18 жовтня в Івано-Франківську відбувся благодійний показ документального фільму Леоніда Кантера під назвою "Війна за свій рахунок". Всі отримані кошти, звичайно, спрямовано на підтримку українських військових, та не тільки. Певна частина піде на підтримку миротворчих фільмів та мистецьких заходів.
Про що ж розповідає сам фільм? З назви здогадатись не складно. Як виявилось, Леонід та його друзі вирішили записатись добровольцями до Національної Гвардії. За кілька днів до від’їзду, хлопцям на думку спала чудова ідея – взяти у місця бойових дій камеру. Аргументів проти було чимало, хоча б, як одночасно справлятись з камерою та автоматом. Вирішили взяти невелике обладнання, яке можна почепити на голову та на автомат. Адже цей фільм став унікальною хронікою бойових буднів українських вояків. Так і розпочались зйомки. Ідея була проста: режисер "хотів зняти фільм про хлопців, разом з якими прийшов до лав Нацгвардії. Ніяких генералів-командирів, ніякої політики. Лише проста солдатська правда і ті істини, за які ми прийшли воювати."
А далі все закрутилося, майже як в американському бойовику. Хто би міг подумати, що зради та інтриги серед "своїх" настільки звичне у нашому світі, у нашій реальності діло. Тим більше в час, коли довіряти ми можемо тільки своїм.
"В якийсь момент до нас перебрався комбат зі штабом. Час від часу він потрапляв до мене в кадр, де поставав у далеко не кращому світлі. Тож він і всі ті покидьки, які ганьблять українську армію почали виживати мене з батальйону. Тричі, нібито за підозрою у шпигунстві, у мене відбирали зброю і відправляли "на профілактичні бесіди" в Ізюм, сподіваючись, що мене затримає СБУ. Але, до їх великого розчарування, я знаходив все більше прихильників, в тому числі серед керівництва АТО, і врешті повертався на блок-пост. Тоді підступні командири вирішили обшукати мої речі, знайти і знищити матеріал. Але хлопці сховали диск і передали його до Києва." - розповів Леонід.
Таким чином, завдяки свідомим українцям, розповідь про те, як звичайні хлопці пішли боронити рідний край, таки дійшла до людей.
Режисер був особисто присутній на показі своєї документальної стрічки, тож всі охочі могли поспілкуватися з ним. І ось про що вони розмовляли:
Ви отримали статус учасника АТО?
Ні, не отримав. Але це немає значення, ми не за статусами ходили. Тобто, добре, якщо вони дадуть якийсь статус, кошти, тому що у нас у всіх є сім'ї, які сидять без копійки, поки ми займаємось цим замість того, щоби працювати. У нас всіх є робота. Більшість з нас має власний бізнес, якісь різноманітні проекти. Вони зараз кинули це на місяці, хтось уже на півроку занедбав все. Сім'ї сидять реально без грошей: все що є, витягається на фронт, тому що треба багато що купувати. Ці потреби термінові. Так, багато волонтерських організацій допомагає. Але поки все, що треба, надійде, набагато швидше купити все самостійно. Звичайно, було би добре, щоб ці сім'ї бодай мали б знижки на комуналку абощо. Але навіть якщо цього немає – байдуже, абсолютно все рівно. Тому що ми йшли не за тим. А бійці батальйону, про який я зараз знімаю фільм, взагалі ніколи не матимуть ніяких статусів. Добровольчий Український Корпус не є офіційним формуванням, він засновується на Правому Секторі, є просто добровольчою бойовою організацією, яка всюди воює на передовій, але, в той же час, немає ніяких гарантій. Якщо когось з них поранять, або, не дай Бог, уб'ють, вони не отримають ні копійки, і їх сім'ї не отримають ні копійки. Вони не отримують жодного статусу, гонорару чи якоїсь допомоги за свою війну, за свою роботу.
Чим ви займаєтесь зараз і що би ви змінили, що би робили по-іншому на основі отриманого досвіду?
