Анна Сенік: "Щоб робити чуттєві фото про кохання, не обов'язково в цей момент самій бути закоханою"

Анна Сенік (або Ladna Kobieta, як її можуть ще знати "жителі" інтернету) – надзвичайно талановитий київський фотограф. Її світлини в "етнічному українському стилі" зачаровують навіть тих, хто раніше ніколи не був фаном української культури. Є у фотографіях Анни щось рідне, щось таке незвичне і знайоме водночас. 

І от, Анна погодилась розповісти UaModna про те, як їй вдається створювати настільки красномовні та самобутні образи.
 

Чому саме Ladna Kobieta? 

Так у дитинстві мене жартома називала мати. Я була велика кокетка у дошкільному віці, а таке було моє домашнє прізвисько: за любов до намист, помади і маминих туфлів на підборах, у такому смішному вигляді я давала "дефілє" по хаті.

Фотографія це ваше хобі чи професія?

Це моя радість і праця.

Чи мали ви освіту, приміром історичну, яка вас, надихнула саме на таку тематику, такі образи?

У мене - фінансова освіта. І хоча я дуже люблю історію, проте вважаю, що доволі мало в ній обізнана. Мені подобають військові мемуари, спогади учасників визвольних змагань, якісь літописи, дослідження – потроху читаю. Але, як це не прикро, дати і хронологія мало тримаються у мене в голові – зате лишаються живі, яскраві образи людей. Спитайте мене як виглядав усміхнений Богун, яким гнівом пащіла Ольга – я зможу це описати, і відзняти, при наявності реквізиту.

Де знаходите моделей для своїх задумок?

Переважно це моделі знаходять мене. Якщо ж когось шукаю я – то це може бути різними способами: оголошення і подальший пошук кандидатів, когось мені радять, або навіть десь сама бачу гарних людей - підходжу і знайомлюсь.

Важко підібрати "декорації" для зйомок?

Залежить від характеру зйомки. Не завжди це важко, але ніколи не легко. Буває достатньо проїхати за строєм кілька зупинок на тролейбусі і забрати в приятельки пакет з речами, а буває треба їхати ніч в потязі, ранок попутками, дертись в гори і місити глину ногами після дощу.

Хто вам допомагає у створенні образу ваших моделей: підбирає костюми, накладає грим?

Я не маю ні перукаря, ні візажиста. Макіяж і зачіски моделям завжди роблю сама. Сама їх вбираю, визначаю послідовність вдягання прикрас, сама вив'язую крайки, хустку, все поправляю, обсмикую, розгладжую. Для мене важливо проконтролювати кожну деталь образу, щоб потім все було акуратно при зйомці. Що і як буде вдіто, де знято, який буде реквізит – теж визначаю я. Єдиний випадок коли я можу віддати ініціативу іншій людині – це коли я знімкую досвідчених фольклористів. Проте все одно ми багато радимось, і я активно приймаю участь у всіх етапах підготовки. 

Звідки ви берете ідеї для таких колоритних образів? Що вас надихає?

Я злукавлю, якщо скажу що я створюю якісь образи. Всі образи, які фотографую були створені за сторіччя до мене. Я лише відтворюю те, що існувало: знаходжу старовинні речі і вдягаю у них своїх сучасників. Всім здається, що я створюю щось нове. Ні. Я просто намагаюсь показати, що люди не міняються, натомість всім здається, що я якимось дивом приміряю на моделей образи персонажів з минулого. А направду козаки, Шевченкіські героїні, опришки, повстанці, Наталки-Полтавки і гуцулки Ксені живуть серед нас сьогодні, тут і зараз. Просто вони ходять в джинсах і светрах, клацають сенсорні телефони і мають короткі стрижки. Я вмію розгледіти в сучасниках наші рідні "вічні" образи - це єдине моє натхнення.

Як взагалі виникає ідея для зйомки? Довго часу йде на роздуми, чи вона виникає сама собою?

Якщо ідея виникає у мене (а не до мене звертаються з уже готовою ідеєю) – то це завжди миттєво. "Вимучити" нічого гарного мені ще не вдавалось. Та я й не намагаюсь. Просто побачу щось, почую музику, прочитаю – і от, персонаж наче живий стоїть переді мною. 
 

Багато. І багато сил, і багато часу. Я майже не сідаю впродовж 5-6 год, постійно бігаю, знімаю, поправляю, всаджую модель, ловлю світло. І це якщо ще не треба знімати з води, іти в гори, лягати на землю, стояти по коліно в снігу - а буває і таке. Проте під час самої зйомки фізичні труднощі і втома мало мене непокоять. Я думаю. Дивлюсь, милуюсь і думаю. Інколи настільки переймаюсь якимось своїм внутрішнім плином думок, що коли треба щось пояснити моделі – не можу дібрати потрібних слів. Тоді треба "винирювати" і таки встановлювати контакт. Все це складно, проте приємнішої втоми, ніж після фотосесії – я не знаю.

