Все - живе...

Чом так забарилася, весно? Навіть промені твої з’їдають повні сніги без радості, без дзюркітливих потоків з розбухлого черева наметів, якось сухо, потайки, непомітно для жадібного до радісного оновлення ока...

Відеокамери навколо величезних парків Чикаґо обмежують швидкість наших автівок до 30 миль, а попри шкільні проїзди - геть до мализни - 20 миль на годину. Бігуни по тротуарах прибувають у пукт призначення разом із нами, людьми за кермом. За порадами психологів шукаємо позитив у данності.

Світлофор дає добро основному рухові, і я рушаю та ...зупиняюся...перед розумом та одностайністю. Стадо гусей на рівнині парку намагалося згадати, як то воно пощипувати ще неіснуючу травичку, проте, мабуть, знаходячи якийсь харч, бо інакше нащо тільки вигляд робити на газонах, що вчора ще були під снігом?! Трійко з них, що не встигли перейти через широку евеню на зелене світло, рушили, було, та червоне й автівки, за дозволеним світлом, перешкодили переходу гусячому “обозу”. Я зупинилася, натисли на стоп і у колоні машин за мною. Три гнучкі шиї повернулися до нас, на “раз” зрозуміли маневр і з гідністю перетнули вулицю: не підкреслено повільно, як це роблять аборигени, не бігцем і зігнувшись, як брат-емігрант, а за правилами, які би слід прищеплювати людським дитинчатам...