Від початку я прийшов гвардійцем-добровольцем, був солдатом. На той момент думав, що це єдине, що можу зробити. Це був травень місяць. Кримські частини одна за одною взагалі поздавались, наші робили вигляд, що кудись вийшли, а насправді лишали всю зброю ворогу і відходили. Стало зрозуміло, що треба нам, тим, хто не здасть свій автомат, зброю, країну, виходити туди. Туди пішли багато моїх друзів. Це був єдиний можливий варіант. А коли я почав знімати фільм, зрозумів, що можу зробити набагато більше, якщо буду працювати за фахом. Я
режисер за освітою, знаю, як знімати фільми, а це - набагато сильніша зброя. Я не вмію стріляти, але маю зброю, яка працює із серцями людей не лише в Україні, але і в Росії, всюди, у всьому світі. Вони подивляться цей фільм і побачать, що ми - не НАТОвські бойовики. Я зрозумів, що набагато важливіше знімати фільми, і переключився на це. Вже два місяці пройшло після того, як я зустрівся і познайомився з Дмитром Ярошем. Він подивився цей фільм. Я запропонував йому зняти стрічку про його батальйон, Добровольчий Український Корпус. Він сказав, що це дуже хороша ідея, і дав мені зелене світло на зйомку. Тепер я там вільно пересуваюсь. Якщо раніше я був обмежений своєю бойовою задачею, мав стояти в наряді, то тут вже свобода пересування. Я за своїми героями рухався туди, де вони проходили підготовку і виконували перші бойові задачі. Я провів з ними п'ять днів в аеропорту, знімав ці кадри і трейлери нового фільму – він зараз якраз в роботі. Я перервався на кілька днів, щоби з'їздити в Хмельницький і до вас. Завтра вже повертаюсь до Києва, там працюватиму над фільмом, який вийде незабаром, разом з режисером Іваном Яснієм, якого, на жаль, сьогодні тут немає.
Ситуацію на Сході я оцінюю як величезну гру великих політиків, ми нічого не зрозуміємо і не дізнаємося. Чому це гра? Тому що насправді, якщо б один бік додав тисячу людей контингенту, то це би зрушило фронт, змінилася б ситуація. Чому цього ніхто не робить – я не знаю. Тобто, конфлікт жевріє, всі дають по 20, 30 бійців, такими невеличкими групками. І завжди є якась подія, коли потрібно від чогось відволікти – відбили термінал, повернули термінал, і таке-сяке. Тобто, вони замилюють нам очі, тому що знають, що для нас всіх важливо те, що там відбувається. Ми всі дуже переживаємо за цих людей, бо у когось там друзі, знайомі, родичі. Це спосіб відволікати нашу увагу. Я вам дуже рекомендую до прочитання книжку Джорджа Оруелла "1984". Там дуже добре написано, як можна за допомогою війни відволікати увагу людей від того, чому вони бідно і погано живуть. Наша задача в цей час – не відволікатися, не дати їм можливість взяти владу і рухати все так само, як вони раніше це робили. І ще, щоб вони не відправляли тих людей, які їм не подобаються, на фронт. Наша задача, розбудовувати те, що ми задумали - ідеальну Україну. Працювати над цим.
А ви отримували від військкомату повістку?
Ні, не отримував. Я не придатний до військової служби у мирний час. Але, знаючи, що в мене це написано в приписному, я і не показував приписне.
У вас є якась система комунікації, чи фіксуєте ви якісь промахи в системі? І чи є у вас друзі чи колеги, які б формували якісь експертні ради, команди, що так само спілкувалися б з вищим керівництвом?
