"15 вересня 1764 р. у Петербурзі на Ситнинській площі за вироком Сенату стратили 24-річного Василя Мировича," – читаємо й махаємо рукою: "Дідько з вами, москалями", не віддаючи шани нащадку козацько-старшинського роду.
wikipedia.org
Прадід Василя – козацький полковник Іван Мирович, чий загін розбив на річці Кодимі удесятеро більшу білгородську орду. Прабабця Василя Мировича – Пелагея Захарівна.
Дід Василя, переяславський полковник Федір Мирович, мазепинець із найвищим військовим званням генерального бунчужного. Малий Федір починав із домашньої школи, далі Києво-Могилянська академія. Вільне володіння грецькою, італійською, латиною, німецькою, польською, російською, українською, французькою мовами; ґрунтовні знання зробили з Федора найближчого помічника
гетьмана Івана Мазепи.
Федір Мирович мав надійну, гідну родину: дружина Тетяна Леонтіївна Полуботок і трійко дітей: сини Петро, Яків та дочка Анастасія.
Завдяки таланту переговірника Мировича 8-тисячний загін запорожців на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком приєднався до українсько-шведського війська. Після поразки Карла XII втік до Польщі. Пізніше, Мирович став генеральним осавулом при гетьманові Пилипу Орлику. Об’їздив майже всю Європу з таємними дипломатичними місіями для створення антимосковської коаліції. Довго жив у Швеції, Туреччині й Польщі, помер у Криму.
На вигнанні опинився не тільки Федір, а й його сестра Ганна, дружина Войнаровського, небожа Мазепи. Після смерті гетьмана Мазепи король Карл ХІІ, який ще 1709 року позичив у Мазепи 200 тисяч талярів, став фінансовим боржником сестри Ганни Войнаровської-Мирович. Король загинув у бою в Норвегії, і не повернув Ганні гроші, тому вона звернулася до шведського уряду з вимогою сплатити борги короля. І хоч уряду Швеції було явно не до того (точилася чергова війна з Росією), та закон є закон для всіх у нормальній країні – Ганні Мирович-Войнаровській було передано в рахунок сплати боргу королівський замок Тіннельсе і кам’яницю у Стокгольмі.
Після еміграції Генерального бунчужного Федора Мировича всі його маєтності в Україні московська влада конфіскувала. Решта сім’ї Мировичів: їхня мати Пелагея, троє їхніх братів і сестер, були вивезені до Москви, а 1716 р. вислані Петром І до Тобольська (Сибір), де й померли. Їхня мати, після 30 років заслання, 80-річною повернулася з Сибіру на Полтавщину.
Сини Федора Мировича, Яків і Петро, були вивезені до Петербурга. Звідти вони тихцем з’їздили до Польщі зустрітися з батьком, за що цар звинуватив їх у підтримці гетьмана України Павла Полуботка (їхнього родича по лінії матері) і 1732 р заслав до Сибіру. Там і народився в 1740 році Василь Якович Мирович, якого Катерина ІІ називала "сином і внуком бунтівників".
Василь Мирович був бойовим офіцером, героєм Семирічної війни, прибічником справи батька й діда у визволенні України. Намагаючись добитися розширення політичної автономії України, офіцер караульної команди в Шліссельбурзькій фортеці зробив спробу перевороту, щоби посадити на престол Івана VI, який був ув’язнений у фортеці.
wikipedia.org
У ніч проти 5 липня 1764 року група солдатів на чолі з Мировичем захопила фортецю, але Іван VI, відповідно до інструкції Катерини II вже був убитий офіцерами внутрішньої стражі.
Українець Григорій Данилевський описав бунт у романі "Мирович".
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
