В попередній статті "
Корінь проблеми – радянське виховання" ми обернули свої погляди назад до першопричин тих суспільних процесів, котрі сьогодні сколихнули всю країну. Хоч ми і розуміємо, що справді, комуністичні ідеї вже далеко позаду, але їх вплив є незворотнім. Та на тлі цього все частіше можемо почути різноманітні "пророцтва", що попереду наше суспільство очікують позитивні зміни, адже в незалежній Україні вже підросло та продовжує зростати покоління нових людей – вільних від гену "марксизму-ленінізму", народжених у вільній країні та з іншим світоглядом. Але чи насправді все так однозначно? Можливо, не докладаючи зусиль всередині власних сімей, нам так і не вдасться досягнути справжньої незалежності від нав'язаних цінностей, чужих поглядів та згубної безвідповідальності за своє майбутнє, яке колись неодмінно стане сьогоденням? Спробуємо знайти відповіді на ці питання та обрати найбільш виграшну модель виховання підростаючого покоління в умовах сьогодення.
Діти 90-х
Процеси розпаду Радяського Союзу розпочалися ще задовго до вирішальної зустрічі керівників республік в Бєловєжській Пущі. З початком 80-х років свідомість людей почала змінюватись і в період "перебудови" незадоволення своїм життя в "Нерушимому" досягло свого апогею. Важливу роль зіграла доволі демократична постать Горбачова, а також те, що "аромати" звабливого західного життя почали надзвичайно активно просочуватися крізь залізну завісу. Кінець 80-х років знаменувався Чорнобильською трагедією, війною в Афганістані та тотальним дефіцитом й безгрошів'ям. Моральний дух людей неможливо було підняти навіть найсильнішим ідеологічним домкратом. Саме в цей час на світ народилися більшість нас з вами – ті, чиє дитинство припало на часи розрухи, страху та безкарності. Ті, кого сьогодні ми називаємо - діти 90-х, діти епохи занепаду.
На початку 90-х років у повсякденне життя пост-радянських людей ввійшли такі культові речі, як Coca-Cola, McDonalds, ігрові приставки, "іномарки" та мультики студії Disney. Хоча, на фоні зниклих заощаджень на ощадкнижках, рекету та бандитських сутичок, виплат заробітньої платні горілкою, газовими лічильниками й іншими "еквівалентами" - радість від споживання західних символів свободи була дуже відносною. Діти 90-х – це надзвичайно складне явище з точки зору
психології та соціології.
Справа в тому, що батьки цих дітей в переважній більшості були "зазомбовані" радянською пропогандою і, опинившись покинутими на призволяще, намагались усі фізичні та моральні резерви пустити на пошуки хліба насущного і можливість дати дітям гідну освіту. Величезний відсоток зламався і скотився до вживання наркотиків чи алкоголю – це й не дивно, адже в умовах, коли звична реальність перестає існувати і на зміну їй приходить нова, цінності якої повністю протилежні – адаптуватися надзвичайно складно.
Тому в процесі виживання батьки не мали ні моральних, ні фізичних сил справді виховувати своїх дітей. Цю функцію після турботливої партії перейняла на себе вулиця, повна небезпек. Саме в цей момент відбувся в чистому вигляді природній відбір. Слабші не доживали навіть до 30-ти років, сильніші та гнучкіші виживали й вишкрябувалися на верхівки соціальних позицій. Але з моральністю та духовністю були проблеми як в одних, так і в інших. Після розпаду Союзу на теренах новостворених країн активно почала діяти
Церква у найрізноманітніших проявах – від ортодоксального до парадоксального у вигляді десятків сект, на кшталт Білого Братства. Велика частина суспільства продовжувала залишатись затятими атеїстам, але ще більша частина почала перетворюватись у релігійних фанатиків, не вміючи розділяти добро від зла та дозволяючи й далі маніпулювати своєю свідомістю – цей стан був для них звичним і комфортним.
Виховання дітей 90-х супроводжувалось зламом свідомості, але розвинуло у цього покоління дуже важливу рису – здатність виживати самостійно без допомоги партії чи батьків. Ці люди були схожими на ту жабку, котра потрапила в глечик зі сметаною, але старанно била лапками і збила врешті-решт масло. Діти 90-х ще були заражені вірусом Радянського союзу, але вже отримали щеплення свободою – свободою вибору, слова, пересування. Це все стосується тих, кому було 10-16 років у цей період, але в цей же час народжувались нові люди – незалежні українці. Саме до них апелюють політики та політологи, коли говорять, що оця відсутність гену рабської покори та вічного страху перед системою зможе вивести Україну на новий щабель розвитку.