В цьому фільмі ми не лише скаржимось, а й намагаємось запропонувати рішення. Скажімо, рішення, запропоновані у фільмі – що має бути виборність командирів – я побачив у Добровольчому Українському Корпусі. І це діє. Єдине що – цей корпус не легалізований, тобто це не офіційна українська армія. Але вони дають хороший приклад – в них дуже суворий порядок, суворі покарання за порушення буками і палками... Там ніхто не "бухає" відповідно. І це класно. Нікого не змушують марширувати, такої показухи нема. Коли приїжджав Яценюк, Турчинов, чи ще хтось, нам треба було дуже красиво перед ним ходити – але це все маячня. Ми не хочемо бути ні військовими, ні "ментами", ніким.. Я побачив, як це втілюється, бо є приклади.
Ви казали, що може відбуватись саботаж: людей відправляють на війну замість того, щоб вони займались конструктивними речами, владою, економікою і так далі. Як ви думаєте, чи можливо, що війна – це теж саботаж конструктивних дій в країні? Тобто, хлопці, які там вмирають – це люди, які дійсно хочуть щось заради країни зробити, просто не знають що, а їм кажуть йти воювати. І чи можливо, що воювати – це теж саботаж проти конструктивності в країні?
Можливо. Першопричини війни такі ж, як і першопричини Майдану. Це щось, що ми хочемо втілити, а комусь не подобається. Але чому це затягнулося - невідомо. Це великі ігри великих політиків. Вони зацікавлені в тому, щоб це тривало, тому що дійсно, з одного боку, можуть нас відволікати, а з другого - відтягувати тих, хто буде так змінювати країну, як би їм, можливо, не сподобалося. Але, якщо ми будемо достатньо мудрими в цьому, то, навчившись воювати там, ми зможемо потім обороняти тут.
... Тоді ви будете знати, хто саботує цей процес. Це відразу буде помітно, будуть помітні лідери, готові розвивати і рухати цю країну вперед, ваше місто, вашу вулицю, ваш будинок. Беріть це у власні руки, організовуйтесь. Це дуже важливо. Не обов'язково всім йти стріляти з автомата.
А хто може бути винен у цьому, скажімо так, саботажі всередині країни?
У нас тут знаходиться дуже велика кількість ворогів, і нікуди вони не діваються насправді. Тобто, це зв'язки з Росією, котрі існували і досі існують, це шпигуни, назвемо їх так, які в часи, коли у нас йде війна, працюють на нашого противника. Перш за все, вони зацікавлені в тому, щоб ми жили в лайні, були бідні. Тоді наші голоси можна буде купувати за 5 копійок. Вони можуть купити найкращих людей, роблячи їх своїми промоутерами на політичних виборах чи ще на чомусь. По-друге, вони можуть представляти в негативному світлі всі найкращі починання, опускати їх і розказувати, що це все не потрібне. Не знаючи, вони закликатимуть нас до ще одного перевороту. Якщо зараз відбудеться ще один Майдан, ми просто втратимо всю територію країни. Вона розвалиться і ми не зможемо нічого вберегти взагалі. А вони зацікавлені в тому, щоб так було, тому що бояться, що візьмуться за кожного з них особисто.
На вашу думку, що потрібно робити? Бо виходить, що конфлікт жевріє, з одного боку, а з іншого - підкидується, тим самим відволікаючи увагу від внутрішніх ворогів. Але потрібно ж якось діяти, бо це може тривати роками. Чи нам потрібно знищити ворога, яким є Росія?
Я розмовляв з хлопцями щодо того, що для них є перемога, і більшість говорить про те, що перемога буде тоді, коли зникне Путін – помре чи щось з ним станеться. І, відповідно, ця вся система тоталітарна рухне, вони свої пазурі заберуть,аі ті регіони, які сьогодні окуповані, будуть звільнені. Та це зовнішня робота. А внутрішня робота – є от у кожного свій будинок, багатоповерховий, свій двір, своя вулиця. Треба взяти це під контроль, об'єднатися, зібрати всіх, хто там живе, поспілкуватися, подружитися і зробити так, щоб там жилося дуже класно. Якщо там бракує смітника – поставити смітник; якщо бракує якихось зелених насаджень, якщо бракує чогось, не важливо чого, – обговорити, чого там бракує і що там зайве. Якщо щось не подобається – обговорити, додати, зробити якісне і класне життя на своїй вулиці, у своєму будинку. Якщо кожен у цьому залі так зробить, кожен в Україні так зробить, то, в принципі, всі, хто зараз в Криму або на Донбасі, або ще десь, які казали: "Та там хунта", побачать і скажуть: "Клас, хочу так жити". Це буде перемога. Їх не доведеться силою чи якось інакше змушувати, переконувати, вони просто побачать це.
