нього ставали молодята, беручи шлюб, з ним проводжали людину в останню путь.

З давніх-давен українці прикрашали предмети хатнього вжитку орнаментами, які були взірцем їхньої працьовитості та мистецьких здібностей. Ця потреба мала також магічний та релігійний зміст. Бажаючи прихилити до себе богів, люди закликали їх відповідними знаками-символами та оберегами. Сьогодні вже не можна напевне сказати, кому першому спало на думку втілити в орнаменті красу навколишнього світу. Археологічні знахідки та літописи підтверджують, що всі візерунки в кераміці, різьбленні, вишивці мають спільні риси.

Вишивати на теренах України почали в прадавню епоху і ніколи не припиняли. Вишивка стала невід’ємним атрибутом сорочок-вишиванок, рушників, постільної білизни тощо.

Упродовж віків українська вишивка постійно змінювалася та збагачувалася, але її головні мотиви залишалися незмінними. Якщо уважно роздивитися візерунки, вони видаються дуже простими. Майстрині зображували насамперед явища природи та речі, якими люди користувалися повсякденно.

Поступово в різних регіонах України сформувалися свої характерні особливості орнаментів (геометричних, рослинних, з фігурками звірів та птахів) та тільки їм притаманні технічні прийоми. Іноді вишивальниці створювали складні багатофігурні композиції. Основною прикметою народного орнаменту є ритм, такий самий, як у пісні. Як правило, один сегмент орнаменту можна повторювати до безкінечності або замкнути в єдине обрамлення і так завершити композицію візерунка.

Вишиваний рушник донині не втратив свого значення в побуті українців. Ним дотепер прикрашають інтер’єри помешкань, вівтарі та ікони в церквах, він залишається атрибутом народних звичаїв та обрядів.