Як облаштовували своє житло наші предки у різних регіонах

Серед багатьох пам’яток народної творчості почесне місце належить архітектурі народного житла, яку Олександр Довженко назвав "архітектурною праматір’ю пристанища людського". З глибокої старовини архітектурна народна творчість донесла до сьогоднішнього дня елементи, які свідчать про високі художні, господарсько-культурні, моральні ідеали нашого народу-трудівника.
  В архітектурі традиційного сільського житла український народ, незважаючи на багатовікове соціальне гноблення, обмежені економічні можливості та майже повну ізольованість від шляхів розвитку світових професійних архітектурно-художніх шкіл, досяг естетично значущих вершин в гармонійній узгодженості найрізноманітніших видів декоративно-прикладного мистецтва.

Полтавщина. Кінець XIX – початок XX ст

Типовим для полтавських садиб було розташування будинку всередині чистого двору на значній відстані від вулиці (т.зв. "глибоке"), вікнами до сонця, і відділення від будинку господарських будівель. Архітектурно-композиційна побудова полтавського житла є одним з варіантів народної архітектури лівобережних лісостепових районів України. Основними його ознаками були: пропорційна рівнозначність співвідношення висоти стін і даху (висота стін дорівнює висоті даху) і позбавлений будь-яких пластичних елементів обтічний силует чотирьохскатного солом’яного даху, сформованого укладанням розстеленої або м’ятої соломи, іноді залитої зверху рідкою глиною; асиметричне конструктивно-тональне розміщення окремих частин фасадної стіни, яке відображало відповідне призначення різних приміщень житла (житлового – "хати", вхідного – "сіни" та господарського – "комори").

Житло Полтавщини характеризувалося широкими "навісами" виносами даху щодо стін. Декоративно-художні прийоми оформлення архітектурних елементів (кронштейнів, виносних балок, колонок), які підтримували дах, відзначалися різноманітністю різьблення орнаментальних мотивів. Істотним архітектурним прийомом зовнішнього оформлення полтавського житла була галерея, якою оточували частину фасадної стіни (перед коморою або входом у житло), весь видний фасад, а то й два, три, чотири фасади повністю.

Використовуючи різноманітні прийоми різьблення (контурну, профільну, нігтьову, наскрізну тощо), народні майстри надавали своїм творам художньої завершеності. В назвах архітектурних елементів житла та в його прикрасах яскраво проявилося народне уявлення, за яким житло об’єднувалося з іншими елементами народної матеріальної культури, народним костюмом зокрема. Наприклад, нижній конструктивний елемент даху (поздовжня балка під виносом даху), як і низ сорочки, отримав назву "лиштва", і по лиштві, як і в сорочці, прикрашався орнаментальною смугою.

Полтавщина. Кінець XIX – початок XX ст

Інтер’єр полтавського житла був типовим для лівобережних районів України. За традицією піч у полтавському житлі розміщувалася в кутку біля вхідних дверей, відкрита шафка для посуду ("поличка") – в протилежному кутку біля дверей. У найбільш світлому місці в будинку – під вікнами несучої стіни проти печі – ставили широку масивну лаву. На лаві встановлювали кужіль з прядивом; сидячи на лавці, шили і вишивали, а на свята садили почесних гостей.

Характерна особливість інтер’єру полтавського будинку – поперечна балка (поперечна перекладина) стелі, стягувала дві протилежні поздовжні стіни будинку і конструктивно не була пов’язана з традиційними поздовжніми балками, які становили основу несучої конструкції стелі. Білена стеля будинку навхрест була переділена балками, які не білили, а прикрашали контурним або тригранним різьбленням. На балках вирізали культові обереги (хрест, солярні знаки – кола і т.д.), іноді дату зведення будинку та прізвище господаря. За традиційними уявленнями, ці знаки охороняли родину від ворожих сил і сприяли її благополуччю.

Про приналежність полтавського інтер’єру до українського житла лівобережних районів Дніпра свідчила також і форма димоходу печі. На відміну від правобережної, полтавська піч мала закритий стінами печі припічок, тобто димохід печі не нависав над пічкою, а стояв на ньому.