От ви кажете – не робити Майдан 2.1. Але виходить тупиковий варіант – одні хлопці воюють, гинуть, інші люди віддають гроші тим солдатам на Схід. А депутати, політики, як гребли гроші лопатою, так і гребуть. Їм плювати на вас, на ту бабусю, яка останні гроші віддає, щоб воякам щось купити. Як з цієї ситуації виходити? В мене друг зараз там. Він приїжджає і розповідає, що вони просто деморалізуються, бо бачать, що державі плювати на цих солдат. Вони бачать, що волонтери їздять туди за свої гроші, щось привозять, піклуються про них, а можновладці як сиділи на своїх теплих місцях, так і сидять. Які ваші варіанти?
Зараз я скажу речі, які, можливо, вам буде неприємно почути, але… По-перше, я вважаю, що народу потрібно припинити фінансувати армію. Чому? Тому що держава за півроку не спромоглась її фінансувати, але вони готові фінансувати американський фільм. Тобто, ми тут дивимось фільм, скидаємося "баблом", фінансуємо армію, а в цей час Міністерство Оборони збирає гроші й замовляє американців, щоб вони знімали стрічку про АТО. Отакий парадокс. Якщо вони не спромоглися, значить та армія, якою вони управляють, яка робить бозна що, насправді незрозуміло що, нам не потрібна. А яка ж армія нам потрібна? Нам потрібно дивитися на добровольчі батальйони, їх кілька – "Айдар", "Азов", Добровольчий Український Корпус, про які я особисто знаю, що вони дійсно борються, воюють, не відступають назад. Вони не крадуть гроші, оцю допомогу, що їм надходить, реально використовують, а не просто продають. В тих містечках, які знаходяться на Сході, можна купити всю гуманітарку. Половина її доходить кудись, потім – хлоп, і переходить на чорний ринок. Я вважаю, треба, щоб громада фінансувала, перш за все, розвиток тут, на місці. Гуртом зібрались і визначили, що пріоритетне, профінансували, проголосували. Три-чотири проекти проговорили, обрали найважливіший і розвинули його тут, і так один за одним. Тоді буде класно жити і всі будуть прагнути жити так само. Що стосується людей, про яких ви говорите – зараз, по-перше, будуть вибори, це вже якийсь шанс. Вибори досить вже свідомі, на сьогодні є дійсно багато кандидатів класних, хороших людей, яких треба підтримати. І не просто проголосувавши за них, а допомігши їм провести кампанію.
У мене балотуються декілька друзів, які не мають ні копійки для того, щоб провести свою кампанію, але я знаю точно, що вони не будуть красти, душу і тіло покладуть, щоб зробити цю країну класною. Треба їм по мірі своїх можливостей допомагати, волонтерити заради їхньої перемоги. Тоді є шанс, що в тих кріслах будуть сидіти інші люди. З другого боку – не треба робити величезний Майдан, якщо ви знаєте, що у вас тут всередині знаходиться хтось, хто узурпував владу і тут краде "бабки", то можете безпосередньо його взяти в кільце. Не треба обов'язково блокувати діяльність всієї України. Конкретно цю людину – взяли і видалили з роботи. За вуха і з кабінету, копнути під дупу і все.
Якби була потреба, ви би повернулись назад?
Так, ну я ж тільки звідти приїхав. Потреба в мені, як в солдаті, насправді не дуже висока. Я, звичайно, можу бігти відчайдушно вперед, але реально з мене боєць не дуже крутий. Я не спецназівець, не можу влучно стріляти в напівтемряві... Є набагато кращі. Але я знімаю фільми. Моя зброя – це камера.
