Василь Касіян

Успішну людину нинішньої та радянської доби нагадує малюнок Василя Касіяна "Дерево" (кольорові олівці, Рим, 1964): сухий стовбур із покрученим віттям, яке росте донизу!
  Не тягнутися до Сонця, а рости донизу – норма існування рабів на окупованій землі (футбол і пиво); бути дебільнішим за дебіла-начальника…

1 січня 1896 р у с. Микулинці, Івано-Франківщина, народився художник Василь Касіян. Прізвище з суфіксом "ян" свідчить, що Василь – нащадок втікачів із Вірменії. "Предки, може, були вірменами, а ми – українці і гордість за свою націю виростала разом з нами змалку," – говорив В.Касіян. У дерев’яній вірменській церкві, критій соломою, правив службу дід Василь. Батько Касіяна – Ілаш – очолював сільську "Просвіту", товариство "Січ".
  Малювати Василько любив з дитинства – вугликам по стінах, по свіжо вимащеній глиною землі, по запітнілих вікнах. Василь згадував: "Хлопчиком я ходив із мамою та сестрою жати на чуже поле за сніп. Тоді багато галичан емігрувало за кордон. Виїхав до Канади мій брат Іван. Під час мого навчання у Празі допоміг мені значною сумою грошей".

Батьки віддали Василя в науку до цісарської реальної школи. У 1915 р. 19-річного юнака забрали до австрійського війська на Першу світову війну. Василь три роки воював, був поранений. У Польщі закінчив офіцерську школу, отримав звання молодшого лейтенанта. У 1918 р. потрапив до полону в Кассіно (Італія), де майже три тисячі полонених українців "гнітили голод, апатія, знесилення дизентерією". "У таборі я енергійно взявся за малювання з натури. Щоденні студії при сонячному освітленні змінювалися вечірніми при електричній лампі. Вони відкрили красу кольорових контрастів, гармонію темних і холодних тонів. Відчути диво барв допомагали досвідчені художники з полонених. Дехто з них був прихильником імпресіоністичної манери і дотримувався такого ж погляду на живопис. Теми моїх малюнків підказувало табірне життя: холод і голод у бараках, враження від виходів у місто та в монастир, гора Каїра в різні пори року, руїни Рокка-Янула".

У таборі Касіян зробив свої перші ілюстрації до "Гайдамаків" Т. Шевченка.

Потім завдяки допомозі брата став студентом Празької академії мистецтв, учнем чеського художника Макса Швабінського, а також вільним (або надзвичайним) слухачем на філософському факультеті чеського Карлового університету у Празі. Виставляв свої графічні твори.
 
Студент академії відгукнувся на голод 1921-1922 рр. в Україні: плакат "Допоможіть голодуючим!" та рисунок "Пієта" виставив біля парку "Стромовка", щоб зібрати гроші для голодуючих.

Опрацьовував тему жебрацтва: "Бездомні безробітні" (1925 p.), "Відпочинок робітників" (1926 р.)

Талановитий українець став дійсним членом Спілки чеських образотворчих академіків. Обіймав добре оплачувану посаду викладача. Мав гарну квартиру в центрі Праги, провадив світський спосіб життя, елегантно вдягався.

У Празі Василь Касіян познайомився з Миколою Морозом, який працював у радянському торгпредстві. Цей комуніст, резидент-енкаведист розповідав Касіянові про райське життя в СРСР. "Мені запропонували прийняти громадянство Радянського Союзу. У грудні 1923 року я заповнив анкету, мені згодом вручили паспорт і далі я навчався як громадянин СРСР". Щоби бути межі своїх, Василь написав листа-заяву ректорові Київського художнього інституту І. Вроні про своє працевлаштування. 1926 року одержав від нього відповідь, що конкурсна комісія затвердила Касіяна викладачем поліграфічного відділення. У 1927 р. брати зустрілися востаннє: Іван повернувся до Канади, Василь обрав Совєтську Україну. Тоді було йому 31 рік, талановитий європеєць, графік світового рівня добровільно пішов у рабство.

