Впиналися в чоло шипи тернові,
час промайнув: так швидко-швидко збіг,
промокло наскрізь полотно від крові,
жах втамував внизу звірячий сміх.
Примружившись, вояк дивився вгору:
у згустках крові – він не бачив німб,
душа просилась в поле вечорове,
душа співала призабутий гімн.
Так довго залишалися солдати,
блискучий спис на відстані яснів,
з чола шалений вітер праг здійняти
вінок колючий, сплетений з шипів.
Вони відходили – здриґались плечі, руки,
дух згарища наповнював серця,
а він – вмирав, той, хто стерпів всі муки,
хто здатен був мовчати до кінця.
Вкривали трави чисті срібні роси –
і землю під хрестом – суху, руду,
а у полях – вже стигло жовте просо
й до водопою гнали череду.
В’ячеслав Гук, зі збірки "Кримські елегії".
Картина: The Lamentation Over The Dead Christ (1490) – Andrea Mantegna, Italy
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