Типовими елементами декору в інтер’єрі полтавського житла були різноманітні декоровані профільним різьбленням кронштейни, які підтримували полички, розташовані над дверима і над вікнами. За характерну форму завершення у вигляді кінської голови ці кронштейни називалися "конячками". "Коники" служили своєрідними кілками, на які вивішували ткані або майстерно вишиті тамбурним швом полтавські рушники – гордість господині та її дочок. Декоративні святкові рушники, якими прикрашали у свята стіни будинку, називали в народі "кілкові", на відміну від прикладних і ритуальних рушників.

Київщина. Кінець XIX – початок XX ст

Традиційною для південних лісостепових районів Київщини була вільна забудова двору з віддаленим від вулиці розташуванням будинку, поверненими вікнами головної стіни на південь, а фасадом на схід. Господарські будівлі двору розміщували перед вікнами будинку, відокремлюючи їх від чистого двору плетеним тином.

Обмазані глиною, побілені стіни хат на Київщині завершували чотирьохскатним солом’яним дахом, покритим пов’язаними снопами з гребенем ("верхом"). Зверху з’єднання притискали поруч схрещеними жердинами і викладали по рогах сходинками ("китицями").

Народна творчість яскраво проявилася в кольорово-орнаментальному оформленні всіх споруд двору. Тонке відчуття кольору сприяло виробленню стійких прийомів – інтенсивне фарбування господарських будівель в контрасті з білими стінами житла, які прикрашали мальованим орнаментом. Типовими місцями розташування розпису був фриз ("підстрішіна") і обрамлення вікон. У композиціях мальованих орнаментів переважали мотиви "бігунків", "хмеликів", "квіток".

Київщина. Початок XX ст.

Інтер’єр житла Київщини був типовим для правобережних районів України. За загально українською традицією, піч у київському будинку розміщували в кутку біля вхідних дверей. У протилежному кутку на традиційному місці відкритих полиць встановлювали засклену шафу. Під вікнами чільної стіни будинку навпроти печі на місці традиційної широкої лави розміщували переносну лавку ("канапа"). Належність київського інтер’єру до житла правобережних районів Дніпра свідчила форма димовідного пристрою (труби) печі, який спирається на стовпчик, нависаючи над пічкою.

Інтер’єр житла південних районів Київщини щедро прикрашався розписом. На початку XX століття для настінного розпису, крім традиційних мінеральних (глиняних) і рослинних барвників, почали використовувати анілінові фарби, які купували на базарі. Майстерно прикрашалась мальованими композиціями піч. Стрічкою квіткового орнаменту підкреслювалися горизонтальні профільні виступи та верхні частини основних елементів печі – "пріпічка", лежанки, каміна, пічки. "Підприпічок" і камін прикрашалися квітковими композиціями вазонного або букетного типу. У композиції, крім рослинних, вводили і улюблені у фольклорній традиції сюжети птахів – півня, галки, сороки. Рослинною орнаментикою, виконаною олійними фарбами, декорувалися стіна над ліжком, двері та вікна, а також меблі – шафи, спинки канапи.

Київщина. Початок XX ст.

Інтер’єр київського житла був типовим для правобережних районів України. За загальною українською традицією піч у київському житлі розміщували в кутку біля вхідних дверей. Отвором вона була звернена до вікон опорної стіни хати. У протилежному кутку біля дверей розміщували відкриту шафу ("поличку"), на полицях якої виставляли на огляд мальований керамічний посуд. Під вікнами головної стіни проти печі розміщували нерухому лаву – широку дошку, покладену на стовпці, які закопували в глиняну долівку. Про приналежність київського інтер’єру оселі до правобережних районів Дніпра свідчила форма димовивідного пристрою печі, що нависав над пічкою.

Інтер’єр київського будинку щедро прикрашався розписом. Для виконання мальовничого декору використовували мінеральні (глиняні) та рослинні фарби, які розводили водою. Знаряддями праці служили невеликі пензлі – щіточки, зроблені з котячої шерсті, для великих кольорових елементів використовували ганчірки, якими, як штампом, наносили кольорові плями ("квіти") на стіну. Після нанесення кольорових плям, їх по краю підмальовували пензликами, якими "прописували" гілки, листя і нижні частини квіткових композицій ("вазонів") – горщики, "гладущики".

У мальовничому декорі на стінах у будинках Київщини переважали композиції вазонного типу – розлога квітуча рослина, виростала з горщика або "гладущика". Поздовжні елементи – профільні тяги димаря або балки стелі – прикрашалися "безконечником" – хвилястою лінією ("кривою") з ритмічно розташованими по обидва боки від неї кольоровими плямами ("точками", "квітами", "листочками", "виноградом", "вершками" і т.д.). 