Спочатку Василь тішився: "Газети і журнали повідомляли про мій приїзд із Праги, друкували портрет, писали про мене і про мої твори празького періоду". Потім почав сміятися з дебілізму: "Коли на 1 травня я прийшов до інституту в світлому костюмі, білих рукавичках і лакованих черевиках, та ще й зі світлим макінтошем, перекинутим через руку, то мене як буржуя сховали в натовпі, щоб не вирізнявся й не ганьбив колективу…" А далі стало не до сміху…
 
У художньому інституті були збори професури, на які прийшов В. Касіян: "Врона ходив по кімнаті вперед і назад, ми сиділи за партами, як учні, – згадував він. – То що ж, дорогі товариші! Ви що, бунтувати задумали? Ви проти кого йдете зі своєю заявою наркому Скрипникові – проти партії? Не вийде! Виявилося, що група професорів, а з ними й художники поза інститутом, такі, як Красицький, Селезньов, а головне – академік Всеукраїнської Академії наук Сергій Єфремов, підписавшись під скаргою "Українські громадські діячі", звернулися до наркома освіти М. Скрипника з протестом проти засилля в інституті запрошених з Москви художників-формалістів, які запровадили в інституті вивчення формально-технічних дисциплін, ігноруючи, а то й заперечуючи національні традиції і не допускаючи до викладання українських митців, таких, як Красицький – учень Рєпіна, та ін. Громадські діячі вимагали усунути ректора й докорінно перебудувати навчання". Виступ цей оцінили як вияв українського буржуазного націоналізму, а вчинок академіка С. Єфремова, колишнього члена Центральної Ради, оголосили петлюрівщиною!

Молодий професор бажав побільше дізнатися про життя українців у СРСР. Він здійснив у 1928р. творчу поїздку до Донбасу (м. Єнакієве); 1929 р. друге творче відрядження на шахти і металургійні заводи Донбасу; 1930 р. брав участь у будівництві Харківського тракторного заводу. В. Касіян створює роботи-паровози: "Герой Перекопу", "Артем", "Дніпрельстан".

З літа 1930 р. Касіян від’їхав до Харкова, де жив до 1941 року. Працював над організацією Українського поліграфічного інституту в Харкові, Василь Ількович Касіян викладав у інституті, створив потужну графічну школу. Його учні – В. Авраменко, О. Данченко, О. Івахненко, Р. Ліпатов, В. Лопата, І. Малахов, О. Мікловда, В. Чебаник.

В. Чебаник згадує про свого вчителя: "Кипуча енергія, енциклопедичні інтереси, знання мов, музикальність, талант оповідача, екзотичні сторінки біографії".

"Мене цікавило все, що відбувалося в Україні, я хотів більше дізнатися про революцію і почав переглядати документи того часу. Я був глибоко вражений фотографіями страшних звірств, учинених на українській землі. Чи міг я тоді думати, що голод знову повториться в Україні й мені доведеться тяжко пережити його, бачити на власні очі лихоліття, яке впало на рідний народ. Таке не забувається, і я на виставці в 1936 році, після голодомору 1932-1933 років, насмілився експонувати свій дереворит "Голод", за що мало не поплатився життям".

Василь Касіян уцілів. Але якою ціною! Художник жив у квартирі, яка виходила вікнами на Управління МВС УРСР. "У під’їзді будинку, де я жив на п’ятому поверсі, кожної ночі когось забирали". У квартирі був "чорний хід для прислуги" обабіч "парадного", а біля тих дверей у кухні містилася шафка, де завжди був вузлик з одягом, сухарями – на випадок чого… Він перебрався до майстерні, завжди мав з собою торбину. Отак здорове талановите єство дерева відчуло, що гілля має тягнутися долу.

Щоб вижити, треба було всіляко демонструвати свою прихильність до влади: "Ми, художники і письменники, намагалися врятуватися серед того терору (1937 рік), проявляли час від часу лояльність до системи та її вождів". Втім, у 1937 р. його звільнили з роботи як "ворога народу". Восени 1940 р. Василь Касіян мав зустріч із митрополитом Андреєм Шептицьким з приводу його 75-річчя. Упродовж воєнних років Касіян прожив у Самарканді, створював у евакуйованому Поліграфічному інституті плакати воєнної та патріотичної тематики. Від 1944 р. художник знову в Києві на Володимирівській. У 1947 році став дійсним членом Академії мистецтв СРСР.
  40 років життя Касіян віддав Шевченкіані, проілюстрував шість видань "Кобзаря". Василю Касіяну першому з митців присвоїли Шевченківську премію, він став головою Спілки художників України, Героєм Соціалістичної Праці, депутатом Верховної Ради, академіком.

Було ще в житті Касіяна таке диво, як розписи на бетонній огорожі Феофанівської лікарні, де він час від часу перебував.

Якось Максим Рильський написав присвяченого Василю Ільковичу вірша, де є такі рядки: