В'ячеслав Гук. Поезія, журнал "Дзвін" №1, 2018

ПІФЕЙ, 2017

Настовбурчене волосся, сховане під капелюхом, комір 

нової сорочки муляв шию, як низка нескінченних подій,

де вмирала земля безплідна, він курив і думав, як торік

пережив ще одну зиму, розіпнутий на хресті самотини;

відчував підшкірний обмін речовин, як піну на вилицях,

у вигнанні звичайні речі для нього набули іншого змісту,

він упродовж ночі розмірковував, як відповісти на лист,

що прийшов із вранішньою поштою від рідної сестри;

неначе забув номер будинку, назву вулиці, жіноче ім’я,

тканина світла, розірвана до ниток, лягла на похилі рамена,

він бажав лишитися поза живих почуттів і пташиних гнізд –

але там була ніч, грубо змішана з тінями поснулих овець,

терпка цигарка із сизим димком, що пнувся щосили вгору,

ніби поспішав зустріти те, що з пам’яті йшло назавжди,

залишаючись тільки на старих мапах мандрівника Піфея,

зворотний шлях суходолом котрого був довгим і важким;

сухий вапняний наліт на ржавій траві та старих деревах,

роки, про яких усі чомусь забули, викресливши з думок,

сухожилля тернистих річок, пофарбовані кров’ю весен,

направлялися мандрівниками у серце вітчима-материка –

з порожніми руками, повз висохлі річки й виноградники –

перелітними пташками, за вітром, повз вогнище мотилів;

і льодоруб видовбував із льодяної могили тінь чоловіка,

який 43 роки тому загубився і якого вже ніхто не шукав –

одежа зотліла в землі, а тіло лишилося неушкодженим –

темне й цупке, воно нагадувало сплетіння напнутих жил

під шкірою, з якої росло небо, вибите зморшкою на чолі;

він був готовий вгамувати в убогому світі потребу смерті,

хоча щоночі йому снилося Чорне море, зраджений Крим –

чоловік заходив у старий будинок, коли меркнуло сонце –

він скидав капелюха, навпомацки мив руки, сідав за стіл

і чекав на жінку, яка померла три роки тому в окупації.

В'ЯЧЕСЛАВ ГУК, ПОЕЗІЯ, ЖУРНАЛ "ДЗВІН", № 1, 2018
Фото: Susana Blasco