Слобожанщина. Кінець XIX – початок XX ст

Традиційною для жител Слобідської України, прикордонних з Росією, була вільна забудова двору з наближеним до вулиці розташуванням будинку, повернутого видним фасадом на південний схід.  Перед будинком захищали невисоким парканом місце, де висаджували квіти, кущі та дерева. Чистий двір плетеним тином відділяли від частини, де розміщували господарські будівлі.

Слобожанська хата виділялася пропорційною рівнозначністю у співвідношенні висоти обтічної форми солом’яного даху і стін. Стіни будинку (рубані або вертикальні з колотого вербового або дубового дерева) ставили на палі ("підвалини"), високо підняті над землею, зовні обмазували товстим шаром глини по риштуванні та білили крейдою. Стіни сіней часто виходили за межі стін будинку на рівень навісу і залишалися у відкритому зрубі небілені.

Широкий напуск даху, який виступав над стінами, підтримувався винесеними на поперечних балках і прогонових брусах ("підострішини", "підстрішники"), які підпирали колонки ("сішки"). Прогонові бруси майстерно креслили різьбленою облямівкою, випуски балок ("дармовиси") і верхні вінці зрубу ("ощепи") прикрашали профільним різьбленням. Віконниці, різьблене обрамлення вікон (налічники) і двері малювали кольоровими глинами або олійними фарбами переважно вохристих тонів, прикрашали квітковим мальованим орнаментом або кольоровими візерунками ("квітами", "ружами", "півоніями").

Південь України. Кінець XIX – початок XX ст.

Характерною ознакою розташування житлового будинку ("хати") та господарських будівель двору в південних районах України була їхня однорядна постановка в садибі. Обмазані глиною і побілені стіни будинку часто прикрашалися декоративним розписом. Глиною підбивалися також призьба і стіни господарських будівель двору. 

В мальованих орнаментах переважали мотиви пишної квітки з центральною вертикальною віссю, по боках якої малювали паростки з листям і меншими квітами. Традиційно прикрашалися розписом або кольоровою смугою вікна та двері будинку. Низькі двосхилі дахи українського житла південних районів вкривали соломою або очеретом, а зверху притискала здвоєними дерев’яними козликами ("ключинням"). Часто для зведення стін господарських будівель двору використовували місцевий природний камінь.
Кольори глини в настінних розписах доповнювали синіми і червоними барвниками, які надавали їм ефекту мальовничості.

Південь України. Початок XX ст

Інтер’єр житла південних лівобережних районів України успадкував загальноприйняті в українській традиції прийоми розташування печі в кутку біля вхідних дверей, шафи для посуду в протилежному кутку і лавки під вікнами опорної стіни хати, відрізняючись формою труби печі: піч мала закритий стінками "пріпічок" (виступ у печі для лежання). 

В інтер’єрі петриківської хати розписували стелю, підвищену частину стіни, особливо розкішно орнаментували димохід печі. У його композиційну структуру на початку XX століття органічно увійшли елементи класичної архітектури – колонки, карнизи, фігурні декоративні арки. Карнизи прикрашали мальовничим орнаментом у вигляді рослинного сюжету – "бігунчика", "бігунків", або кольоровими смугами. "Вази", "букети", "квіти" і "гілочки" заповнювали площини труби між колонками.

За допомогою шматка тканини ("віхтя"), щіточки-пензля ("котиковий пензль" з котячої шерсті, зібраної в пучок і прив’язаної ниткою до рукоятки), навскіс зрізаного стебла рогози петриківці створювали пишні рослинно-орнаментальні композиції, фарби виготовляли домашнім способом із трав, листя і ягід. Використовували також і природні барвники – кольорову глини, вохру, сажу і крейду.

Петриківські розписи здавна дуже популярні. Найздібніших малювальниць запрошували розписувати будинку в інших селах. Зроблені ними "мальовки" (розпис на папері) високо цінувалися.

