Лялька

Усі думають, що я тільки лялька, шмат пластмаси або форфору, у якої, якщо ї є щось чарівне, то це тільки очі та сукня. Усі мною милуються, дівчатка просять своїх мам придбати мене для їхніх забав, а потім через деякий час, коли мене розшматують на декілька частин, відправлять до смітника. Ось і все життя ляльки. Нас роблять, щоб ми розважали дітлахів та тішили око. Наче це наша місія.

Я дивлюся крізь вітрину кожного дня. Усе, що я встигла побачити за невеликий проміжок часу – це те, як смішно кожного дня люди поспішають на роботу, студенти - до університету, а діти - до дитсадка, але завжди вони зупиняються біля мене, мабуть, щоби переконатися, чи на місці я, чи мене вже хтось придбав. І так увесь час, майже нічого нового.

Але одного разу, коли одна бабуся висипала на землю насіння, я побачила пташок. Їх було так багато і всі були чарівні, але головне – вільні. Я ніколи не була вільною. Як тільки мене створили та одягли, то закували у коробці, і я тільки й роблю, що чекаю на час, коли мене куплять. А ці птахи літають, де тільки захочуть і куди забажають.

Як же я їм заздрю, як би мені хотілося зараз заплакати, але тоді у мене зіпсується макіяж і мене не забажають купувати. Як би я хотіла порвати свою упаковку і вибігти на вулицю, до тих пташок. Я би благала їх забрати мене звідси і полетіла б з ними хоч на край світу… але в мене немає стільки сил і я нічого не можу зробити.

Я почула як залунав дзвоник крамниці і людей, які йшли до мене. Ось і настав мій час. Мене купили батьки, які сильно люблять свою дитину, і я повинна теж її любити, адже для цього мене і створили. Але я ніколи не припиню мріяти про політ з пташками.