Скажіть, будь ласка, а що зараз із тими хлопцями, які стали героями вашого фільму?
Лисого хлопчину, який розповідав про те, що українські солдати мають представляти честь, три дні тому я провідав в Києві в лікарні. Він був в аеропорту санітаром, а ще допомагав перезаряджати зброю. Бій там дуже швидкий і просто необхідно, щоб хтось перезаряджав ріжки, магазини, а ще він виносив поранених... І от в нього влучило осколком, коли по стіні вистрілив танк, в нього перелом. Йому вставили спиці та перевезли до Києва. Інший, Север, день народження якого ви бачили в фільмі, так само був поранений. Він з батальйону "Айдар". Зараз з ним вже все в порядку, бігає живий-здоровий. Частина хлопців лишились в Національній Гвардії, ходили в другу ротацію під Дебальцевим. 5-го числа вони пішли у відпустку. Олег, друга якого збив літак, – був командиром мого відділення. Ці хлопці продовжують боротьбу по мірі можливості.
Скажіть, будь ласка, є дуже багато в інтернеті відео про те, як місцеве населення савиться до наших вояків. Одні підтримують, інші - ні. Я, та й думаю, не тільки, хотів би почути від вас безпосередньо, як, все ж таки, місцеве населення ставиться до наших вояків.
Ті, хто там залишились, - люди, яких наші противники чомусь не вбивають. Значить вони достатньо лояльні до тих, хто їх зараз окупував. Адже ті, хто були не лояльні, вже або загинули, або в полоні знаходяться, або виїхали – більшість. Залишились поодинокі випадки, коли вони дуже добре переховуються. Звісно, вони не будуть радо нас вітати, тому що знають, що в будь-який момент назад зайде ДНР, як вже було біля Щастя, коли деякі території повернулися знов до ДНР. Це їм загрожує смертю. Але на тому блокпості, де ми стояли з хлопцями, і в селищі Піски, яке вже зараз звільнене, люди дуже класно ставляться. У нас там взаємодія – у них немає ніяких продуктів, ніякого постачання, нічого. Все, що вони їдять – те, чим ми з ними ділимося: хліб, вода, консерви якісь. Відповідно, в нас хороші взаємини. Вони, наприклад, кажуть: "Ось цей будинок зараз закинутий, нікого немає, живіть хлопці". Але в більшості випадків нам все одно немає де жити, ми на вулиці, тож заходимо, живемо в підвалах якихось будинків. Тоді вони нам дають матраци, ковдри, якщо немає спальника. Під Слов'янськом місцеві жителі залишились старенькі. Я спочатку до них російською звертався, але вони відповідали українською мовою. Тобто, це українці, які живуть на Донбасі, все життя там прожили. Вони взагалі нічого не розуміють, їм нарозказували страшного, що прийде якийсь там Правий Сектор і буде страшне. І тут вони бачать нас, отаких людей. Зрозуміло, що їхня думка змінюється, вони переосмислюють все, що їм наговорили.
Про донецький аеропорт питання: чи дійсно це настільки стратегічний об'єкт, це щось більше, ніж просто смуга для посадки літаків? І що ви думаєте про те, що зараз "кіборги" наші хочуть піти все-таки з аеропорту і не захищати його?
Стосовно стратегічності цього об'єкту, я не відповім, тому що це якась така стратегія глобальна. Я її не знаю, і навіть не буду братись до того, щоб її аналізувати. Стосовно того, чого за нього йде боротьба, я питав хлопців: "От чого ти зараз загинеш за таку голу залізяку? Тут вже нічого не залишилось, стіни вибиті, все наскрізь літає, навіщо це?" А він каже: "Я за Україну. Просто в даному випадку, це тут, а завтра може бути під моїм домом. А я би не хотів, щоб це було там. Зараз, поки йде боротьба тут, краще я її зупиню тут". Це причини, чому вони борються. Стосовно виходу "кіборгів" – Добровольчий Український Корпус не залишатиме аеропорт. У них немає достатньо зброї, але вони її здобувають в бою. У них вже є БТРи, автомати і станкові гранатомети – тобто, є чим воювати. Вони сказали, що не залишать аеропорт, які би не були примхи нашого керівництва, яке грає в сумнівні ігри. І солдати, насправді давно вже збирались за вказівкою залишити аеропорт, але побачивши, що є хлопці, які воюють без жодного статусу, гонорару, перспектив, йдуть вперед, на смерть, зрозуміли, що це щось таки важливе. Україна – це щось важливе, за що можна загинути. І вони так само, як мені здається, не готові відступати.
