БІЛА ТІНЬ
Диптих
I
Та біла тінь полотняних веретищ,
що ледь прикрила Його мертві стопи,
рятуючи від ока, трав, землі, –
була не тінню – голосом, сльозою…
А в роті – солодко від полину гіркоти,
і довгі вії ледь прикрили кутик,
де, мов зерно, застигла в нім сльоза –
солона і гірка, як хвиля моря.
Крізь хмари просочилась сонця кров,
зросила тіло смертне на хресті –
і потекла по м’язах і суглобах –
і доторкнулась висушених трав,
де ширшала гроза на горизонті.
А поки в сутінках ще чулись голоси
міських вельмож, роззяв, повій, солдатів, –
розіп’ятими переймався кат –
і місяць зорив у вічі, як собака…
II
І Він спочине, захолонуть трави,
як босі ноги, що на землю ступлять,
лише торкнуться вбогої поверхні,
скалічивши об дикий терен шкіру, –
й болітиме, але не буде крові…
Коли ж розтуляться мерця бліді вуста
й Він прошепоче ще якусь молитву,
а вилиці напружаться на знак,
який подасть центуріон – до черні, –
Він вже піде. Почують тихий плач.
Сира земля не прийме мертву плоть.
Ніч пануватиме. І падатимуть зорі
у порох теплий біля вбогих брам…
В’ячеслав Гук, зі збірки «Кримські елегії», 2013.
Картина - Carl Heinrich Bloch (1834 - 1890)
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
