В'ячеслав Гук. Поезія

Вранці мовчки курив, вдихаючи сивий гар,
відчуваючи на язику прогірклої слини слиз,
а до горла підступав хапливий загиблий жар –
і, ніби комір сорочки, мою шию щосили тис.

Вже край поля виникло дерево, плавилась мідь
чорних гілок – деревина горіла, спирала дух,
я відчував навідліг прожиту хвилину, мить,
і вітер, що скуб волосся й торкався вух.

Закарбовано в погляді обриси берега, брость,
нестримне бажання збороти нарешті страх,
час змагає життя – і дерево жде когось,
як солдат, що прийшов на звірість, якої праг.

Згодом мав пообідати, та злива розмила геть
рубці на сорочці й створила суцільний мур,
було надвечір’я – як програний тенісний сет,
пливло передмістя, й душа зазнавала тортур.

Все це відбувалося швидко, нібито в миг
ока, і за вікном – рябіли канали й злучали міст,
лише в готельному номері забути минуле зміг,
тулився хребтом до ліжка, лігши на повний зріст.

Я сьогодні на потяг намагався, але не сів –
і так само, як собака, зробився промоклий весь,
тепер димок цигарковий зашиває тканину слів –
і пахне припаленим намокла овеча шерсть.

В'ячеслав Гук