Скажіть, будь ласка, а в якому ви були батальйоні?
Я був у Національній Гвардії України, другий батальйон оперативного призначення. Зараз це вже об'єднаний батальйон і називається він "батальйон імені Кульчицького". Але сьогодні я вже не в Національній Гвардії, а з Добровольчим Українським Корпусом.
Колись я чув про ваш фільм. Починався він з того, що хлопці прийшли з власними карабінами. І навіть автомати, які показують, на початку, були відсутні. Чи воно дійсно так було?
В моєму фільмі ви навряд чи це почули, але говорите абсолютну правду. Все починалося з того, що люди прийшли без нічого воювати - Добровольчий Український Корпус, не Нацгвардія. Нацгвардії видавали зброю без проблем, але не спорядження, одяг, броню та інші речі. А от Добровольчий Український Корпус прийшов дійсно з тим, що в них було своє – зареєстровані пістолети, мисливські рушниці, і вже в бою здобували собі зброю, тому що в них було величезне бажання воювати. Військові підтримують їх, вони бачать, що ці хлопці готові воювати, і дають боєкомплекти, якусь підтримку, у них є розуміння, що таке братерство. В аеропорту всі сплять на підлозі, стелять каремати, спальники, і зараз ти спиш там, через хвилину хтось інший спить, якщо ти зайнятий – у них все спільне. Якщо є боєкомплект, він спільний, немає – це моє, а це твоє.
Наскільки відрізняється інформація, яку ми отримуємо через ЗМІ, інтернет, від реальності? Чи дійсно є така кількість в нашій армії дизертирів, вбитих – наскільки це все відповідає дійсності?
Чесно кажучи, я не знаю, що показують по телевізору, бо телевізор 10 років не дивлюсь. Але знаю, що, звичайно, вони не скажуть правди. Поки йде війна, є те, про що не треба говорити, щоб не зруйнувати, що ми вже маємо. Дійсно, є проблема з дезертирством, але в Добровольчому Українському Корпусі. Це одна з тих речей, що може каратись навіть смертю. Це воля командування: якщо командир дозволить, солдати будуть це робити. Якщо командир не дозволить, солдати цього не робитимуть. Велика проблема також є з алкоголем. Зараз, коли в нас таке мляве протистояння, не увесь фронт воює, а якісь окремі гарячі точки, то решта фронту в очікування незрозуміло чого (а насправді вдома стільки всього чекає). Через це багато хто зараз зловживає алкоголем. Я бачив це і хотів би, щоб на це звернули увагу, тому що це дуже небезпечно для всіх.
Я почав слідкувати за вашою творчістю з проекту "З табуретом до океану", це був такий інтернаціональний, космополітичний проект. І зараз ваші фільми такого патріотичного спрямування. Чи змінились ваші погляди як людини, як митця з того часу, і якщо змінились, то як?
Ні, не змінились. Проект "З табуретом до океану" полягав в тому, щоб нести звістку про Україну по всьому світу. Від Києва і до котрогось океану, через всі країни, містечка, міста, села. Розказувати, що в світі є така країна, хоч і величезна, варварська, можливо, дика країна... Якщо нас порівняти з тими країнами, що я бачив по світу, я би зрівняв з Гватемалою, наприклад, і Нікарагуа. Це класно, мені це подобається. І саме про це я з радістю розповідав, мандруючи по світу. Але зараз нам треба звернути увагу на те, що відбувається всередині. Бо коли проект "З табуретом..." народився, був 2004 рік, щойно після революції. Я бачив свою місію в тому, щоби поширювати звістку про вільну Україну по світу. Пройшло 10 років і ось ми знов на якомусь рубежі, але тепер цю вільну Україну потрібно захищати від зовнішнього і внутрішнього ворога, і на це треба покласти більше зусиль.