Бувало таке, що хтось критикував стиль і тематику ваших робіт?

Буває. Але я не зважаю. Єдине – завжди ревно захищаю своїх моделей. Для мене кожен і кожна – взірець, еталон, вони прекрасні, і ніхто не може мені сказати що вони "не дограли", "не щирі", "зажаті" чи ще щось. Якщо ж щось кажуть про якість виконання мною фото – то я тут лише можу подякувати за увагу до своїх робіт, але ніколи не вступаю з цього приводу в суперечки і не приймаю того до уваги. Є люди, яким я показую фото до загальної публікації – але таких людей мало і я ціную їх думку за те що вони будуть казати мені не лагідно про високі сфери, а жорстко про приземлене: що не так зі строєм, що я не продумала, що не доробила для повноти образу. Ось цю корисну різкість дуже ціную і завжди із ними раджусь.

Напевно у Західній Україні, ваші роботи користуються шаленою популярністю. А як щодо Східної чи вашого рідного Києва?

Не знаю чи є якась певна географія популярності моїх фотографій. Мені пишуть люди не те що з усієї України, а й багато з Росії, Канади, США, Південної Америки, і навіть Індії. Скрізь є ті хто любить і відчуває красу.

Люди на ваших фотографіях виглядають надзвичайно природно і щиро. Як вам це вдається?

Це вдається не мені, а їм. Що тут можу я? Я не психолог, я не вмію викликати глибинні почуття і суть особистості. Кожен самостійно розкривається. Мені достатньо їх вдіти, дати дзеркало, а самій в цей час помовчати. Люди бачать себе, і не себе водночас. Спершу захоплені зойки, здивовані репліки, а потім вони теж мовчать і придивляються – відчувають, розуміють, і стають собою, справжніми.

А є людина, яка полонила ваше серце? Адже, щоби робити такі чуттєві та романтичні знімки, напевно, потрібно перебувати у стані неабиякої закоханості :)

Така людина є. Але щоб робити чуттєві фото про кохання, не обов’язково в цей момент самій бути закоханою. Достатньо бути розкутою в своїх почуттях і не боятись озвучити моделям те, що хочеш від них побачити. Всі ми люди, всі вміємо кохати, бути пристрасними і ніжними, хоча і кожен по різному. Якщо відверто говорити із моделями – вони зрозуміють. А буває я і не говорю, підходжу і сама обіймаю одну з них, а другий дивиться як саме то має бути і намагається повторити – це нормально

Водночас крім голої чуттєвості тут багато суто композиційних особливостей: щоб носи не притискались, руки не переплітались негарно і т.д. Такі зйомки це і дуже духовний і дуже технічний процес водночас.

В українській культурі присутня значна частина містики. От, хоча б, мольфари. Не плануєте використати у своїх майбутніх роботах якісь "зачаровані" мотиви?

Я не схильна творити такі образи: відьми, мольфари, і т.д. Я знімаю живих людей, а не вигаданих персонажів, які для них будуть наче костюм зайчика на святі. Якби я могла зробити фото Нечая – це був би мольфар, все інше це вже лише імітація. 

Які аспекти української культури вам найбільше подобаються (танці, музика, література)?

Важко виділити щось одне. Це як сказати що тобі краще мати: руки, ноги, тулуб чи голову. Все перелічене Вами є невід’ємними частинами української культури, заберіть щось одне – і збідніє й все інше. Україну можна і дивитись, і читати і слухати – в тому вся повнота насолоди нею.

Зараз багато людей знову повертаються до української культури, черпають із неї натхнення. Можна сказати, що українське знову стає модним. Як ви думаєте, чому?

Якось сербський письменник Мілорад Павіч висловився про гарну літературу, що це "вітамін потрібний суспільству" - тобто в той чи інший період суспільство потребує різних "духовних" вітамінів. Я б поширила цю думку і на національну культуру

Безумовно, національне - це те, що завжди було, є і буде, проте це те, що творить націю і тримає її дух. Питання в тому як часто кожному з нас хочеться звертатись до цієї теми? В сучасному світі перевантаження зайвою інформацією, мультикультурності, агресії й чужинної культурної експансії все відчутнішою стає потреба повсякчасного навернення до рідного. Музика, одяг, література, традиції й обряди – все це дає духовне здоров’я, почуття безпеки і гідності, наявності "свого" і життя серед "своїх", а як наслідок мотивує до позитивнішого сприйняття свого народу і активної участі в його житті. І це саме те чого потребує Україна сьогодні: нашої любові і праці на її благо.

Альбоми Анни Сенік