Південь України. Кінець XIX – початок XX ст

Інтер’єр житла південних районів України успадковував загальноукраїнську традицію розташування печі в кутку біля вхідних дверей, шафи для посуду в протилежному кутку і лавки під вікнами опорної стіни хати. Інтер’єри житла правобережних і лівобережних районів нижньої течії Дніпра різнилися в основному формою труби печі. Так, на Правобережній Україні піч мала відкритий "пріпічок", над яким на стовпчиках або без них нависав камін у формі усіченої чотиригранної піраміди. Похилі стінки димоходу мали завжди вгорі і по низу профільне завершення у вигляді кількох тяг.

На початку XX століття, до печі, в якій готували їжу, з метою більш доцільного її використання добудовували ще одну піч ("грубу"), якою опалювали будинок. Конструктивно-архітектурне рішення цього комплексу ("піч-груба") продовжувало традиційні прийоми, що склалися у всіх районах України. Грубу-піч прикрашали настінним розписом. Декоративно-художні прикраси такої печі поєднувалися в кольоровій і в орнаментальній розробці з декором печі для приготування їжі.

В оселях Правобережної України любили рослинну, вазонного типу орнаментику, яку виконували насиченими червоними квітами. Розписом, крім печі та "грубої" печі, прикрашали стіни, стелю, вікна.
​

Поділля. Кінець XIX – початок XX ст.

Широко поширеним на Поділлі було вільне планування двору. Житловий будинок ставили віддалік від вулиці в глибині чистої частини двору, а господарські будівлі розміщували на відокремленій частині садиби ("обійсті").

Провідною ознакою архітектурно-художнього образу подільського житлового комплексу була його мальовничість. Особливою декоративністю відзначалися будинки південних придністровських районів Поділля, які межують з Молдовою. Пластичний декор солом’яного даху, висота якого вдвічі перевищувала висоту стін будинку, врівноважувалася кольоровим насиченим декором, розмальованим на білому фоні стін. Вишуканої виразності досягли подільські майстри у засобах укладання солом’яних снопів, якими підшивали дах. Майстерно укладені, "вишиті" ними "пензлі" по рогах стрімкого чотирьохскатного даху закінчувалися високим гребенем, притиснутим перехрещеними в горизонтальному ритмі дерев’яними палицями.

Художня спадщина подільських майстрів вражає різноманітністю колористичних поєднань в композиціях настінного живопису. Вони оперували тільки кольоровими глинами та природними барвниками, користуючись нехитрим приладдям (саморобними пензлями – ганчірками, штампами, виготовленими з коренеплодів і т.д.).

Найулюбленішими у жінок на Поділлі були фризові орнаментальні смуги, якими оперізували ганок і верхні частини стін; композиції у вигляді вазонів, бігунків, окремих квіток і кольорових фігур малювали під дахом, навколо вікон і на кутах стін житла; орнаментальні смуги прикрашали нижню частину стіни над жовтою призьбою; декоративним розписом прикрашали і господарські будівлі двору (курники, хліви).

Поділля. Кінець XIX – початок XX ст

Розташування та розподіл основних частин житлового приміщення ("хати") подолян були типовими, як і по всій Україні. Кухонну піч розміщували в кутку між внутрішньою (стіна сіней) і зовнішньої стінами будинку біля вхідних дверей. Біля печі під тильною стіною на стовпчиках стелили дошки для спального місця ("піл"). У кутку між внутрішньою (стіна сіней) і головною стінами біля дверей кріпили відкриту шафу для посуду ("мисник"), а під вікнами чільної стіни ставили лаву. За традицією, піч отвором ("щелепами") завжди була звернена до вікон головної стіни будинку.

Особливі риси подільському інтер’єру надавало декоративно-художнє оформлення його архітектурно-конструктивних елементів і прикладних речей домашнього начиння.

Любов жінок Поділля до живопису виявлялася в багатобарвних настінних розписах, якими прикрашали інтер’єр. Особлива увага приділялася декоративному оформленню печі. Всі її елементи – комин, профільні карнизи, "щелепи" і навіть заслінка – розписувалися ("малювалися") кольоровими глинами. Прикрашалися розписом також стіни і вікна. Святковості інтер’єру надавали писані по білому та жовто-вохристому фону миски, які виставляли напоказ у шафі, а також паперові прикраси – "витинанки", які кріпили на балку.

