Іван Крамськой

"Я продаю себе, хто купить? Візьміть мене в оренду за тисячу рублів за місяць!" – писав багатіям художник…
  8 червня 1837 народився Іван Крамськой у козацькій слободі Нова Сотня, яка знаходилася тоді на околицях Острогозька. Саме прізвище художника свідчить про те, що колись його пращури мали справу з крамом (у російській таке слово відсутнє), можливо, займалися торгівлею ("крамарювали"). Дід Федір був військовим поселенцем, служив волосним писарем. Батько Микола служив в Острогозькій міській думі столоначальником і отримував 10 рублів за місяць. Мати – Настасія Іванівна Бреусова, старовинного козацького роду. У родині було п’ятеро дітей: троє хлопців (Іван був найменшим) і двоє дівчат, які рано померли. Своя хатина, вишня біля ґанку – основні спогади дитинства – вулиця: влітку річка, взимку гірка та санки. Років із семи сіроокий Ванько почав малювати геть усе і на всьому. А ще він знайшов у льосі глинище – і почав ліпити козаків.

Батька бачив мало, бо той крім роботи ще підпрацьовував у гільдії – це дозволяло не бідувати. Та любив Микола Федорович прикластися до оковитої, любив прискіпуватися до всього.



Коли Ванькові було 12, батько помер, його посаду в думі посів старший брат Михайло і теж служив до останнього дня життя. Середній брат Федір був учителем підготовчих класів повітового училища.

Перші букви та цифри Ванько вивчив у хаті сусіда 1844-го року, там же прочитав Псалтир. А потім – училище, де був першим учнем. Так хотілося учитися в гімназії, але грошей бракувало… З того часу заздрив освіченим людям, казав про себе: "Я самоук у всьому, крім грамотності". З 14-ти років худенький сором’язливий Ванько пішов на свій хліб: служив писарем у думі. Був віртуозом каліграфії, малював французьким олівцем, запоєм читав книжки. Друг середнього брата, фотограф Тулінов любив малювати, він поділився з Іваном фарбами.

Нарешті мати відвезла хлопця у Воронеж, до найкращого іконописця, підписали контракт на шість років. Та замість навчання Ванькові дісталася важка робота. Через три місяці з великим скандалом мати забрала сина. Старший брат аж ніяк не хотів годувати Івана. І раптом у 16 років Ванько став Іваном Миколайовичем: його прийняв ретушером на роботу фотограф-вихрест Яків Данилевський. Робота Крамського так сподобалася хазяїну, що він забрав юнака з собою у Харків.

Довелося Іванові прощатися зі своїм першим коханням.

Важкою була служба у Данилевського, пробував Крамськой брати уроки акварельного живопису у Безперчого, але не знайшов спільної мови. Три роки служби, постійні поїздки. Нарешті після сварки Крамськой кинув службу та подався у Петербург. Там він дуже швидко став "богом ретуші", добре заробляв на портретах, навіть дозволив собі розкіш – одружився з Софією Миколаївною, завів шестеро діточок.
  Подружився 30-річний Крамськой із 19-річним геніальним хлопчиком Федором Васильєвим. Зважився Крамськой поступити до Академії мистецтв. Там Іван чекав побачити храм і "полум’яні промови професорів", але розчарувався… За свої студентські роботи Іван Крамськой одержав золоту медаль Академії, але бунтівний характер усе зіпсував Крамському.
  У рік закінчення навчання в Академії Крамськой очолив "бунт чотирнадцятьох", коли 14 випускників відмовилися писати дипломну роботу на задану тему, покинули Академію без дипломів, організували Товариство пересувних художніх виставок. Серед передвижників було багато українців – Микола Ґе, Архип Куїнджі, Олександр Литовченко, Ілля Рєпін і Микола Ярошенко.
  Перша виставка "передвижників" відбулася 1871-го р. і Крамськой представив свою картину на українську тему – "Русалки. Травнева ніч", перша з низки задуманих полотен, якими Крамськой думав ілюструвати "Вечори на хуторі" Миколи Гоголя. Того ж року Іван Крамськой створив портрет Тараса Шевченка. Після перебування у Петербурзі та Москві пересувна виставка поїхала до Києва та Харкова.
  Вирішив Крамськой заробити на портретах і побувати за кордоном за власні кошти. Побував у 1876 р. у Відні, Трієсті, Римі, Неаполі, прожив кілька днів на розкопках у Помпеї, далі Марсель і Париж. У столиці Франції Крамськой зупинився у Боголюбова, який поїхав на літні екскурсії та віддав свою майстерню. Крамськой у Парижі зустрівся з Рєпіним та Савицьким, з Верещагіним.

Та в три погибелі його скрутили відомості з дому: у жовтні 1876-го помер улюблений син Марко, у важкому стані був Іван (помер у 1879-му). Він уявив стан дружини, дорогих йому дітей – кинув новісіньку майстерню і повернувся в Петербург ("Залишатися було б злочином", – написав він Третьякову). Знову підробітки остогидлі портрети, але гроші текли з рук, наче вода в пісок. Побудував собі майстерню, але сирий барак із сьомої ранку до вечора забирав здоров’я. Так почалася його стенокардія. У 1879-му інфаркт, подих могили змінили Крамського: у нього завжди на першому місці було мистецтво, тепер – рідні. Після інфаркту він почав відкладати гроші для родини, адже крім своїх чотирьох дітей утримував двох братових сиріт. Тоді ж створив портрети кожного члена родини.
 
Гордий художник, який звик допомагати іншим, із 1880 р. розсилав листи багатіям: "Я продаю себе, хто купить? Візьміть мене в оренду за тисячу рублів за місяць!" Не взяли…

А серце відмовлялося працювати: розширена аорта стукала у друге ребро, різкий біль розривав груди, руку, лікоть… Сухий кашель часом трусив хворого. Жив на морфії, писав остогидлі портрети, щоб заробити хоча б вісім тисяч на рік.
  І творив: 1883-го – виспівав "Невідому", 1884-го "Невтішне горе". Він любив усіх і прощався з усіма…

Вранці 5 квітня 1887-го Крамськой весело й бадьоро писав портрет доктора Раухфуса, вів жваву розмову. Та ось художник зупинив свій погляд на лікареві, похитнувся і упав прямо на палітру.