Мольфар

МОЛЬФАР
 
     Кволий дідуган у кацавейці
     із довгим сивим волоссям,
     щільно притиснутим до голови
     чорним зім’ятим капелюхом,
     якось скоса присівши на корчака,
     щойно от розкурив свою трубку
     та зараз, затягуючись потроху,
     повільно випускав у принишкле
     лісове небо витками її сизий дим.
         Спогади про мольфарів
                    
Не затримаюсь – "Ні!".
Та легкою ходою
Повз засмучені верби
подалі – "Аж, ген!".
Лише смуток тут лишу
На згадку – з тобою,
Хай не вештався б більше,
Не цупив хосен.

Далі тільки – "Вперед!",
Без оглядин в минуле,
Без ламких голосів
Та незграбних синців
Полечу хворим крехом.
"Хіба ж ви не чули?" –
Як співає той птах,
Що на сповідь присів.

Подолавши ту ніч,
Негаразди – у гори.
Як розвидниться,
Знову туди полечу,
Де чаклує мольфар
Над ручаєм тим чорним.
Знаю – вік таку тугу
Він певно не чув.
 
Розповім йому, як
Зачарованим птахом
Я злітав навпростець
До ланів золотих.
Як чаклунку кохав
До нестями з тим жахом,
Що вже – не повернуся
до згубних отих
 
Синіх очок шалених,
Тих співів сріблястих,
Її ніжних обіймів
Й смуглявих грудей.
В голові – сам дурман
Від забав передчасних,
Ніби в прірву сягнув
Та лишивсь – без очей.
 
 "Нахились над ручаєм
   Та довго дивись там!" –
Від мольфара я потай
Нарешті почув –
 "Як її не побачиш –
   минуло це лихо!"
Потім він посміхнувся
Та зник – як й не був.
 

25 вересня 2016
Михал Влад