Полісся. Кінець XIX – початок XX ст

Для районів Волинського Полісся була характерна дворядна забудова двору. Господарські будівлі, об’єднані спільними стінами та дахом, шикувалися в один ряд паралельно житловому будинку, який, залежно від орієнтації за сонцем, наближали до вулиці довгим або коротким фасадом або виносили в другий ряд і розташовували у глибині двору. Об’ємно-просторова композиція такої забудови виділяється монументальною графічністю силуетів двосхилих рівно- або різновисоких дахів, які покриті дерев’яними "плахами" або "драницями". Весь комплекс характеризується традиційною для Полісся сріблясто-сірою гамою кольорів, стриманістю застосованого в оздобленні художнього декору. Вражають багатство мотивів контурного різьблення дворогих або вертикальних завершень, декоративні фронтони двосхилих дахів житла.

Полісся. Кінець XIX – початок XX ст

В інтер’єрі віддалених районів Волинського Полісся майже до початку XX століття збереглося багато архаїчних елементів. Наслідуючи загальноукраїнську традицію розташування, піч розміщували в кутку біля вхідних дверей, полиці – відкрита шафа ("мисник") в протилежному кутку біля входу, лавку під вікнами чільної стіни, а спальне місце ("піл") безпосередньо біля печі вздовж тильної стіни з люлькою над ним. У хатах збереглися такі елементи, як спеціальний димовідвідний прилад ("світець", "посвіт"), який кріпився під отвором стелі над лучиною.

Архаїчною була і форма печі ("курна піч"), дим від якої виходив одразу в будинок, через що закопчені стіни нічим не прикрашалися. Характеру курної печі відповідав темний, так званий "димний" керамічний посуд ("горщики", "глечики", "гладущики"). Всі дерев’яні предмети побуту – посуд, знаряддя праці також були наділені рисами архаїчної простоти.

Бойківщина. Кінець XIX – початок XX ст.

Характерною особливістю житла бойків (етнографічної групи українського народу), як і лемків, було об’єднання під загальним чотирьохскатним дахом житлового приміщення з рядом господарських – сіньми, коморою, стайнею, сараєм, навісом.

На відміну від лемківської довгої хати, житлова частина у бойків займала у забудові не крайнє, а середнє положення, мала два або три вікна в передній "фронтовій" стіні споруди, уздовж тильних і бічних стін під спуском даху обладнали господарські прибудови.

Прямовисний чотирьохсхилий солом’яний дах, висота якого більш ніж утричі перевищувала висоту стін, пропорційно врівноважувався витягнутим уздовж чільним фасадом. Горизонтальний ритм гребеня прямовисного даху повторювали горизонтальні вінці ("обаполи") зрубної стіни і лінія піднятої над землею підлоги відкритої галереї ("міст", "лавочки", "передвікна", "прістінки").

Архітектура народного житла бойків–верховинців була майже позбавлена декоративних прикрас, і відрізнялася простотою та лаконічністю форм.

Лемківщина. Кінець XIX – початок XX ст

Характерною особливістю житла лемків (етнографічної групи українського народу), як і бойків, було однорядне об’єднання під загальним чотирьохскатним дахом житлового приміщення з усіма господарськими приміщенням и (сіньми, коморами, клунями, хлівами, стайнями). Житлову частину в ряду забудови ставили переважно першою. Уздовж тильних стін під спуском даху також розміщували господарські прибудови.

У пропорційному співвідношенні основних частин лемківської довгої хати домінував прямовисний чотирьохсхилий дах, покритий соломою. Для покриття даху, крім соломи, заможні селяни використовували дерево або комбінували обидва матеріали: нижні ряди покривали деревом, а решту – соломою. Висота даху втричі, а то й більше перевищувала висоту стін. Завдяки високому даху довга хата лемків сприймалася досить компактною, врівноваженою монументальною спорудою.

Своє житло лемки оздоблювали не тільки загальнопоширеним в Карпатах різьбленням, але й побілкою, підсиненою вапном, швів між вінцями зрубу, попередньо промазаною глиною.

Тільки у лемків поширився розпис відкритих зрубних стін та окремих архітектурних деталей споруди (одвірків, дверей, воріт) білою або зеленувато-жовтою глиною. Композиція і орнаментальні сюжети лінійно-графічного лемківського розпису виділялися досконалістю і свідчили про художнє декоративно-образне відчуття краси.

Лемківщина. Кінець XIX – початок XX ст

Розподіл і розташування основних частин інтер’єру житлового приміщення лемківського житла традиційні. Піч для приготування їжі завжди розміщувалася в кутку між стіною сіней і тильною стіною будинку біля вхідних дверей. Уздовж тильної стіни ставили ліжко, а під вікнами короткої бокової стіни – лаву і перед нею стіл.