А чи запам'ятали ви таких людей, яких через років 10-15 зустрінете, лице просто побачите і навіть думати не будете, звідки їх знаєте, а просто зразу згадаєте, що були з ними на Сході?
Звичайно. Ці хлопці всі стали мені як брати, тому що ми з ними пережили багато чого, в тому числі й смерть інших наших побратимів, а таке не забувається. Один за одного ми будемо стояти горою все життя.
Один серед моїх знайомих потрапив в полон під Іловайськом, це був добровольчий батальйон. Чи можемо ми тут на місці якось допомогти? Не зрозуміло, чи влада щось робить, чи не робить...
Я не знаю, як вам відповісти на це.. Єдине, що я можу сказати, що військових змінюють. От у моєї подруги батьки в полоні в Горлівці, вони цивільні. Цивільними займається невідомо хто. 150 тисяч вимагають і сказали, якщо звернетесь в міліцію – вб'ють... Все, ніякого зв'язку... Це дуже складна і страшна ситуація. Не знаю взагалі, як вам відповісти.
Я хотів запитати про полонених: на відео видно, що ви з ними контактуєте. Яке ставлення до полонених і як самі полонені пояснюють чи виправдовуються? Чи хочуть додому, чи є в них ненависть до української армії, до українських хлопців?
Я вам розкажу один дуже цікавий приклад, навіть кумедний. В Добровольчому Українському Корпусі до всіх звертаються "друже", не "товариш", а саме "друже" – друже командир. І от було шість полонених при мені. Я бачив шість сербів, яких взяли в полон, готували до обміну. Їх ніхто не бив, ставлення було нормальне, вони дійсно поводяться спокійно, не агресивні. Їх годують, дають, в принципі, можливість нормально існувати. І до них звертаються "друже сепаратист". Ну, я бачив такі приклади. Бачив, звісно, й інші приклади, але не вітаю такого. Жорстокі люди будуть жорстокими, що би не відбувалось. Дай їм владу, вони будуть такими ж диктаторами, які можуть знущатись над полоненими. Таких, звичайно, треба відсторонювати, і ми за цим стежимо, якщо є можливість.
А полонені як до наших військових відносяться, як вони їх сприймають?
Всі полонені завжди поводять себе дуже спокійно, вони знають, в яких умовах перебувають і усвідомлюють, що їх чекає. А наша задача була в тому, щоб передати їх Службі Безпеки України.
Я знаю, що багато дітей малювали малюнки і передавали їх на фронт. Чи надходили ці малюнки до вас?
Прекрасне питання. Перший раз, коли ми отримали такий лист, ми гуртом читали і пацани плакали. Це було настільки круто, такий вражаючий момент. Іншого разу, коли я їхав до аеропорту, мені передали коробку. Я не знав спершу що в ній, а коли відкрив, там виявились конвертики дитячі… В момент затишшя я побіг і кожному, хто сидить на позиції, конверт в руки давав. Вони питають: "Що це?" Я кажу: "Почитаєш". Всіх оббіг, і от ми заховались в кімнатці, прийшло ще кілька людей, я роздав їм конверти, ми їх відкрили, ліхтарики увімкнули і читаємо. Вголос. Прочитали лист, і тут один хлопець каже: "Яке там в тебе ім'я?" Я кажу: "Ілля". А він каже: "А в мене інше, а текст такий самий, от гади, і тут списали!"
Так що не списуйте діти, пишіть від себе :)
А ось і стрічка, з якої розпочалась ця розповідь:
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
