Як багато ми знаємо
про Франка – провідного Каменяра, Мойсея української нації, генія правди і боротьби.
Як мало ми знаємо Франка – волюнтариста,
філософа, проповідника поступу науки, ідейника вічного саморозвитку і самовдосконалення. Як багато ми чули перецитованого із Франка. Як мало ми самі осмислили Франкового слова. Чомусь хрестоматійні рядки у свідомості більшості читачів викликають дифірамбіку революційного зламу та пієтет перед поетом-пророком. Читачам буває іноді важко у полум’яних закликах "Франка-всезнайка" угледіти непросту само-питальність прикарпатського Іванка – "Semper tiro". Таке життєве кредо ("Завжди учень") спонукало його упродовж усього життя шукати і знаходити, йти і зупинятися, не оминати, а часто й спіткнутися об запитання (чи не завжди – риторичні!) духу і часу.
Освіта стала для нього і світлом, і світом. І способом, і засобом, і можливістю, і порятунком, щоби зійти у глибини – "De profondis". Він вчився сам, щоби вчити інших. Він знаходив, але продовжував пошуки. Він не любив тишу, хоча в тиші насправді звучати легше. Важче – коли буря. А хіба ж ми тепер, саме тепер не живемо в часи бурі?.. Чи ця війна не вчить нас звучати і слухати звучання?! Не куль, вибухів, градів…, а душ, які прагнуть мовити-діяти всупереч обставинам…
У Франка не було
плану А. І
плану Б теж не було. У нього була ціль, праця і віра не тільки в себе, а й у тих, хто поруч з ним. Він усвідомлював, що міг би народитися в іншій – процвітаючій, заможній – країні, його здобутки могли би належати іншій – свідомішій, міцнішій – нації, він міг би мати добробут, чудові умови для життя, спокій і міцний здоровий сон. Але за таких умов його бунтівлива вдача стала би блідою й крихкою, його прагнення – хаотичними і фрагментарними, його сон – затяжним, цілодобовим і навіть з розплющеними очима. Сон свідомості – набагато страшніший, ніж летаргія чи кома. Сон людської душі сковує, не дозволяє йти, робить механізмом усі вітаїстичні прояви.
Він народився в Україні, був українським…Але скільки людей, пливучи у хвилях (і/е)міграційних процесів розчинилися на карті історій і традицій, загубивши своє коріння (втрачаючи корінець за корінцем) зітерши найрідніше слово зі стікера своєї національної пам’яті – "Made in…".
Він належав собі. Своїй землі і своїй долі. Він міг би…, міг би…І не зміг.
У нього була чітка траєкторія власного руху. Були свої внутрішні кардіоцентричні компаси. Вони допомагали тоді, коли в деяких представників тогочасної інтелігенції не вистачало діоптрій в окулярах раціонального й реалістичного світо-й-україно-бачення: "Встань, прокинься, пробудись! Vivere memento!".
У нас всіх подеколи бувають періоди летаргійного себе-забуття: підвищена сонливість, квапливе шукання нірок, відразливе сприйняття того, що відбувається навколо нашої осі. Раптове прокидання пов’язане з острахом – за себе, за своїх близьких, за ту землю, яка продовжує з усіх сил боротися від гніту чужинців. Чи не найважче усвідомити те, що поки кожен з нас вагається, сплітає затяжні міркування й сумніви, переповнюється наріканнями на ціни-кризу-парламент-президента… хтось тихенько робить те, що має робити: тихенько дарує комусь життя у пологовому, тихенько рятує чиєсь життя у реанімації, тихенько віддає своє на лінії вогню…
У рік двадцятип’ятиліття України і Франкового ювілею я хотіла би сказати про те, що всі ми маємо замислитись над філософією буття нашого поета. І повірити у спасіння серед бурі.
Бог дає шанс кожному з нас – саме в тому місці, де ми є, саме в тому часі, коли ми присутні зробити те, що ми зможемо. Кожен має працювати собою, над собою й у собі, бо, як писав Іван Якович,
"А хто знає, може, в бурю іменно спасешся ти!
Може, іменно тобі ся вдасть до цілі доплисти!"