Разом з тим інтер’єр лемківського житла вирізнявся передусім напрямком отворів ("щелеп") печі, де палили, куди ставили горщики для приготування їжі та випікали хліб. Тільки у лемків отвори печі орієнтували не так на лицьову, згідно з розповсюдженою українською традицією, а на бічну стіну. Таке розташування отворів печі зумовило ряд специфічних особливостей інтер’єру житла. Ліжко, хоч і розміщувалася на традиційному місці біля тильної стіни, але вже на деякій відстані від печі, не впритул до неї. Вільна робоча площа перед піччю освітлювалася з вікна, яке обладнали в тильній стіні хати. Специфічної видовженої форми набув також і підвісний над лежанкою перед отворами печі комин ("цівка").

Почесним в лемківській хаті було місце біля столу ("стільця"), який покривався скатертиною ("обрусом"). До коротких сторін столу ставили переносні невеликі лавочки.

У верхній частині бічної стіни, яка мала два вікна, розміщували образи ("боги"), яскраво-декоративні, написані синьо-червоним пишним рослинним орнаментом по білому тлу тарілки і народні картини.

Гуцульщина. Кінець XIX – початок XX ст

Для забудови гуцули завжди вибирали найрівніші ділянки землі на південних схилах гір. Віддалено один від одного ставили вони свої садиби ("оседку"), які об’єднували в одне ціле житло та господарські будівлі двору. Єдність і захищеність житлової частини ("хати"), яка в гуцульському житлі була розташована скраю з південного боку і з усіх боків оточена господарськими прибудовами ("притулами"), надавали всьому житлово-господарському комплексу неприступного вигляду.

Кліматичні гірські умови (часті та значні опади) вимагали будівництва стрімких високих чотирисхилих дахів з глибокими виносами ("карнизами"), під яким стелили піднятий над землею дерев’яний поміст ("лавочки"), який служив місцем для господарських робіт в негоду.

Традиційне гуцульське житло являло собою своєрідну архітектурну симфонію дерева. Декоративний вигляд гуцульського житла при однотипності будівельного матеріалу відрізнявся досконалим виконанням різьбленої пластики архітектурно-конструктивних елементів – одвірків, виступів зрубу і балок карниза, деталей огорожі та стовпців відкритої галереї.

Гуцульщина. Кінець XIX – початок XX ст

За розподілом і розташуванням основних функціональних частин житлового приміщення ("хати") гуцульський інтер’єр був таким, як і в інших районах України. Зокрема, для гуцульського житла властиве розташування кухонної печі в кутку між дверима і тильними стінами будинку біля вхідних дверей.

Загальноукраїнською ознакою було й те, що у гуцулів піч отвором, де палили, куди ставили горщики для приготування їжі та випікали хліб, завжди була звернена до фасадної (фронтової) стіні. Форма гуцульської печі була характерна і для жителів усіх правобережних районів.

Традиційним було також розміщення ліжка з жердиною і колискою над нею біля печі вздовж тильної стіни хати, полиці для посуду в кутку між сіньми і головними стінами, а лавки – під вікнами.

Разом з тим інтер’єр гуцульського житла вражав неповторністю та художньою вишуканістю декоративно-художніх способів оформлення, багатством колірних поєднань. Кожен з його елементів – піч, балки, жердини, полиці для посуду, костюми, побутова тканина, побутові предмети – свідчив про виняткову працездатність гуцулів, їхню любов до орнаментації, різнокольорових і різнофактурних поєднань.

Заможні господарі викладали печі купленим мальованим кахлем. Сюжетно-орнаментальна розробка кожного кахлю являє собою художньо виражені фрагменти традиційно-побутового життя гуцулів: сімейні та календарні свята, художні смаки, види художніх промислів, культові споруди, обереги та символічні зображення і т.д.

Значення оберега мав різьблений орнаментальний декор, яким прикрашалася балка, вхідні двері та меблі. Згідно з традиційними уявленнями гуцулів, прикрашені відповідними орнаментальними композиціями предмети набували магічної сили, яка оберігала людей від ворожих та шкідливих сил і сприяла благополуччю родини.

Автор тексту та реконструкцій Тамара Володимирівна Косміна.
Художник Зінаїда Олександрівна Васіна.
(via)