В'ячеслав гук. КОСТЯНТИН БІБЛ

Я зняв у селі кімнату на зиму, щоби мати час
відпочити од міста, розбавити захирілу кров вином,
стати нарешті собою, забути минуле, ожити враз –
комашка на споді пляшки раділа порожнім дном.
 
Але був заляпаний кров’ю лейбл на твоїм комірці,
ти лежав навзнак, обернений пружно у глиб лісів,
усмішка стиха заблукала на твоєму просвітленому лиці,
і сонний день над тобою, як шторм над морем, висів.
 
Там ніхто не знав, що спіткало тебе, що ти був поет,
не відав, як жахно легко було ступити у вічність крок,
твоє життя, мов сон, згоріло серед чужих планет,
і ти залишився навічно – серед чужих зірок.
 
В систематиці Гумбольдта – хибила кожна річ,
кожне слово здавалось зайвим, як шрам, як мить,
ти більше не стулиш губ, не заплющиш віч,
але твоя смерть і досі, як крик, болить
 
мені, що знав тебе лиш із твоїх текстів, тільки за тим,
що залишилося по тобі, за журбою пошерхлих трав,
я не можу винити тебе за талант, за присмак порожніх вин,
за те, що ти сам колись для себе обрав,
 
і, обираючи, чого ти нарешті, ніби образ святий, набув,
а димок духмяний – цигарка моя забувала вже,
в обличчя вітер спочатку дмухав, а потім – щосили дув,
річка різала тіло зсохлого поля гострим, як жах, ножем.
 
А ще – там птах стрімко перетинав у повітрі канал німий,
що єднався рукавом із рікою, був горлом співочим, мерх,
і висихали сльози на обличчі твоєму, але губи благали: вмий,
твої очі дивилися в землю, а значить – вверх.
 
В’ЯЧЕСЛАВ ГУК