Успішні моделі виховання
На що сьогодні нам варто звернути максимальну увагу в процесі виховання власних дітей? Які інструменти допоможуть сплекати справді патріотичну, сильну та успішну націю українців? Над цими питаннями працюють тисячі дитячих та сімейних психологів, цією проблематикою цікавляться соціологи та політики. І лише в остані 6-7 років все більше родин починають знаходити правильні моделі виховання. Ми не можемо дати універсальний рецепт щастя, але пропонуємо ті інструменти, які зможуть принести відчутні результати:
- Виховуємо спершу себе – потім дітей. Підсвідомість дитини влаштована таким чином, що вона завжди "мавпує" поведінкові та світоглядні шаблони власних батьків. Слова мають значно менше значення, ніж дії. Тому, несправедливо вимагати від дитини дотримання здорового способу життя, якщо батьки самі його не дотримуються. Не ефективно говорити "не обманюй", якщо батьки навіть в звичайних побутових ситуаціях постійно це роблять і навіть не помічають цього. Якщо хочемо, щоби дитина поважала старших людей, жінок, любила читати, займалася спортом – ми лише власним прикладом можемо спонукати її до цього. Примусити неможливо – зацікавити потрібно!
- Атмосфера любові. На жаль, радянські часи знищили справжню атмосферу любові у більшості сімей. Прояви ніжності та турботи вважались непотрібними та навіть в дечому шкідливими. Потрібно терміново відмовлятись від ролі "біоробота" та відкривати серце справжнім натуральним емоціям. Якщо боляче – плакати не соромно, а потрібно. Якщо радісно – голосно сміятись та стрибати не соромно, а потрібно. Якщо є провина – щире розкаяння принесе за собою розуміння та підтримку, а не кару й знущання. Змалечку варто оточити дитину материнським та батьківським теплом, дотиками, намагатись проводити разом якомого більше часу – і не просто проводити в мовчазному співіснуванні на різних планетах, а наповнювати кожну хвилину дитинства яскравими емоціями, подіями, уявленнями.
- Духовне виховання. Сьогодні роль церкви у духовному вихованні нації важко переоцінити. Наразі мова не йде про якусь окрему релігію чи конфесію. Мова йде про пояснення дитині основ буття, внутрішніх зв'язків із Всесвітом, поняття безсмертя душі, правил людяності та толерантності. У порівнянні з іншими націями Європи та Азії, українці ще мають шанс вибудувати нове суспільство саме на фундаменті духовних цінностей, віри й милосердя.
- Право вибору. На жаль, радянські часи атрофували в людях той ген, котрий дозволяє брати на себе відповідальність за власне життя та вибирати як саме його прожити. Сьогодні ж діти інші – вони вже від малечку проявляють підвищену самостійність, стресостійкість та індивідуальність. Тож наше завдання не "занапастити генія" - потрібно прислухатись до своєї дитини з позиції спостерігача, а не диктатора. Навіть якщо ви все життя мріяли, що ваш син стане славетним боксером, а він з перших років життя з великим задоволенням танцює, а не розмахує кулаками, то доведеться змиритися і розвивати дитину в напрямку, органічному для неї. Те ж стосується освіти, роботи, місця проживання і т.д. Чим більше ми дозволяємо своїм дітям випробовувати власні сили – тим більше сприяємо формуванню сили характеру окремо взятого індивідума, а, як результат, майбутньої нації в цілому.
- Зв'язок поколінь. "Радянщина" культивувала колективізм, Європа загрузла у прагматичному індивідуалізмі. Україна не лише географічно розмежовує ці два світи, але й має притаманну особливу рису - "родинний індивідуалізм". Саме він рятував наших людей у найскрутніші часи. З давніх часів українці збагачували духовно та матеріально не лише особисто себе, але й увесь свій рід, тож благополуччя роду цінувалось більше, ніж окремо взятих людей. Життєва та народна мудрість, передана від діда до онука, створює міцний зв'язок минулого з майбутнім та є саме тим благодатним грунтом для зростання національної свідомості. Не даремно наш народ колись сказав премудрість: "Ми стаємо дорослими лише тоді, коли починаємо утримувати власних дітей та батьків".
- Вудка замість рибки. Замість того, щоби забезпечувати своїх дітей різноманітними матеріальними благами аж до їх глибокої старості, потрібно наповнювати їх моральним багатством. А щодо матеріального – краще не дати гривню чи долар, а навчити заробляти та примножувати капітал. Фінансове виховання дуже важливо починати вже з малого віку, розпочинаючи з впровадження "кишенькової економіки". Сьогодні існує безліч літератури на дану тематику і вона справді доречна – адже вихідцям із суспільства тотальних обмежень дуже важко стриматись у сучасному світі постійних спокус. Якщо ми постійно даємо своїм дітям рибку, а вудкою так і не навчили вправлятись, то прийде час, коли нас не буде поруч і наші діти будуть голодні чекати на чергову "подачку" з призирством дивлячись на тих, хто вправно ловить рибу самостійно. Фінансова грамотність – це запорука успішного економічного зростання української нації.
Ми подали лише 6 порад, дотримання яких допоможе зробити процес виховання ефективним та цікавим. Звісно, цих правил є значно більше, але ми не мали на меті давати вам одразу всю рибу з озера – ми дали вам вудку, тож далі справа виключно за вами. Головне пам'ятати, що майбутнє створюється сьогодні, а кожний день більше ніколи не повернеться. Тому, не відкладаймо на завтра виховання щасливого, забезпеченого, успішного та духовного українського народу – розпочинаймо зміни вже сьогодні з самих себе та власних сімей!
Матеріал підготовано спеціально для Редколегії Ua Modna
Автор - Ольга Польова
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
