В'ячеслав Гук. ТЕОДОРОВІ КРАМЕРУ

ТЕОДОРОВІ КРАМЕРУ
 
Взимку яблука пахнуть – особливо, нібито з них
зараз мають приготувати солодкий яблучний сидр,
я виймаю з рота цигарку, зробивши затяжку, вдих,
аби зберегти відчуття, аби скоріше розтанув лід.
Місто здається чимось визначеним заздалегідь,
змерзле тіло ріки майже скуте хаосом чорних льодів,
лише згадка про гурчання моторок, про гарячу серпневу мідь
коливається рідким димком на липкій крижаній воді.
У доках мерзнуть так довго важкі тіні торгових суден,
навіть стяги на них обмерзли, злиплись, як в горлі крик,
ця зимова свобода складається з ран, капілярів і вен,
як людські почуття, до яких кожен закоханий звик.
Я сиджу у їдальні, капелюха на столик поклав,
далі ріку, завмерлу в льодах, мій погляд уже не пустив,
металевих відтінків згасає оживлений сплав
в павутині залізній розлучених доль і мостів.
Це не все ще, здається, це тільки початок, це сіль
твоїх сліз на губах, ніби присмак терпкого вина,
камінь дихає пружно – і пам’ятник меркне од хвиль,
понад тиждень іще тут триматися буде зима.
 
В’ячеслав Гук, зі збірки «Кримські елегії», 2013.